Читать книгу Смерть на Нілі - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 18

Еркюль Пуаро знайшов Жаклін де Бельфор, коли вона сиділа на каменях, що височіли над Нілом. Він був майже впевнений, що дівчина ще не лягала і він знайде її неподалік у саду.

Вона сиділа, підтримуючи долонями підборіддя, і навіть не озирнулася, почувши, що він наближається.

– Мадемуазель де Бельфор? – запитав Пуаро. – Дозвольте трохи поговорити з вами.

Жаклін ледь повернула голову. Слабка усмішка заграла на її вустах.

– Звичайно, – сказала вона. – Ви мсьє Еркюль Пуаро, так? Спробую вгадати. Ви тут на прохання місіс Дойл, яка обіцяла вам щедру винагороду, якщо ви виконаєте її доручення.

Пуаро сів на лавку біля дівчини.

– Частково ваші припущення правдиві, – відповів він, усміхаючись. – Я щойно говорив з місіс Дойл, але я не прийняв від неї винагороди, точніше кажучи, я не працюю на неї.

Жаклін уважно подивилася на детектива.

– То чому ви тут? – різко запитала вона.

Еркюль Пуаро відповів запитанням:

– Ви раніше мене бачили, мадемуазель?

Вона похитала головою.

– Ні, не думаю.

– А я вас бачив. Я сидів біля вас у ресторані «У тітоньки». Ви були там із Саймоном Дойлом.

Обличчя дівчини стало кам’яне.

– Я пам’ятаю той вечір… – мовила вона.

– Відтоді, – продовжував Пуаро, – багато чого сталося.

– Так, як ви й сказали, багато чого сталося.

Її голос переповнювали відчай і гіркота.

– Мадемуазель, я говорю з вами як друг. Поховайте своїх мерців!

Здавалось, ці слова її приголомшили.

– Що ви маєте на увазі?

– Забудьте про минуле! Подивіться в майбутнє! Те, що зроблено, – уже зроблено. Жаль нічого не вирішить.

– Я впевнена, що дорогій Ліннет це було б до вподоби.

Пуаро махнув рукою.

– Я не про неї зараз думаю! Я думаю про вас. Ви страждаєте, так, але те, що ви робите, лише продовжить ваші страждання.

Жаклін похитала головою.

– Ви помиляєтеся. У деякі моменти я майже щаслива.

– І це, мадемуазель, найгірше.

Вона швидко глянула на чоловіка.

– Ви не дурень, – сказала вона. І повільно додала: – Я вірю, що ви намагаєтеся допомогти.

– Їдьте додому, мадемуазель. Ви молода, розумна, перед вами весь світ.

Жаклін знову повільно похитала головою.

– Ви не розумієте або не хочете зрозуміти. Саймон – то мій світ.

– Кохання – це ще не все, мадемуазель, – м’яко відповів Пуаро. – Тільки замолоду ми так думаємо.

– Ви не розумієте, – вона хитнула головою та зиркнула на детектива. – Ви все про нас знаєте, еге ж? Ви говорили з Ліннет? І ви були в ресторані того вечора… Саймон і я кохали одне одного.

– Я знаю, що ви кохали його.

Дівчина відразу ж вловила його інтонацію. Вона повторила з натиском:

– Ми кохали одне одного. І я любила Ліннет… Я довірилась їй. Вона була моєю найкращою подругою. Ліннет завжди могла купити все, що забажає. Вона ніколи ні в чому собі не відмовляла. Побачивши Саймона, вона зажадала його та просто забрала собі.

– І він дозволив… купити себе?

Жаклін повільно похитала темною голівкою.

– Ні, не зовсім так. Якби це було так, мене б тут зараз не було… Ви натякаєте, що Саймон не вартий, щоб ним переймалися… Якби він одружився з Ліннет заради грошей, то справді було б так. Але він одружився з нею не через її гроші. Усе набагато складніше. Існує така річ, як спокуса, мсьє Пуаро. І гроші тут на руку. Бачте, Ліннет мала певну ауру. Королева у своїх володіннях, юна принцеса, розкішна до кінчиків пальців. Наче декорації в театрі. Біля її ніг лежав увесь світ, один з найбагатших і найпривабливіших англій ських лордів хотів одружитися з нею. А натомість вона обирає якогось маловідомого Саймона Дойла… Вам не здається, що це його вразило? – дівчина раптово провела рукою. – Гляньте на місяць. Ви добре його бачите, еге ж? Він справжній. Але якби засяяло сонце, ви б його уже не бачили. Так і з нами сталося. Тим місяцем була я… Коли зійшло сонце, Саймон більше не бачив мене. Його осліпило. Він не міг бачити нічого, крім сонця, – Ліннет.

Вона на мить затихла й продовжила:

– Так що, бачте, то все лише засліплення. Ліннет оп’янила його. А ще ця її абсолютна впевненість, її звичка командувати. Вона настільки впевнена в собі, що змушує інших повірити їй. Мабуть, Саймон проявив слабкість, людина він дуже проста. Він кохав би мене, тільки мене, якби не з’явилася Ліннет і не викрала його на своїй золотій колісниці. І я знаю, чудово знаю, що він ніколи б не закохався в неї, якби вона цього не захотіла.

– То от як ви думаєте, ага.

– Я знаю це. Він кохав мене й завжди кохатиме.

Пуаро запитав:

– Навіть зараз?

Здавалося, з її вуст уже готова була зірватися відповідь. Жаклін подивилася на Пуаро, і густа полум’яна барва залила її обличчя. Вона відвернулася й опустила голову. Приглушеним здавленим голосом дівчина мовила:

– Так, я знаю. Зараз він ненавидить мене. Так, ненавидить…

Хай краще стережеться!

І Жаклін швидко почала нишпорити в шовковій сумочці, що лежала поруч. Тоді витягнула руку. На її долоні, немов мініатюрна іграшка, лежав крихітний револьвер з перламутровим руків’ям.

– Така мила штучка, чи не так? – спитала вона. – На вигляд дурничка, та він справжній. Однією з цих куль можна вбити чоловіка чи жінку. А я чудово стріляю, – вона розсіяно всміхнулася й поринула в спогади. – Коли дитиною я повернулася з мамою додому, у Південну Кароліну, дідусь навчив мене стріляти.

Він був чоловіком старого гарту та вважав револьвер гарним засобом для вирішення питань, особливо які стосувалися честі.

Та й батько мій такий же: замолоду бився на кількох дуелях. Добре володів мечем. Якось убив чоловіка. Через жінку. Отже, як бачите, мсьє Пуаро, – вона глянула детективу просто у вічі, – у мене гаряча кров! Я купила револьвер, коли це все почалося.

Хотіла вбити когось із них – проблема в тому, що я ніяк не могла вирішити, кого. Убивство обох не принесло б мені задоволення. Якби я могла налякати Ліннет, але хоробрості їй не займати. Вона може постояти за себе. А тоді я вирішила: почекаю! З часом ця думка все більше й більше мені подобалася.

Зрештою, убити я можу будь-коли. Цікавіше було почекати й трохи поміркувати над цим. І тоді мені в голову прийшла ідея: переслідувати їх! Куди б вони не поїхали, навіть на край світу, щоб разом насолоджуватися життям, вони бачитимуть мене! І це спрацювало! Ліннет це боляче зачепило, ніщо інше б так не подіяло. Зачепило її за живе… А тоді мені стало подобатися… І вона нічого не може зробити! Я завжди дуже приємна та ввічлива! До жодного слова не можна придертися. Я отруюю їм усе, геть усе.

Вона розсміялася дзвінким сріблястим сміхом.

Пуаро схопив її за плече.

– Тихо. Заспокойтеся, кажу вам.

Жаклін поглянула на нього:

– Ну?

Вона провокаційно всміхнулася.

– Мадемуазель, благаю вас, облиште це все.

– Дати спокій дорогій Ліннет!

– Я про інше, важливіше. Не відкривайте свого серця злу.

Її уста розтулилися, в очах з’явилося збентеження.

Пуаро серйозно продовжував:

– Інакше прийде зло… Так, зло неминуче прийде… Воно ввійде у вашу душу й поселиться там. Отоді його вже не проженеш.

Жаклін не зводила очей із детектива. У її погляді промайнуло вагання.

– Я… не знаю…

Та раптом у неї вирвалося:

– Ви не зможете зупинити мене!

– Ні, – сумно погодився Еркюль Пуаро. – Я не можу вас зупинити.

– Навіть якби я зібралася вбити її, ви не зможете зупинити мене.

– Ні, якщо ви готові заплатити цю ціну.

Жаклін де Бельфор засміялася:

– О, я не боюся смерті! Зрештою, для чого мені жити? Звісно, ви переконані, що це неправильно – вбити людину, яка завдала тобі болю, навіть якщо забрали все, що в тебе було в цьому світі.

Пуаро відповів твердо:

– Так, я вважаю, що вбивство не можна виправдати.

Жаклін знову розсміялася.

– Тоді ви мали б схвалити мій нинішній план помсти. Бо, бачте, поки він працює, я не застосовуватиму револьвера. Але я боюся… так, інколи я боюся, що в момент запалу… захочу завдати їй болю: проштрикнути ножем чи прикласти мій любий невеличкий револьвер до її скроні, а тоді… натиснути на гачок… Ой!

Детектив аж здригнувся від вигуку.

– Що сталось, мадемуазель?

Вона повернула голову та почала вдивлятися в тіні.

– Хтось… стояв он там. Та його вже нема.

Еркюль Пуаро різко роззирнувся. Місце здавалося безлюдним.

– Схоже, крім нас, тут нікого, мадемуазель.

Він піднявся.

– У будь-якому разі я сказав усе, заради чого прийшов. На добраніч.

Жаклін також встала. У її голосі відчувалося благання.

– Ви ж розумієте, що я не можу зробити те, про що ви просите?

Пуаро похитав головою.

– Ні, тому що ви можете! Завжди є шанс! Ваша подруга Ліннет теж мала можливість стриматися… Та вона її проігнорувала. А тоді, дозволивши втягнути себе в подібну затію, людина вже не має жодного шансу.

– Жодного шансу… – луною озвалася Жаклін де Бельфор.

Вона на мить задумалася, тоді з викликом підняла голову.

– На добраніч, мсьє Пуаро.

Він сумно похитав головою і піднявся за нею стежкою до готелю.