Читать книгу Робін Гуд - Александр Дюма - Страница 2

Історія, про яку йтиметься, починається за тих часів, коли королем Англії був Генріх II Плантагенет на прізвисько Короткий Плащ.

Був березень 1162 року, холодний і вогкий. Пізнього вечора звивистими стежками Шервудського лісу, що в графстві Ноттінґем, їхали двоє геть виснажених довгим шляхом вершників. На землю спадав густий туман, а крижані пориви вітру, в яких ще відчувався подих зими, змушували мандрівців щільніше кутатись у плащі. Один із них, на вигляд старший, що впевненіше тримався в сідлі, раз по раз поглядав на затягнуте похмурими хмарами небо.

– Як гадаєш, Рітсоне, чи не захопить нас дорогою буря? – спитав він, повертаючи обличчя до супутника. – Вітер не вщухає… Ми часом не збилися зі шляху?

– Уже близько, пане. Щонайбільше за годину ми будемо коло дверей лісникової хати.

– Хотілося б сподіватись… А скажи-но мені: чи цьому лісникові можна довіряти?

– Ґілберт Гед – людина сувора, чесна і щира; моя сестра живе за ним, як за кам’яною горою. Він влаштує вас, сер, у всьому, з цілковитою пошаною вислухає легенду, вигадану вашою милістю, і беззастережно повірить у неї, адже брехня й недовіра йому просто невідомі… Ну ось… я ж казав! Бачите попереду відсвіти вогню на деревах? Ми вже майже приїхали…

– Поглянь-но, чи не прокинувся малюк?

– Що йому станеться? – байдуже буркнув Рітсон. – Сопе собі, як ведмежа в барлогу… Але мені досі незрозуміло, нащо вашій милості весь цей клопіт. Для чого берегти життя малій істоті, яка так шкодить вашим інтересам? Скажу відверто: якщо надумаєте назавжди здихатися цього цуценяти, тільки дайте знак. Мій клинок до ваших послуг… Лишень пообіцяйте згадати про мене в заповіті…

– Стули пельку! – Різкий вигук змусив Рітсона замовкнути. – І думати забудь про це. Та припни свого дурного язика – померти має таємниця його народження. Мені й на думку не спадало бажати смерті безневинної дитини. Ліпше я житиму в страху, що коли-небудь уся правда розкриється, ніж зі смертним гріхом на своєму сумлінні… Вихований у родині простого селянина, хлопчик не довідається ні про своє знатне ім’я, ні про статок, що сьогодні він утратив, сам того не знаючи…

– Як собі хочете, сер лицар! – холодно відгукнувся Рітсон. – Проте, щиро кажучи, життя його не варте і половини поневірянь, яких ми зазнали в дорозі…

Лицар мовчки відвернувся, а невдовзі вершники вже спішувалися перед ошатним будиночком, що нагадував гніздо вивірки, сховане в гущавині лісу.

– Гей, Ґілберте Геде! – голосно гукнув Рітсон. – Одчиняй, приятелю! Впусти змерзлих подорожніх погрітися біля вогню.

Почулося глухе гарчання собак, із-за дверей, зачинених на засув, чоловічий голос сторожко спитав:

– Хто там так пізно вештається?

– Одчиняй! Це Роланд Рітсон, рідний брат твоєї Марґарет. Невже лишиш нас тут стояти, як жебраків, га, ліснику? – нетерпеливився Рітсон.

Нарешті двері прочинились, і запізнілі гості ввійшли.

Рітсон, відкинувши полу плаща, зразу потайки поклав на лаву великий згорток і ступив крок назустріч лісникові.

Ґілберт Гед, привітно кивнувши шваґрові, шанобливо вклонився його супутнику:

– Ласкаво просимо, сер лицар. Вибачайте, що тримав вас під дверима так довго. Хижка моя стоїть на відлюдді, а в лісі повно розбійників. Мушу бути обережним. Сідайте ближче до вогню, почувайтесь як удома, обсушіться, а коло ваших коней є кому поклопотатися… Агов, Лінкольне! – гукнув лісник із сіней до помічника. – Постав панських коней під навіс: у стайні затісно. Та кинь їм кілька оберемків соломи та сіна в годівницю…

На голос чоловіка до кімнати вбігла молода жінка. Рітсон одразу кинувся до неї з обіймами, усміхаючись і вигукуючи:

– Марґарет, дорогенька! Дай-но я тебе розцілую! Ти, сестричко, зовсім не змінилася, ба навіть погарнішала: очі сяють, рум’янець на щічках. Відколи цей лісовий бурмило тебе засватав, ти стала справжньою красунею!

– Бо щаслива, – лагідно відказала Марґарет, ніжно глянувши на чоловіка.

– У Меґґі така пречудова вдача, що поряд із нею будь-хто почувається щасливим. У нашому маленькому домі досі не було жодної сварки… Та годі про це. – Лісник обернувся до гостей: – Присувайтеся ближче до вогню. Марґарет миттю зготує поїсти, а потім постелить вам… Ну ж бо, жінко, не барися!

Молода жінка жваво метнулася до вогнища, а тим часом Рітсон нахилився над лавою, відгорнув край вовняної ковдри і поглянув на дитину. Личко міцного однорічного хлопченяти було спокійне – він навіть не поворухнувся, тихенько сопучи вві сні. Старанно поправивши зім’ятого чепчика, Рітсон випростався і неголосно покликав сестру:

– Ходи-но сюди, сестричко! Хоч ми й не бачилися вісім років, я завітав не з порожніми руками – маю для тебе подарунок… Поглянь!

– Матір Божа! – У Марґарет на очах виступили сльози. – Дитя… Суще янголятко! Невже це твій синочок? Ґілберте, мій брат привіз нам малюка!

Лісник наблизився, похмуро поглядаючи на шваґра.

– Що ж це ти, друже, занедбав військове ремесло та записався в годувальниці? – суворо спитав він. – Звідки в тебе дитина? І що це за дивацтво – блукати лісовими нетрями з немовлям під плащем? Навіщо ти привіз його сюди – кажи, та як на духу!

– Не гарячкуй даремно, друзяко Ґілберте! – Рітсон скривився. – Мені й самому вже набридло нянькувати. Цей хлопчик не має до мене жодного стосунку. Він сирота, а сер лицар, який прибув разом зі мною, – його опікун. Нехай добра Меґґі тим часом подбає про хлопченя, а його світлість розповість нам, звідки це дитя взялося і хто воно.

Молодій жінці не треба було казати вдруге; схопивши сонного малюка, вона понесла його до своєї кімнати. Ніжно поцілувавши хлопчика, щільно загорнула його у свою святкову шаль і повернулася з ним до гостей…

Повечеряли простими сільськими, утім, поживними наїдками, відтак Рітсон ледь чутно шепнув своєму супутникові:

– Досить зволікати, сер, уже час… – І той звернувся до господаря дому:

– Добрий Ґілберте, я втішений тим, із якою теплотою ваша дружина поставилася до цієї дитини, тож наважуся зробити вам одну пропозицію. Але спершу дозвольте мені розповісти про цього хлопчика, який залишився сиротою, а я – єдиний його покровитель у цілому світі… Отже, його батько – мій давній бойовий товариш і найближчий друг. Ми разом брали участь у французькому поході, потім на кілька років доля нас розвела, і знову зустрілися з ним уже в Уельсі. Цей доблесний воїн, перш ніж залишити Францію, до безтями покохав милу скромну дівчину, одружився з нею і привіз до Англії. На жаль, цю новину при дворі зустріли холодно. Молоду жінку безіменного походження, без посагу, було визнано нерівнею лицареві, ще й причетному до королівської родини. Я вважаю, що саме байдужість і презирство, якими її зустріли в Англії, вразили ніжну душу дівчини і підточили її здоров’я. Пологи були важкими, а за тиждень молода обраниця шляхетного лицаря померла, лишивши йому крихітного синочка… Але ж недарма кажуть: як одна біда йде, то й другу за собою веде. Невдовзі хлопчик утратив і батька. Ми билися з моїм другом пліч-о-пліч у Нормандії1, коли його було смертельно поранено. Останнім його благанням було подбати про нещасного сироту. Він сказав, де перебуває хлопчик, попросив забрати його від годувальниці і прилаштувати в надійний дім… Я присягнувся всіма святими, що виконаю його останнє бажання…

Лицар поглянув на сонну дитину і далі провадив у цілковитій тиші:

– І я неодмінно дотримав би слова, якби досі не перебував на службі в короля, адже обов’язок, який я мушу чинити, не дозволяє мені її залишити. До того ж я не маю ані рідних, ані вірних людей, щоби покластися на них. Я не знав, що робити, коли, на щастя, ваш шваґер порадив мені звернутися до вас, Ґілберте, – людини шанованої та добропорядної. Рітсон розповів мені, що ви досі не зазнали щастя батьківства, що сестра його – добра і любляча жінка і ви не відмовитеся прихистити під своїм дахом сина хороброго воїна… Зрозуміло, всі витрати на утримання хлопчика я візьму на себе. І якщо Господь подарує йому довге життя і здоров’я, а я на той час іще буду живий, то сподіваюся, що матиму на старість собі підпору. Отоді я розповім йому славетну й сумну історію про його батьків… А доти ви виховуватимете малюка як власного сина… Чи згодні ви на мою пропозицію, Ґілберте?

Гість із тривогою подивився на лісника. На суворому обличчі Ґілберта Геда промайнула тінь сумніву. Він запитливо подивився на дружину, але Марґарет мовчала, з ніжною усмішкою поглядаючи на дитину. Тоді втрутився Рітсон:

– Сміх цього янголятка, Меґґі, сповнить ваше життя радістю і, присягаюся святим Петром, даватиме вам не меншу втіху, ніж брязкіт золотих монет, які щороку відлічуватиме вам щедра рука його милості…

Марґарет тільки лагідно поглянула на чоловіка, чиє мовчання лицар витлумачив по-своєму.

– Досі вагаєтеся, мій добрий Ґілберте? – спитав він, насупившись. – Вам не до душі така несподівана пропозиція?

– Вона мене цілком влаштовує, сер лицар, – помовчавши, мовив лісник. – Як Меґґі? Якщо вона згодна, ми залишимо дитину в себе… Останнє слово – за нею.

– Сер лицар має рацію, – промовила молода жінка, – хіба солдат короля має змогу виходити мале дитя? Я готова стати йому за матір. – Вона звернулася до гостя: – Але якщо коли-небудь, сер, вам спаде на думку забрати в нас хлопчика, скажу щиро, ми повернемо його з важким серцем. Єдине, що нас із чоловіком зможе втішити, – у вас він буде щасливіший, ніж в убогій лісовій хижці.

– Отже, вона згодна, – кивнув Ґілберт Гед. – Я ж, зі свого боку, присягаюся берегти цього хлопчика і бути йому справжнім батьком. Як запоруку цих слів, сер лицар, візьміть мою рукавичку.

– Слово за слово. – І гість кинув на стіл одну зі своїх рукавичок. – Тепер залишається узгодити розмір грошового утримання дитини. – Вийнявши з-під поли шкіряний капшук, туго напханий монетами, знатний гість спробував дати його лісникові.

Але той відмовився:

– Сховайте ваше золото, сер. Хліб і любов у нашому домі не продаються!

Товстий капшук із грошима неодноразово переходив із рук лісника до рук дворянина, доки не втрутилася Марґарет. Вона сказала, що гроші, які надходитимуть на потреби дитини, зберігатимуться в надійному місці, і хлопчик отримає їх, щойно досягне повноліття. Так справу і злагодили, на превелику втіху всіх присутніх, відтак розійшлися по своїх кімнатах…

Назавтра лісник прокинувся, тільки стало на світ займатися. Вийшовши у двір, він заздро поглянув на коней своїх гостей, яких саме чистив його слуга.

– Оце так коні, Лінкольне! – зітхнув він. – Навіть не віриться, що допіру два дні торували шлях лісовими нетрями. Таких красенів тримати не з нашою кишенею… До речі, час уже наповнити годівниці й нашим шкапам…

Але лісникова стайня виявилася порожньою.

– Лінкольне! – гукнув лісник. – Ти хіба вже пустив коней на пашу?

– Ні, пане.

– Дива, та й годі, – пробурмотів собі під носа Ґілберт. Міркуючи над тим, що ж могло статися з їхніми кіньми, він повернувся в дім і насамперед зазирнув до комірчини, де відпочивали подорожні. Там нікого не було.

Тим часом до їдальні ввійшла Марґарет із дитиною на руках, і лісник здивовано повідомив їй, що обидві їхні конячки зникли, як, утім, і нічні гості.

– Здається мені, Меґґі, – скрушно хитаючи головою, мовив лісник, – що поїхали вони на наших шкапинах, а нам залишили своїх норманських скакунів… Чого б це?

– Навіть не попрощавшись? – здивувалася Марґарет. – Дивна річ! Може, вони хотіли приховати, куди їдуть? Чи просто дуже квапились? А може, залишили нам своїх скакунів на знак подяки за малюка, а поїхали так рано, боячись, що ми відмовимося?

– Усе одно дивно… Якщо так, то я вельми їм вдячний, але шваґром я невдоволений. Міг би хоча б слово мовити на прощання…

– Хіба ти забув, що в Роланда померла наречена, йому, мабуть, нелегко споглядати наше родинне щастя. Утім, мене інше хвилює. Адже ми з тобою не знаємо навіть імені опікуна цієї дитини. Тільки те, що він знатний лицар на королівській службі. Брат мій – теж воїн і так само ще довго поневірятиметься чужими краями.

– Агов, Меґґі, не буди лихо, поки тихо, – раптом широко всміхнувся лісник. – Подивися-но, який хлопчик гарний! Він справді чудовий. Дай мені його поцілувати!

– Як же ми назвемо нашого сина, Ґілберте? – Посміхаючись, жінка передала дитину чоловікові.

– Вибери йому ім’я, Марґарет.

– Ні, краще ти… Він хлопчик, ти й мусиш його назвати.

– Нехай буде Робін – на згадку про мого улюбленого брата, який так рано загинув. Я часто згадую нещасного Робіна.

– Робін Гед! Хай буде так! – молода жінка ніжно поглянула на сина своїми фіалковими очима і міцніше пригорнулася до чоловікового плеча.

З часом «Гед» якимсь дивним робом перетворилося на «Гуд». І під цим ім’ям – Робін Гуд – значно пізніше наш маленький незнайомець уславився в цих лісових краях.