Читать книгу Смерть на Нілі - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 15

– То Еркюль Пуаро, детектив, – сказала місіс Аллертон.

Разом із сином вона сиділа на яскраво-червоних плетених кріслах перед готелем «На бистрині» в Асуані. Вони спостерігали за двома постатями, що віддалялися, – невисоким чоловіком у білому шовковому костюмі та високою стрункою дівчиною.

Тім Аллертон на диво неспокійно совався в кріслі.

– Той кумедний чоловічок? – невпевнено запитав він.

– Той кумедний чоловічок!

– Що він, чорт забирай, тут робить? – допитувався Тім.

Його мати засміялася.

– Любий, схоже, ти надто схвильований. Чому чоловікам так подобаються злочини? Я ненавиджу детективні романи й ніколи їх не читаю. Але не думаю, що мсьє Пуаро тут з якимось прихованим мотивом. У нього вдосталь грошей і, гадаю, він просто насолоджується життям.

– Схоже, він тут кинув оком на найкращу дівчину.

Місіс Аллертон трохи схилила голову набік, спостерігаючи, як віддаляються постаті мсьє Пуаро і його компаньйонки.

Дівчина поруч із ним була вища дюймів на три. Мала гарну ходу, йшла ні сковано, ні сутулячись.

– Гадаю, вона доволі приваблива, – сказала місіс Аллертон.

Вона кинула швидкий косий погляд на Тіма. На її здивування, він одразу ж потрапив на гачок.

– Навіть більше, ніж «доволі». Шкода, що вона якась сердита й похмура.

– Може, у неї такий вираз обличчя, любий.

– Думаю, що вона неприємне мале чортеня. Але як дівчина – дуже приваблива.

Та, про кого вони говорили, повільно прогулювалася з Пуаро. Розалі Оттерборн крутила в руках закриту парасольку, і вираз її обличчя підтверджував те, що щойно сказав Тім. Дівчина була і похмура, і сердита. Вона насупила брови, а яскраво-червона лінія вуст вигнулася кутиками вниз.

За воротами готелю компаньйони звернули ліворуч і ввійшли в прохолодний затінок міського саду.

Еркюль Пуаро спокійно собі теревенив, перебуваючи в піднесеному настрої. Він був одягнений у дбайливо випрасуваний білий шовковий костюм і панаму й тримав у руці багато декорований хлист від мух, що мав руків’я зі штучного бурштину.

– …це мене зачаровує, – говорив він. – Чорні скелі Еле-фантини, і сонце, і човники на річці. Життя справді чудове.

Він на мить замовк, а тоді додав:

– Ви так не думаєте, мадемуазель?

Розалі Оттерборн коротко сказала:

– Думаю, так. Але, як на мене, Асуан занадто похмуре місце, готель напівпорожній, і всім тут близько ста…

Вона замовкла, прикусивши губу.

Очі Пуаро зблиснули.

– Так, ваша правда. Я сам однією ногою в могилі.

– Я… я не мала вас на увазі, – відказала дівчина. – Вибачте. Негарно вийшло.

– Зовсім ні. Цілком природно віддавати перевагу компанії однолітків. Що ж, принаймні один молодий чоловік тут є.

– Той, котрий постійно сидить біля матері? Вона мені подобається, але, гадаю, він жахливий – такий пихатий!

Пуаро всміхнувся.

– А я… я пихатий?

– Ні, не думаю.

Її, вочевидь, він мало цікавив, але це не роздратувало Пуаро. Він просто спокійно й задоволено відзначив:

– Мій найкращий друг каже, що я надто пихатий.

– Ну, що ж, – невизначено мовила Розалі. – Думаю, ви маєте причини лестити собі. На жаль, кримінальні історії мене взагалі не цікавлять.

Пуаро урочисто заявив:

– Я радий дізнатися, що у вас немає таємниць, які слід приховувати.

На мить вона скинула свою насуплену маску й кинула швидкий допитливий погляд на Пуаро. Здавалося, він цього не помітив і продовжував:

– Мадам, ваша мама сьогодні не прийшла на обід. Сподіваюсь, вона добре почувається.

– Це місце їй не підходить, – коротко відповіла Розалі. – Я буду рада, коли ми поїдемо звідси.

– Ми з вами супутники, еге ж? Разом їдемо на екскурсію до Ваді-Хальфи та Другого нільського порога?

– Так.

Вони вийшли з тіні саду на курну дорогу вздовж берега річки. Там їх оточили п’ятеро пильних продавців намиста, двоє вуличних торговців листівками, троє продавців гіпсових скарабеїв, пара хлопчиків із віслюками та кілька малолітніх шалапутів, які хоча й трималися окремо, але не втрачали надії.

– Не бажаєте купити намисто, сер? Дуже гарне, сер, дуже дешеве…

– Леді, купіть скарабея. Дивіться, велика королева, вона приносить щастя…

– Сер, гляньте, це лазурит. Справжній. Дуже хороший. Дуже дешево…

– Хочете покататися на віслюку, сер? Це дуже хороший віслюк. Його звати Содове Віскі, сер…

– Хочете поїхати на гранітний кар’єр, сер? Це дуже хороший віслюк. Той віслюк поганий, сер, той віслюк падає…

– Хочете листівку, дуже дешеву, дуже гарну…

– Послухайте, леді… Лише десять піастрів… Дуже дешево… Лазурит і слонова кістка…

– Це дуже хороший хлист від мух, із бурштину…

– Хочете покататися на човні, сер? У мене дуже гарний човен, сер…

– Леді, поїдете до готелю верхи? Ось першокласний віслюк…

Розсіяно розмахуючи руками, Пуаро намагався позбутися цього настирного людського рою. Розалі проходила повз них, наче сновида.

– Краще вдавати сліпу й глуху, – відзначила вона.

Малолітні шалапути бігли поруч із ними, жалібно випрошуючи:

– Бакшиш? Бакшиш? Гіп-гіп-ура… Дуже добрі, дуже приємні…

Їхнє барвисте ганчір’я живописно розвівалося, а на повіках дітей роями скупчилися мухи.

Ці були найнастирливіші. Усі інші відстали та обсіли перехожого за наступним рогом.

Тепер Пуаро та Розалі проходили повз ряд крамничок, з яких чулися ввічливі переконливі заклики…

– Відвідаєте сьогодні мою крамницю, сер?

– Не хочете цього крокодила зі слонової кістки, сер?

– Ви ще не були в моїй крамниці, сер? Я покажу вам прекрасні речі.

Вони звернули в п’яту крамницю, де Розалі залишила кілька рулонів фотоплівки. Це й була мета прогулянки.

Потім вони вийшли та попрямували до річки.

Один з нільських пароплавів саме швартувався. Пуаро та Розалі з цікавістю розглядали пасажирів.

– Багатенько, еге ж? – зауважила Розалі.

Вона обернулася до Тіма Аллертона, який щойно приєднався до них. Він трохи задихався, ніби поспішав.

Вони якийсь час постояли, а потім Тім озвався.

– Жахливе юрмисько, як завжди, – зневажливо відмітив він, вказуючи на пасажирів, які висаджувалися.

– Зазвичай вони доволі жахливі, – погодилася Розалі.

Усі троє спостерігали за новенькими із зарозумілістю тих, хто прибув раніше.

– Оце так! – збуджено вигукнув Тім. – Та щоб мені, якщо це не Ліннет Ріджвей!

Ця інформація не справила враження на Пуаро, але підстьобнула інтерес Розалі. Вона нахилилася вперед, і її похмурість майже зникла, коли вона запитала:

– Де? Ота в білому?

– Так, з високим чоловіком. Вони спускаються на берег. Схоже, це її чоловік. Не можу пригадати його ім’я.

– Дойл, – сказала Розалі. – Саймон Дойл. Про це писали в усіх газетах. Вона купається в грошах, так?

– Найбагатша дівчина в Англії, – відповів Тім.

Трійця мовчки спостерігала, як пасажири сходять на берег. Пуаро зацікавлено розглядав жінку, про яку говорили його супутники. Він пробурмотів:

– Вродлива.

– Деякі люди мають усе, – гірко сказала Розалі.

На її обличчі з’явилася дивна неприязнь, коли вона спостерігала, як та дівчина спускається сходнями.

Ліннет Дойл мала такий неперевершений вигляд, наче виходила на сцену під час ревю. У ній була самовпевненість відомої актриси. Дівчина звикла, що на неї дивляться, нею захоплюються, що вона в центрі уваги, де б не була.

Ліннет відчула на собі зацікавлені погляди, але в той же час ніби їх не помічала. Така увага була частиною її життя.

Навіть сходячи на берег, вона грала свою роль, хоча робила це несвідомо. Багата й красива світська наречена у свій медовий місяць. Вона повернулась і з легкою усмішкою щось сказала високому чоловіку поруч із нею, він відповів, і його голос, схоже, зацікавив Пуаро. Його очі спалахнули, а брови здивовано підвелися.

Пара наблизилася до нього, і детектив почув, як Саймон Дойл сказав:

– Спробуймо знайти на це час, кохана. Ми запросто можемо лишитися тут на тиждень чи два, якщо захочеш.

Він дивився на Ліннет із пристрастю, обожнюванням і ледь помітною покірливістю.

Пуаро задумливо оглянув його – широкі плечі, засмагле обличчя, сині очі, простодушна дитяча усмішка.

– Щасливчик, – сказав Тім, коли пара пройшла повз них. – Лиш уявіть: знайти спадкоємицю без аденоїдів і плоскостопості.

– У них жахливо щасливий вигляд, – промовила Розалі з ноткою заздрощів у голосі. Раптом вона додала, але так тихо, що Тім не розчув: «Це несправедливо».

Проте Пуаро почув. Перед тим він стурбовано хмурився, але тепер швидко поглянув на супутницю.

– Мушу забрати дещо для матері, – сказав Тім.

Він припідняв капелюха й пішов. Пуаро та Розалі повільно поверталися в готель, відмахуючись від усе нових пропозицій проїхатися на віслюках.

– Отже, це несправедливо, мадемуазель? – добродушно спитав Пуаро.

Дівчина почервоніла, розсердившись.

– Я не знаю, про що ви.

– Я повторюю те, що ви щойно прошепотіли. Так, ви це сказали.

Розалі Оттерборн знизала плечима.

– Це трохи забагато як для однієї людини. Гроші, врода, чудова фігура та…

Вона затихла, і Пуаро продовжив:

– І кохання? Еге ж? І кохання? Але ж ви не знаєте, може, з нею одружилися через гроші!

– Ви хіба не помітили, як він дивився на неї?

– Так, мадемуазель, я побачив усе, що треба було побачити. І насправді я помітив те, на що ви не звернули уваги.

– І що ж це?

Пуаро повільно відповів:

– Я помітив, мадемуазель, темні тіні під очима жінки, побачив руку, яка так міцно стисла парасольку, що аж кісточки побіліли…

Розалі не зводила з нього очей.

– Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі, що не все золото, що блищить. Тобто хоча ця жінка багата, красива й кохана, але все ж щось не гаразд. І мені відомо ще дещо.

– Справді?

– Я знаю, – продовжив Пуаро, нахмурившись, – що десь і колись я чув цей голос, голос мсьє Дойла. От якби я пригадав, де.

Але Розалі вже не слухала його. Вона зупинилась як укопана й кінчиком своєї парасолі малювала узори на пухкому піску. Раптом дівчина вибухнула гнівом:

– Я мерзенна, просто огидна. Повна тварюка. Я б радо розірвала її одяг і залишила свій слід на її красивому, зарозумілому, самовпевненому обличчі. Я наче ревнива кішка, ось як я почуваюся. Вона страшенно успішна, врівноважена й упевнена в собі.

Еркюль Пуаро був трохи здивований цим вибухом. Він схопив дівчину за плече й по-дружньому потряс.

– Tenez[10]… Ви почуватиметеся краще, коли висловите це.

– Я просто ненавиджу її! Я ніколи нікого так не ненавиділа з першого погляду!

– Пречудово!

Розалі дивилася на нього з підозрою. Тоді її губи засмикалися й вона розсміялася.

– Bien[11], – сказав детектив і теж засміявся.

Вони мирно повернулися в готель.

– Я мушу знайти маму, – мовила Розалі, коли вони ввійшли в прохолодний тьмяний хол.

Пуаро вийшов з іншого боку готелю на терасу з видом на Ніл. Тут стояли невеличкі столики, накриті для чаювання, та було ще рано. Він постояв декілька хвилин, дивлячись на річку, а потім спустився в сад.

Кілька людей грали в теніс під спекотним сонцем. Він зупинився й трохи поспостерігав за ними, а потім спустився крутою стежкою.

Тут, на лавці, обличчям до Нілу, сиділа дівчина, яку він бачив у ресторані «У тітоньки». Він одразу ж упізнав її. Обличчя, яке він побачив того вечора, чітко закарбувалося в його пам’яті. Та зараз це обличчя мало зовсім інший вираз. Дівчина змарніла, схудла, а на обличчя лягли тіні виснаження й відчаю.

Пуаро трохи відступив назад. Вона не бачила його, і він спостерігав за нею деякий час, не видаючи своєї присутності. Її маленька ніжка нетерпляче постукувала по землі. Очі, темні від вогню, що в них тлів, мали дивний вираз страждань і злого тріумфу. Вона вдивлялася в Ніл, де човни з білими вітрилами ковзали вверх-вниз річкою.

Обличчя… і голос. Пуаро все пригадав. Це дівоче обличчя і той голос, який він щойно чув, голос нареченого.

Та поки він стояв, дивлячись на дівчину, яка не здогадувалась про його присутність, розігралася чергова драматична сцена.

Над ними зазвучали голоси. Дівчина зірвалася на ноги. Ліннет Дойл із чоловіком саме проходили стежкою. Голос Ліннет був щасливий і впевнений. Напруженість і скованість повністю зникли. Ліннет була щаслива.

Дівчина зробила кілька кроків уперед.

Пара завмерла на місці.

– Привіт, Ліннет, – сказала Жаклін де Бельфор, – і ти тут. Здається, ми постійно зустрічаємося. Привіт, Саймоне, як ти?

Ліннет Дойл відскочила до скелі й зойкнула. Приємне обличчя Саймона Дойла раптово спотворив гнів. Він вийшов наперед, наче хотів ударити худеньку дівчину.

Кивнувши головою, мов пташка, вона вказала на незнайомця. Саймон повернувся й побачив Пуаро.

– Здоров, Жаклін. Ми не сподівалися побачити тебе тут, – неоковирно сказав він.

Його слова звучали дуже непереконливо.

Дівчина всміхнулася, блиснувши білими зубами.

– Справжній сюрприз? – запитала вона.

Потім, ледь кивнувши, почала підніматися стежкою.

Пуаро тактовно рушив у зворотному напрямку. Він встиг почути слова Ліннет Дойл:

– Саймоне, заради Бога! Саймоне, що нам робити?