Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 8

Так зараз стало зрозуміло, що печаль —

Насправді радість, адже знаю, не назавжди

Розлука з тим, хто відійшов з цього життя:

І в тім поблажливість відразливого «завтра».

Ні, не назавжди мерзлої землі об гроб

Заупокійне гомінке відлуння смерті —

Пекельний світу поцейбічного галоп,

Що гупає зсередини у груди замість серця.

Ні, не назавжди,

            бо побачимось,

                         зустрінемося,

                                            знаю…

Хоч знаю й те, що смерть,

      вона насправді не для того,

                                   хто вже пішов,

      а лиш для того, хто залишився

Ждати,

         страждати – горе…

Коли вже не до логік у хмільних висотах

Отерплих з болю і безсоння стратосфер,

Мов на безводді риба, крик хапаєш ротом —

Німий (о – ката насолода!) крик завмер —

Забракло кисню слів і сліз в аортах

Органного ридання!

                                Всесвіт

                                          вмер?…

Пора, я знаю, вже пора додому,

Грудневий вечір швидко так летить.

І якось тут на цвинтарі бездонно

Підземний подзвін жалю стугонить.

Горбочок мерзлої землі скрутився,

Благально пригорнув до себе хрест.

Пора іти, бо й справді забарився,

До лави цвинтарної мов примерз.

І ноги затекли, немов колоди,

Й судоми вже розчахують немов.

Так холодно, неначе захололи

Думки – ні слова з жодної із мов

Ніяк не можу зараз пригадати.

І руки – як примерзли до колін,

А треба ж хоч одну із них підняти,

Утерти щоб струмки пекучі сліз,

                                               а втім…

А втім, нехай собі,

   бо вже попримерзали

              до щік, і до повік,

                   до вік, довік, навік…

                                               …Навік…

Галерний наче раб, навік прикутий

До веслування в океані сліз —

Бажання з головою вглиб пірнути,

На саме дно! Доплив…

                                 Доповз…

                                           Доліз…

Солодкий біль – тонути і тонути

Всім співчуттям,

                        жалям

                                 напереріз!…

А знаєте, мамо, щоранку вони прилітали,

До нашої хати, горобчики ваші, що ви

Голодних їх зерням і хлібцем щодня годували —

Пташині бенкети буяли у нас щозими.

Ви знаєте, мамо, я їм в годівничку підсипав

І зерня, і крихіт – та їсти не стали вони:

Сиділи, сиділи тихенько у нас на березі —

І гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись…

Я потім їх бачив у вас тут на цвинтарі, мамо:

У вас над могилкою там нависає гілля

Калини – на ній тих горобчиків зграйка, впізнали

Ви, мабуть, їх, мамо?..

                            З моєї руки вони не їдять.

Ви, мамо, скажіть їм,

                       не скривджу я їх…

Пора додому вже, пора. Бо вітер

Замерзлими сльозами закружляв.

Дерев благально здійнялися віти,

Але не втримають вони навал:

Нависла пагуба погроз нічної

Задушної надгробної плити.

О, всесвіту безжалісний надгробок,

Гробниця, усипальня… Знов завив

(Чи з того, може, світу?) пес бездомний —

Простяг своє кудлате співчуття —

Так, брате, ниє безпритульна доля

Під серцем у твого й мого життя.

І повз які б я не пройшов пишноти —

Завжди, завжди проходитиму повз

Могилоньки зіщулений клубочок

З пригорнутим до серденька хрестом…

Пора, пора вже йти додому.

Хоча ніхто мене й не жде.

Та, може, вдасться хоч під ранок

Заснути…