Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 21

Не те щоб нікуди іти вже зовсім,

Але якби й було куди – так ні —

Безмежна нехіть. Без мети. Наосліп.

За вітром. Наче у щасливім сні.

Я крила вже давно віддав мовчанню

Захмарних незрівнянних нот і рим

В чутті, що я почую їх вінчання

У реквіємі згаслої зорі —

В заграві тогосвітньої надії:

Так жаль – між нами потойбіч межа,

Яку здолать хіба що зблиску мрії,

Та й то, коли вже згасне плоті жар.

Надії… Вже забув я, як це, жити —

Все якось зовсім, зовсім повз життя.

Один. Один. Самотністю сповитий.

Стояти, бігти, йти – мета одна:

Хіба не все одно, мети цієї

Як скоро наближається межа?

В наближенні висот зорі моєї

Так швидко забувається життя.

Все вище й вище – і вже ось, здається!

Здається, лише руку простягти!

Стрімкіше все з-під ніг углиб несеться

Вчорашня недосяжність висоти.