Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 30

Лорел Стівенсон не запала знову в глибокий сон, а лише зісковзнула в легку дрімоту. Її думки – які в цьому безприв’язному стані стали ближчими до марень – повернулися на те, навіщо вона насправді летіла в Бостон.

«У мене мусила розпочатися перша за десять років справжня відпустка», – сказала тоді вона, але то була брехня. У ній містилася крихітна зернина правди, але Лорел сумнівалася, щоб її слова звучали достатньо правдоподібно; її виховували не брехухою, і тому вона була не дуже вправною в цьому ділі. Та й не те, щоби бодай когось з людей, які залишилися в їхньому літаку, турбувало – правда це чи ні, думала вона. Не в такій ситуації. Той факт, що вона летить у Бостон, аби познайомитися – і майже напевне переспати – з чоловіком, з яким ніколи до того не зустрічалася, бліднув перед тим фактом, що з літака, в якому вона прямує на схід, зникла більшість пасажирів і весь екіпаж.

«Люба Лорел.

Я з нетерпінням чекаю зустрічі. Коли ти зійдеш з трапа авіалайнера, тобі не знадобиться дивитися на мою фотографію. В животі в мене стільки метеликів, що тобі достатньо буде побачити хлопця, який пурхає десь під стелею».

Звали його Даррен Кросбі.

Їй не потрібно дивитися на його фотографію; це істинна правда. Його обличчя вже закарбувалося в її пам’яті, так само як і більшість його листів. Інше питання – чому? Але на це питання відповіді вона не мала. Жодного уявлення не мала. Черговий доказ спостереження Дж. Р. Р. Толкіна: мусиш бути обережним кожного разу, коли виходиш за двері, бо стежина, що пролягає від твого дому, є насправді дорогою, і дорога та завжди веде вдалечінь. А як не будеш обережним, може статися так, що тебе просто затягне… ну… й опинишся десь чужинцем у чужому краї, сам не уявляючи, як ти туди потрапив.

Лорел розказала всім, куди летить, але не сказала нікому, чому й навіщо. Вона була випускницею Каліфорнійського університету з дипломом магістра бібліотекознавства. Далебі не модель, але гармонійно збудована, на неї було приємно дивитися. Її добрі друзі, невеличке коло яких вона мала, були б вражені її намірами: вирушити в Бостон, плануючи побути з чоловіком, якого вона знає лише з листування, чоловіком, з яким вона познайомилася через безмежну колонку приватних оголошень у часописі «Друзі та коханці».

Насправді вона й сама була вражена.

Даррен Кросбі був на зріст шість футів і один дюйм, важив сто вісімдесят фунтів[109] і мав темно-сині очі. Даррен віддавав перевагу шотландському віскі (але без надміру), мав кота на ім’я Стенлі, був безумовним гетеросексуалом і доброчесним джентльменом (чи то сам так стверджував) і вважав ім’я Лорел найгарнішим з усіх, які він коли-небудь чув. Фотографія, яку він надіслав, демонструвала чоловіка з відкритим, приємним, розумним обличчям. Лорел здогадувалася, що він належить до того типу чоловіків, котрі, якщо не голяться двічі на день, мають зловісний вигляд. І то було фактично все, що вона знала.

Протягом останніх півдесятка років Лорел листувалася з півдесятком чоловіків – просто таке в мене хобі, думала вона, – але ніколи не очікувала від себе наступного кроку: отакого кроку. Вона припускала, що почасти принадність Даррена криється в його своєрідному, самопринизливому почутті гумору, проте з гнітючою ясністю усвідомлювала, що справжня причина зовсім не в ньому, а в ній. І чи не ховалася справжня принадність у її неспроможності зрозуміти цього потужного прагнення вийти з власного образу? Просто відлетіти у невідомість, сподіваючись, що там спалахне справдішня іскра?

«Що ж це ти таке робиш?» – знову й знов запитувала вона в себе.

Літак пролетів крізь легку бовтанку і далі знову пішов гладенько. Лорел виринула з дрімоти і роззирнулася. Побачила, що та юна дівчина-підліток зайняла крісло навпроти неї. Дивиться в ілюмінатор.

– Що ви бачите? – запитала Лорел. – Є там що-небудь?

– Ну, сонце встало, – відповіла дівчина. – Але то й усе.

– А на землі як?

Лорел не хотілося підводитися, щоб подивитися самій. На ній все ще спочивала голова Дайни, їй не хотілося будити малу.

– Землі не видно. Внизу все в хмарах.

Дівчина обернулася. Очі у неї вже прояснішали, а обличчя знову набуло – небагато, проте бодай трохи – кольору.

– Мене звуть Бетані Сімз. А вас як?

– Лорел Стівенсон.

– Як ви вважаєте, з нами все буде гаразд?

– Думаю, так. – А потім додала, неохоче: – Сподіваюся, що так.

– Мені лячно від того, що може виявитися під тими хмарами, – мовила Бетані. – Втім, мені й без того було лячно. Бостона лячно. Моя мати зненацька вирішила, як це буде прекрасно, якщо я проведу пару тижнів у тітки Шони, хоча вже через десять днів починаються заняття в школі. Думаю вся її ідея полягає в тому, що я, немов оте ягнятко Мері,[110] вийду з літака, а тітка Шона зразу ж почне смикати мене за мотузку.

– Яку мотузку?

– Через «Йдіть» не ходи, двісті доларів не забирай,[111] катай до найближчого реабілітаційного центру і починай очищатися, – сказала Бетані. Вона пропустила пальці собі крізь коротке, темне волосся. – У мене все було вже таким химерним, що це видається просто додатком до того самого. – Вона поглянула на Лорел уважніше. – Це насправді відбувається чи ні? Я хочу сказати – я вже себе щипала. Кілька разів. Нічого не змінилося.

– Насправді.

– А здається нереальним, – сказала Бетані. – Схожим на якийсь ідіотський фільм-катастрофу. «Аеропорт-1990» чи щось таке. Я весь час озираюся, шукаю бодай парочку якихось старих акторів, типу Вілфорда Бримлі й Олівії де Гевіленд.[112] Вони мусять познайомитися під час цього лайносрачу і закохатися одне в одного, розумієте?

– Не думаю, що вони присутні в нашому літаку, – серйозно відповіла Лорел.

Якусь мить вони були задивилися одна одній в очі і мало не розреготалися разом. Це могло б зробити їх друзями, якби так сталося… проте не сталося. Не зовсім.

– А як щодо вас, Лорел? Ви відчуваєте синдром фільму-катастрофи?

– Боюся, ні, – відповіла Лорел… а тоді таки почала сміятися. Бо в голові їй червоним неоном промайнула думка: «Ох, ти ж і брехуха!»

І Бетані також захихотіла, прикриваючи собі долонею рота.

– Господи Ісусе, – вимовила вона за хвилину. – Я хочу сказати, що це вже суцільний чортячий сказ, розумієте?

Лорел кивнула:

– Розумію. – Трохи повагавшись, вона спитала: – А вам потрібна реабілітація, Бетані?

– Я не знаю. – Дівчина відвернулася, знову дивлячись у вікно. Усмішка її зникла і голос спохмурнів. – Гадаю, мабуть, так. Я звикла думати, що все це тільки розваги на вечірках, а тепер уже й не знаю. Все вийшло з-під контролю. Але відправляти мене отаким чином… я почуваюся свинею, яку женуть на бійню.

– Мені жаль, – сказала Лорел. Але жаль їй також було себе.

Сліпа дівчинка вже прийняла її; Лорел не потрібна була друга прибрана дочка. Тепер, коли Лорел знову цілком позбавилася сонливості, вона виявила, що їй страшно – дуже страшно. Їй не хотілося опинитися в ролі сміттєвого бака Бетані, якщо та збереться вивалювати велику купу своїх гризот у стилі фільмів-катастроф. Ця думка змусила її знов усміхнутися; вона просто не могла втриматися. Дійсно, що суцільний чортячий сказ. Так і є.

– Мені також жаль, – мовила Бетані, – але, думаю, зараз не той час, щоб про це непокоїтися, еге ж?

– Гадаю, мабуть, що так, – відповіла Лорел.

– А пілот ніколи не зникав у якомусь з тих аеропортівських фільмів, ні?

– Такого я не пам’ятаю.

– Вже майже шоста година. Залишилося летіти дві з половиною.

– Так.

– Якщо тільки світ там і досі є, – сказала Бетані, – для початку й цього вже вистачить. – Вона знову подивилася на Лорел уважно. – Мабуть, у вас зовсім нема ніякої трави, чи як?

– Боюся, немає.

Бетані знизала плечима, подарувавши Лорел втомлену, але в той же час якусь чудернацьки переможну посмішку.

– Ну, – промовила вона. – Тут ви мене перевершуєте – я просто боюся.