Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 32

Усі пасажири перебували в загальному салоні; навіть той лисий чоловік, який більшу частину польоту вперто тримався свого крісла в бізнес-класі, тепер приєднався до них. Ніхто не спав, окрім бороданя в самому хвості. Звідти чулося його безтурботне хропіння, й Алберт Кавснер на мить відчув гостру заздрість – якби ж то він теж міг прокинутися вже після того, як вони опиняться в безпеці на землі, як це майже напевне відбудеться з бороданем, і сказати те, що майже напевне скаже цей бородань: «Де це ми, чорти забирай?»

Єдине, що також порушувало тишу, було тихе рии-ип… рии-ип… рии-ип від Креґа Тумі, який продовжував розчленовувати журнал авіакомпанії. Сидячи з туфлями, глибоко зануреними в купу паперових смужок.

– Приятелю, чи не могли би ви це припинити? – запитав Дон Ґефні. Тоном затятим, напруженим. – Мене воно дратує, хоч на стіну лізь.

Креґ обернувся. Зміряв Дона Ґефні парою широко розплющених, незворушних, порожніх очей. Знову відвернувся. Підніс ближче аркуш, над яким наразі був працював, той виявився східною половиною мапи маршрутів «Американської гідності».

Рии-ип.

Ґефні розтулив було рота, аби щось сказати, та потім щільно його й стулив.

Лорел однією рукою обнімала за плечі Дайну. Дайна обома руками трималася за вільну руку Лорел.

Алберт з Робертом Дженкінсом сиділи одразу перед Ґефні. Попереду Алберта сиділа та дівчина з коротким, темним волоссям, вона трималася так скуто прямо, наче була дротами зшитою. А поперед неї сів Лисий з бізнес-класу.

– Ну, принаймні, нам вдасться дістати щось поїсти, – голосно промовив він.

Ніхто не відгукнувся. Здавалося, пасажирський салон замкнуто в якійсь твердій мушлі напруженості. Алберт Кавснер відчував, як кожна волосинка на його тілі настовбурчилася. Він пошукав утіхи під машкарою Козира Кавснера, того герцога пустелі, того барона «Бантлайна», і не зміг його знайти. Козир пішов у відпустку.

Хмари постали набагато ближче. Вони втратили свій плаский вигляд; тепер Лорел бачила пухкі завитки і м’які зазублини, заповнені вранішніми тінями. Вона загадалася, чи й досі там, унизу, Даррен Кросбі терпляче чекає на неї в аеропорту «Логан», десь біля воріт у залі для пасажирів, що прибувають рейсами «Американської гідності». Вона не була страшенно здивована, зрозумівши, що її не дуже хвилює, так це чи ні. Погляд її знов притягнули до себе хмари, і вона зовсім забула про Даррена Кросбі, який полюбляв шотландське віскі (але без надміру) і стверджував, що він доброчесний джентльмен.

Вона уявила руку, велетенську зелену руку, що раптом прориває ті хмари і хапає «Боїнг-767» так, як сердита дитина могла б ухопити іграшку. Лорел уявила, як та рука стискається, побачила, як авіапальне вибухає помаранчевими язиками полум’я між велетенських кісточок пальців, і на мить заплющила очі.

«Не спускайтесь туди! – захотілося їй закричати. – Ох, прошу, не спускайтесь туди!»

Але який вони мають вибір? Який вибір?

– Мені дуже страшно, – промовила Бетані Сімз непевним, повним сліз голосом. Вона перебралася на сидіння в центральному ряді, застібнула начеревний ремінь безпеки і міцно притиснула руки собі до грудей. – Здається, я зараз зомлію.

Креґ Тумі кинув на неї один погляд, а потім взявся відривати від мапи маршрутів чергову смужку. За якусь мить ремінь безпеки розстібнув на собі Алберт, підвівся, сів поряд з Бетані і пристебнувся ременем там. Одразу ж після цього дівчина вхопилася за його руки. Шкіра в неї була холодною, як мармур.

– Усе буде гаразд, – промовив хлопець, силуючись говорити жорстким, безстрашним голосом, силуючись говорити тоном найметкішого юдея на захід від Міссісіпі. Натомість, голос звучав усього лиш як в Алберта Кавснера, сімнадцятилітнього студента-скрипаля, який перебуває на межі того, що зараз надзюрить собі в штани.

– Я сподіваюся… – почав він, та тут літак почало торсати. Бетані скрикнула.

– Що трапилося? – запитала Дайна в Лорел тоненьким, стривоженим голосом. – Щось погане з літаком? Ми розіб’ємося?

– Я не…

У динаміках з’явився голос Браяна:

– Товариші, це ординарна легка турбулентність. Будь ласка, зберігайте спокій. Коли ми ввійдемо в хмари, на нас, радше за все, чекає дещо сильніша тряска. Більшість з вас уже проходили через таке, тому просто спокійно сидіть.

Рии-ип.

Дон Ґефні знову подивився в бік чоловіка у светрі під горло й відчув раптове, майже непереборне бажання вирвати з рук цього блазня журнал і почати ним шмагати сучого сина по пиці.

Хмари були вже дуже близько. Роберт Дженкінс побачив, як зразу ж під «Боїнгом» по їх білих формах мчить чорна тінь літака. Скоро літак поцілує власну тінь і зникне. Дженкінс ніколи в житті не мав жодного зловісного передчуття, але зараз воно йому прийшло, і то таке, що було безсумнівним і глибоким.

«Коли ми прорвемося крізь ці хмари, ми побачимо щось таке, чого ніколи не бачили люди. Там відкриється щось таке – цілковито поза нашою здатністю в це повірити… але ми будемо змушені в це повірити. Ми не матимемо вибору».

Його руки на підлокітниках крісла стислися в тугі шишаки. Крапля поту забігла в око. Замість підняти руку, щоб очистити зір, Дженкінс намагався зморгнути їдку заваду. Власні руки він відчував немов прицвяшеними до поручнів крісла.

– Все буде гаразд? – гарячково перепитала Дайна. Її руки були замкнені на руках Лорел. Пальці маленькі, але стискали вони ледь не з болючою силою. – Все насправді буде гаразд?

Лорел подивилася в ілюмінатор. «Боїнг» уже підмітав верхівки хмар, і перші клапті цукрової вати пропливали повз її вікно. Літак пройшов через чергову серію смикань, і їй довелося силою втримувати в горлі стогін. Уперше в житті вона відчула себе фізично хворою від жаху.

– Я сподіваюся на це, любонько, – відповіла дівчинці Лорел. – Дуже сподіваюся, хоча насправді я не знаю.