Читать книгу Смерть на Нілі - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 5

– Дорогенька, я думаю, усе буде надзвичайно казково! – сказала вельмишановна Джоанна Саутвуд.

Вона сиділа в спальні Ліннет Ріджвей у Вудхоллі.

З вікна було гарно видно сади та відкритий простір аж до синьої димки лісів.

– Усе майже досконало, еге ж? – спитала Ліннет.

Вона оперлася руками на підвіконня. Обличчя дівчини, пристрасне й енергійне, світилося радісним передчуттям. Поруч із нею Джоанна Саутвуд виглядала дещо непоказною – висока худорлява жінка двадцяти семи років з витягнутим розумним обличчям і химерно вискубаними бровами.

– А ти стільки всього встигла за цей час! Багато працювало архітекторів чи кого там?

– Троє.

– І що за люди ті архітектори? Здається, я ніколи з ними не стикалася.

– Дуже милі. Але, як на мене, іноді надто непрактичні.

– Дорогенька, ти швидко з цим упораєшся. Ти сама практичність.

Джоанна взяла низку перлів з туалетного столика.

– Гадаю, вони справжні. Так, Ліннет?

– Звичайно.

– Я знаю, це «звичайно» для тебе, люба, але не для більшості людей. Їх сприймуть за культивовані[2]чи навіть за біжутерію з «Вулвортсу»[3]. Люба, перли справді неймовірні, так вишукано підібрані. Мабуть, коштують цілого статку!

– Думаєш, їх носити надто вульгарно?

– Ні, зовсім ні, це ж натуральна краса. Яка їхня вартість?

– Близько п’ятдесяти тисяч.

– Це ж купа грошей! Не боїшся, що перли можуть вкрасти?

– Ні, я їх постійно ношу, і, крім того, вони застраховані.

– Ти ж мені дозволиш їх поносити до обіду, чи не так, любонько? Мені аж дух перехоплює!

Ліннет розсміялася.

– Звісно, якщо хочеш.

– Знаєш, Ліннет, я таки тобі заздрю. У тебе є все. У двадцять років ти сама собі господиня, при грошах, вродлива, з чудовим здоров’ям. А на додачу розумна! Коли тобі стукне двадцять один?

– У червні наступного року. Я організую шикарну вечірку в Лондоні на честь повноліття.

– А потім вийдеш заміж за Чарльза Віндлзгема? Усі ті жахливі писаки-пліткарі вже так цього чекають. А який відданий тобі Чарльз.

Ліннет знизала плечима.

– Не знаю. Я поки не хочу ні за кого заміж.

– Тут ти, любко, маєш рацію! Після шлюбу все зовсім не так, еге ж?

Раптово зателенькав телефон, і Ліннет підійшла до нього.

– Алло? Алло?

Їй відповів дворецький:

– Міс де Бельфор на лінії. Вас з’єднати?

– Бельфор? Так, звичайно, з’єднуй.

У слухавці щось клацнуло й почувся голос – нетерплячий, м’який, трохи захеканий:

– Алло, міс Ріджвей? Ліннет!

– Джекі, люба! Сто років тебе не чула!

– Знаю. Це жахливо. Ліннет, страшенно хочу з тобою зустрітися!

– Любонько, ти не могла б сюди під’їхати? Хочу показати тобі свою нову забаву!

– Це я й хочу зробити.

– Тоді негайно сідай у потяг чи машину.

– Гаразд, я приїду. У старому пошарпаному двомісному автомобілі. Купила його за п’ятнадцять фунтів. Часом їздить прекрасно, але примхливий. Якщо я не встигну до полуденного чаю, значить, авто капризує. Бувай, солоденька.

Ліннет повісила слухавку й попрямувала до Джоанни.

– Це давня подруга Жаклін де Бельфор. Ми вчилися разом у школі при монастирі в Парижі. Жахливо невезуча особа. Її батько був французьким графом, а мати – американка, з Півдня. Батько втік з якоюсь жінкою, а мати втратила всі свої заощадження під час кризи на Волл-стрит. Джекі залишилася зовсім без грошей. Не знаю, як їй вдається триматися на плаву впродовж останніх двох років.

Джоанна полірувала свої яскраві криваво-червоні нігті, скориставшись подушечкою з набору для манікюру своєї подруги. Потім схилила голову набік, прискіпливо оцінюючи результат.

– Любко, – протягнула вона, – хіба це не надто виснажливо? Якщо в моїх друзів трапляється якесь нещастя, я відразу ж відмовляюся від них! Може, це й безсердечно, але рятує від стількох неприємностей! Вони постійно хочуть позичити грошей або відкривають кравецьку майстерню, і тоді треба купувати в них жахливий одяг. Або ж вони розмальовують абажури чи шарфи в техніці батик.

– Тож якщо я втрачу всі гроші, ти наступного дня мене покинеш?

– Так, люба, звісно. У нечесності мене не звинуватиш. Мені подобаються лише успішні люди. І зауваж, такі майже всі, просто багато хто не хоче цього визнати. Вони кажуть, що «більше не можуть терпіти Мері, Емілі чи Памелу. Проблеми зробили її такою озлобленою та своєрідною, бідолашна!».

– Джоанно, ти така жорстока!

– Ні, я просто меркантильна, як і всі.

– Я не меркантильна!

– Зі зрозумілих причин! Тобі не обов’язково бути корисливою, коли приємні американські опікуни середнього віку щокварталу виплачують тобі величезне утримання.

– Але ти помиляєшся щодо Жаклін, – запевнила Ліннет. – Вона не п’явка. Я хотіла допомогти їй, але вона не дозволила. Вона збіса горда.

– Чому ж вона так поспішає тебе побачити? Б’юсь об заклад, їй щось потрібно! Почекай – і побачиш!

– Вона була дуже схвильована, – визнала Ліннет. – Джекі завжди себе надто накручувала. Якось порізала одного ножем.

– Любко, як цікаво!

– Хлопець тоді мучив собаку. Джекі сказала йому припинити, але він відмовився. Вона відтягнула й струснула його, але він був набагато сильніший, тому врешті вона витягла ніж і штрикнула його. Розгорівся страшний скандал.

– Можу уявити. Це й слухати страшно!

У кімнату ввійшла покоївка Ліннет. Пробурмотівши слова вибачення, вона витягла з гардероба сукню й вийшла.

– Що це з Марі? – запитала Джоанна. – Вона плакала.

– Бідолашна! Я тобі розказувала, що вона хотіла вийти заміж за чоловіка, який працює в Єгипті. Вона небагато про нього знала, тому я подумала, що краще перевірити, чи все там гаразд. Виявилося, що він одружений і має трьох дітей.

– Ліннет! Скільки ж у тебе ворогів, Ліннет?

– Ворогів? – Ліннет здивовано на неї глянула.

Джоанна кивнула й узяла сигарету.

– Ворогів, дорогенька. Ти нестерпно активна. І достобіса добре чиниш правильні речі.

Ліннет розсміялася.

– То й що, у мене взагалі немає ворогів.