Читать книгу Смерть на Нілі - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 8

Мсьє Ґастон Блонден, власник модного ресторанчика «У тітоньки», не належав до тих людей, які радо приймали чи не всіх своїх клієнтів. Багаті, красиві, скандально відомі та знатні відвідувачі намарне чекали, що їх виокремлять і приділять їм особливу увагу. Тільки в рідкісних випадках мсьє Блонден вітав гостя з доброзичливою поблажливістю, супроводжуючи його до привілейованого столика та обмінюючись із ним доречними фразами.

Але в цей особливий вечір мсьє Блонден тричі виявив свою королівську милість – герцогині, лорду, відомому прихильнику перегонів, і маленькому чоловічкові з кумедною зовнішністю та величезними чорними вусами, який, на думку випадкового спостерігача, не міг своєю присутністю принести слави ресторанчику «У тітоньки».

Мсьє Блонден, однак, поводився надзвичайно люб’язно. Хоча клієнтам уже півгодини відповідали, що немає жодного вільного столика, якимось таємничим чином у найкращому місці ресторану один таки знайшовся. Мсьє Блонден провів туди гостя з підкресленою шанобливістю.

– Звісно, для вас столик завжди знайдеться, мсьє Пуаро! Як би я хотів, щоб ви частіше вшановували нас своєю присутністю!

Еркюль Пуаро всміхнувся, пригадуючи давню історію, у якій фігурували труп, офіціант, мсьє Блонден і дуже вродлива леді.

– Ви дуже люб’язні, мсьє Блонден, – сказав він.

– Ви сам, мсьє Пуаро?

– Так, сам.

– О, тоді Жуль приготує для вас не страву, а справжню поему! Жінки, попри їхню чарівність, мають одну ваду – вони відволікають від їжі! Вам сподобається вечеря, мсьє Пуаро, це я вам обіцяю. Тепер щодо вина…

До розмови, що перейшла у вузьке русло, долучився Жуль, метрдотель.

Перед тим як відійти, мсьє Блонден затримався на мить і, знизивши голос, конфіденційно запитав:

– Працюєте над серйозною справою?

Пуаро похитав головою.

– Я, на жаль, зараз відпочиваю, – тихо відповів він. – Свого часу я трохи заощадив, і тепер маю можливість насолодитися неробством.

– Я вам заздрю.

– Ні-ні, це не надто розумно. Запевняю вас, це не так весело, як здається, – він зітхнув. – Правду кажуть, що людина була змушена винайти роботу, щоб позбавитися від необхідності думати.

Мсьє Блонден підняв руки в знак протесту.

– Але ж є стільки всього! Є подорожі!

– Так, подорожі. Із цим у мене все не так погано. Планую цієї зими вирушити до Єгипту. Кажуть, клімат там чудовий. Можна втекти від туманів, сірості, одноманітного безперервного дощу.

– Ах, Єгипет! – зітхнув мсьє Блонден.

– Здається, тепер туди можна поїхати потягом, уникаючи подорожі морем, окрім перетину Ла-Маншу.

– То море вам не до душі?

Пуаро похитав головою та ледь здригнувся.

– Мені теж, – співчутливо мовив мсьє Блонден. – Цікаво воно діє на шлунок.

– Але тільки на деякі шлунки! Є люди, на яких хитавиця взагалі не діє. Ба більше, їм це подобається!

– Несправедливо з боку милостивого Бога, – сказав мсьє Блонден.

Він скорбно похитав головою і пішов, занурившись у єретичні думки.

Безшумні меткі офіціанти сервірували стіл. Тости «мелба», вершкове масло, відерце з льодом, усі необхідні атрибути до вишуканої їжі.

Негритянський оркестр вибухнув екстазом дивних незлагоджених звуків. Лондон танцював.

Еркюль Пуаро озирнувся навколо, впорядковуючи враження у своїй систематизованій пам’яті.

Які знуджені та втомлені обличчя в більшості присутніх! Кілька кремезних чоловіків, здавалось, весело проводили час, але на обличчях їхніх супутниць читалися терплячість і витримка. Огрядна жінка в фіалковій сукні світилася від щастя… Звичайно, товстуни мають свою принаду в житті – насолоду смаком, смак до життя, що заборонені тим, хто має більш витончені силуети.

То тут, то там сиділа молодь: хтось із відсутнім поглядом, хтось – знуджений, а хтось, без сумніву, нещасний. Як абсурдно називати щасливою порою молодість – час, коли люди найбільш вразливі!

Погляд Пуаро потеплішав, наткнувшись на одну пару. Які ж вони гармонійні: високий широкоплечий чоловік і струнка тендітна дівчина. Два тіла рухалися в бездоганному ритмі щастя. Щастя, яке вони мали тут і зараз, одне в одному.

Танець завершився. Після оплесків музика залунала знову. А коли закінчилася, пара повернулась до столика поруч із Пуаро.

Розчервоніла дівчина сміялася. Сівши, вона повернулась до супутника, і Пуаро роздивився її веселе обличчя.

Та крім сміху, у її очах було ще щось.

Пуаро з сумнівом похитав головою.

«Вона аж занадто його кохає, та дівчинка, – сказав він собі. – Це небезпечно. Небезпечно».

А тоді він почув слово «Єгипет».

До нього чітко долинали їхні голоси: дівочий – юний, свіжий, зухвалий, з тонким відтінком м’якої, чужої «р» – і чоловічий – приємний, приглушений голос добре вихованого англійця.

– Саймоне, я не кажу «гоп», поки не перескочу. Будь певен, Ліннет нас не кине!

– Можливо, я її розчарую.

– Дурниці, ця робота саме для тебе.

– Насправді я думаю, що… Я не сумніваюся, що впораюсь. І я старатимусь заради тебе.

Дівчина м’яко розсміялася щирим, щасливим сміхом.

– Зачекаємо три місяці, щоб переконатися, що тебе не звільнять, і тоді…

– І тоді я покладу до твоїх ніг усі земні блага. У цьому ж суть, так?

– І, як я казала, поїдемо до Єгипту в медовий місяць. До чорта витрати! Усе своє життя я хотіла поїхати до Єгипту! Ніл, піраміди, пісок…

Його голос звучав невиразно:

– Ми побачимо все це разом, Джекі, разом. Хіба це не чудово?

– Хотіла б я знати, чи для тебе це буде так само казково, як і для мене? Чи хочеш ти цього так само, як я?

Її голос раптом став різким, очі широко розплющилися, мов від страху.

Відповідь чоловіка була такою ж різкою:

– Не мели дурниць, Джекі.

Але дівчина повторила:

– Хотіла б я знати… – і, знизавши плечима, запропонувала: – Потанцюймо?

Еркюль Пуаро пробурмотів:

– Une qui aime et un qui se laisse aimer[5]. Так, я теж хотів би знати.