Читать книгу Смерть на Нілі - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 19

Частина друга
Єгипет
Розділ п’ятий

Оглавление

Наступного ранку, коли Еркюль Пуаро виходив з готелю, щоб прогулятися містом, до нього підійшов Саймон Дойл.

– Доброго ранку, мсьє Пуаро.

– Доброго ранку, мсьє Дойл.

– Збираєтеся в місто? Не проти, якщо пройдуся з вами?

– Ні, звичайно. Для мене це задоволення.

Двоє чоловіків разом вийшли за ворота й попрямували в прохолодний затінок садів. Саймон витяг з рота цигарку й сказав:

– Наскільки я розумію, мсьє Пуаро, дружина говорила з вами вчора ввечері.

– Саме так.

Саймон Дойл трохи нахмурився. Він належав до людей дії, яким важко чітко висловлювати свої думки словами.

– Мене тішить лиш одне: ви дали їй зрозуміти, що в цій справі ми зовсім безсилі.

– Звісно, усе абсолютно законно, – погодився Пуаро.

– Певна річ. Та, схоже, Ліннет не може цього зрозуміти, – він ледь усміхнувся. – Ліннет виховали так, що за будь-якої прикрості треба відразу ж звертатися до поліції.

– Було б добре, якби цю справу могли вирішити у такий спосіб.

Запала коротка тиша. Обличчя Саймона розпашілося, і раптом він сказав:

– Просто сором, що з Ліннет так знущаються. Вона нічого не зробила! Коли кажуть, що я повівся як падлюка, то будь ласка! Гадаю, так і було. Та не треба в усьому винуватити Ліннет. Вона до цього непричетна.

Пуаро сумно похитав головою, але нічого не відповів.

– Ви говорили… е-е… з Джекі… з міс де Бельфор?

– Так, я поговорив з нею.

– Ви переконали її схаменутися?

– Боюся, що ні.

Саймон просто вибухнув роздратуванням:

– Хіба вона не бачить, якою дурепою себе виставляє? Хіба не розуміє, що жодна порядна жінка так не поводитиметься? У неї що, взагалі немає гордості чи самоповаги?

Детектив знизав плечима.

– Вона, скажімо, відчуває лиш одне – їй боляче, – відповів він.

– Так, але, чоловіче, порядні дівчата, чорт забирай, так не поводяться! Визнаю, що провина цілком на мені. Я повівся збіса погано. І все таке. Я б зрозумів, якби вона розлютилася на мене й не хотіла навіть бачити. Але переслідувати мене скрізь, це… це непристойно. Робить із себе посміховисько! Якого дідька вона сподівається цим досягти?

– Мабуть, помститися!

– Безглуздя! Було б природно, якби вона зробила щось мелодраматичне, наприклад, вистрелила в мене впритул.

– Гадаєте, це більше на неї схоже, так?

– Чесно кажучи, так. Вона запальна, у неї нестримний характер. Я б не здивувався, якби вона зробила щось подібне в пориві люті. Але це шпигування…

Він похитав головою.

– Це більш підло, так? І розумно!

Дойл подивився на детектива.

– Ви не розумієте. Це діє Ліннет на нерви.

– А вам?

Саймон здивувався.

– Мені? Я б із задоволенням скрутив тій чортиці шию.

– То від колишніх почуттів нічого не лишилося?

– Любий мій мсьє Пуаро, як би це пояснити? Вони зникли – як місяць, коли сходить сонце. Я й не знаю, де вони. Коли я зустрів Ліннет, Джекі просто перестала існувати.

– Tiens, c’est drôle, ça![18]– пробурмотів Пуаро.

– Перепрошую?

– Мене зацікавило ваше порівняння.

Саймон знову почервонів.

– Припускаю, Джекі сказала, що я одружився з Ліннет через гроші. Це клята брехня! Я б не одружився з жінкою заради грошей! Джекі не розуміє, як це важко для чоловіка, коли… коли жінка так дбає про нього, як вона дбала про мене.

– Що?

Пуаро різко подивився на нього.

Саймон пояснив:

– Це… це, мабуть, підло казати, але Джекі любила мене аж занадто.

– Une qui aime et un qui se laisse aimer, – пробурмотів Пуаро.

– Е-е? Що ви сказали? Бачте, чоловік не хоче відчувати, що жінка турбується про нього більше, ніж він про неї, – голос Саймона потеплішав. – Чоловік не хоче, щоб його тілом і душею володіли. Кляте власницьке почуття! Цей чоловік – мій, він належить мені! Мені таке не до вподоби, жодному чоловіку не до вподоби. Виникає бажання втекти, звільнитися. Чоловік хоче володіти жінкою, а не щоб вона володіла ним.

Він різко замовк і тремтячими пальцями запалив цигарку.

– Ви так почувалися з мадемуазель Жаклін? – запитав Пуаро.

– Що?

Саймон втупився в нього, а тоді визнав:

– Ну, так, насправді так і було. Звичайно, вона цього не розуміла. Та і я ніколи не наважувався їй сказати. Але мене це постійно тривожило. А тоді я зустрів Ліннет і по вуха закохався! Я вперше бачив таку вроду. Усе було як у казці. Усі до неї залицяються, а вона вибирає такого простого хлопця, як я.

Його голос був сповнений хлопчачої гордості та захоплення.

– Зрозуміло, – промовив Пуаро. Він задумливо кивнув. – Так, зрозуміло.

– Чому Джекі не прийме цього як чоловік? – обурено допитувався Саймон.

Тінь усмішки майнула на губах Пуаро.

– Бачте, мсьє Дойл, вона, передусім, не чоловік.

– Ні, ні, я маю на увазі прийняти все гідно. Зрештою, іноді треба проковтнути гірку пігулку, коли виникне потреба. Визнаю, вина – на мені. Але що робити! Якщо дівчина стала тобі байдужа, це чисте безумство одружитися з нею. А тепер, коли я бачу, на що Джекі здатна й до чого може дійти, то відчуваю, що мені пощастило вчасно втекти.

– І до чого може дійти… – задумливо повторив Пуаро. – Ви уявляєте, мсьє Дойл, до чого може дійти?

Саймон вражено подивився на детектива.

– Мабуть, що ні… А на що ви натякаєте?

– Ви знали, що вона носить із собою револьвер?

Саймон нахмурився та похитав головою.

– Я не вірю, що тепер вона ним скористається. Раніше могла б. Гадаю, той час пройшов. Тепер вона просто сповнена злоби й намагається на обох нас відігратися.

Пуаро знизав плечима.

– Може, і так, – із сумнівом мовив він.

– Я про Ліннет турбуюся, – сказав Дойл трохи недоречно.

– Це зрозуміло.

– Я не боюся, що Джекі влаштує якусь мелодраматичну стрілянину, та ці вистежування та переслідування зачіпають Ліннет за живе. Я розповім вам свій план, і ви, можливо, підкажете, як його вдосконалити. Почну з того, що я публічно оголосив, що ми пробудемо тут десять днів. Але завтра з Шеллала до Ваді-Хальфи відправляється пароплав «Карнак». Я планую забронювати місця під вигаданими іменами. Завтра ми вирушаємо на екскурсію на острів Філе. Служниця Ліннет забере багаж. Ми сядемо на «Карнак» у Шеллалі. Коли Джекі дізнається, що ми не повернулися, ми будемо вже далеко звідси. Вона подумає, що ми вислизнули від неї та повернулися в Каїр. Власне, я можу підкупити носильника, щоб він це підтвердив. Запит у туристичних агентствах їй не допоможе, бо наших імен там не буде. Що про це думаєте?

– Добре продумано. Та припустімо, вона чекатиме тут, поки ви не повернетеся.

– Ми можемо й не повернутися сюди. Помандруємо аж до Хартума, а потім, можливо, літаком до Кенії. Вона не слідуватиме за нами в будь-яку точку світу.

– Ні, настане час, коли фінанси їй цього не дозволять. Як я розумію, грошей у неї дуже мало.

Саймон захоплено подивився на Пуаро.

– Розумно. Знаєте, я навіть не подумав про це. Джекі бідна, як церковна миша.

– То як же вона змогла поїхати за вами аж сюди?

– Вона, звичайно, має невеликий дохід, – невпевнено пояснив Саймон. – Десь до двохсот фунтів на рік. Думаю… мабуть, так воно і є, вона продала свій капітал, щоб слідувати за нами.

– Отже, прийде час, коли вона витратить усі свої ресурси й залишиться ні з чим?

– Так…

Саймон неспокійно засовався. Ця думка начебто стривожила його. Пуаро уважно спостерігав за чоловіком.

– Так, – сказав він. – Неприємна думка…

Дойл відказав доволі сердито:

– Що ж, я нічим тут не допоможу, – а тоді додав: – Як вам мій план?

– Думаю, він може спрацювати. Але, звісно, це відступ.

Саймон почервонів.

– Хочете сказати, що ми втікаємо? Так, це правда… Але Ліннет…

Пуаро подивився на нього, а тоді ледь кивнув.

– Як ви й кажете, мабуть, це найкращий спосіб. Але пам’ятайте, що мадемуазель де Бельфор не дурна.

– Я відчуваю, що колись нам доведеться зупинитися та вияснити все до кінця. Її поведінка нелогічна, – похмуро сказав Дойл.

– Логічна, mon Dieu[19]! – викрикнув Пуаро.

– Немає причин, через які жінкам не варто було б поводитися розумно, – незворушно промовив Саймон.

– Дуже часто вони так і поводяться. І це ще більше засмучує, – сухо відповів детектив і додав: – Я також буду на «Карнаку». Це частина мого маршруту.

– О! – Дойл завагався, а тоді спитав, підбираючи слова з деяким збентеженням: – Це не… не через нас? Тобто я не хотів би думати…

Пуаро поквапився його запевнити:

– Зовсім ні. Усе було погоджено ще до того, як я залишив Лондон. Я завжди все планую наперед.

– Ви не подорожуєте з місця в місце, куди веде вас цікавість? Хіба так не приємніше?

– Можливо. Але щоб досягти успіху в житті, треба добре продумати всі дрібнички заздалегідь.

Саймон розсміявся:

– Гадаю, так поводяться професійні вбивці.

– Так, але маю визнати, що найдосконаліший та один з найскладніших злочинів на моїй пам’яті було скоєно без зайвих роздумів.

– На борту «Карнака» ви маєте доконче розповісти нам про ваші справи, – по-хлоп’ячому наполягав Саймон.

– Ні-ні, жодних розмов, як би це сказати, про роботу.

– Так, але ваша робота дуже захоплива. Місіс Аллертон теж так думає. Вона жадає отримати шанс на перехресний допит.

– Місіс Аллертон? Ця чарівна сива жінка, у якої такий відданий син?

– Так. Вона також буде на «Карнаку».

– Вона знає, що ви…

– Звісно, ні, – твердо відповів Дойл. – Ніхто не знає. Я керуюся принципом, що краще не довіряти нікому.

– Чудовий принцип, я теж ним керуюся. До речі, той третій член вашої компанії, такий високий сивий чоловік…

– Пеннінґтон?

– Так. Він подорожує з вами?

– Незвично для медового місяця, вам не здається? – похмуро спитав Саймон. – Пеннінґтон – американський опікун Ліннет. Ми випадково зустрілися в Каїрі.

– Ah, vraiment[20]. Можна поцікавитися? Ваша дружина… вона повнолітня?

Здавалося, це розвеселило Саймона.

– Насправді їй ще не виповнився двадцять один рік, але їй не довелося просити згоди на одруження. Ото був сюрприз для Пеннінґтона! Він відплив з Нью-Йорка на «Карманіку» за два дні до прибуття листа Ліннет з новиною про одруження. Отож він нічого не знав.

– «Карманік», – прошепотів Пуаро.

– Для нього стало повною несподіванкою побачити нас у готелі «Шепгердз» у Каїрі.

– А й справді – дивовижний збіг!

– Так, і ми дізналися, що він також вирушає в подорож по Нілу, тому, природно, ми об’єдналися, інакше було б незручно. Крім того, певним чином так навіть простіше, – він знову говорив збентежено. – Бачте, Ліннет уся на нервах, очікує, що Джекі може з’явитися де і коли завгодно. Коли ми були самі, то постійно поверталися до цього питання. А з Ендрю Пеннінґтоном ми розмовляємо на інші теми.

– Ваша дружина не довірилася містеру Пеннінґтону?

– Ні, – Саймонове підборіддя загострилося. – Це лише наша справа. Крім того, почавши цю подорож Нілом, ми гадали, що проблема зійшла нанівець.

Пуаро похитав головою.

– Кінця ви ще скоро не побачите. Ні, кінець іще далеко. У цьому я абсолютно впевнений.

– Мушу сказати, мсьє Пуаро, це не надто підбадьорює.

Детектив подивився на нього трохи роздратовано й подумав про себе: «Типовий англосакс, нічого серйозно не сприймає, усе йому гра. Так і не виріс».

Обидві – і Ліннет Дойл, і Жаклін де Бельфор – вважали цю ситуацію дуже серйозною. Але в Саймона вона викликала хіба що чоловіче нетерпіння та роздратування.

Пуаро запитав:

– Дозвольте нетактовно поцікавитися? То була ваша ідея провести медовий місяць у Єгипті?

Саймон почервонів.

– Ні, звісно, ні. Власне, я краще б відправився деінде, та Ліннет була рішуче налаштована на це. І тому… тому…

І він збентежено замовк.

– Певна річ, – серйозно сказав Пуаро.

Він чудово розумів: якщо Ліннет Дойл мала рішучі наміри щодо чогось, то так і мусило статися.

Він подумав: «Я почув три різні версії цієї історії – від Ліннет Дойл, Жаклін де Бельфор і Саймона Дойла. Хто ж із них найближчий до істини?»

18

Гм, справді дивно (фр.).

19

Боже мій (фр.).

20

О, справді (фр.).

Смерть на Нілі

Подняться наверх