Читать книгу Робін Гуд - Александр Дюма - Страница 7

Допоки душа Роланда Рітсона прощалася з тілом у комірчині лісникового слуги, троє чоловіків, які вирушили до Ноттінґема, кружляли звивистими стежками безмежного Шервудського лісу. Спершу супутників розважав веселими історіями чернець-здоровань, та невдовзі сер Аллан Клер вдарився в нескінченне розумування про красу навколишньої природи, а коли й він замовк, Робін Гуд своїм сильним чистим голосом затягнув стару як світ баладу.

– Сер Аллан! – Юнак урвав спів, зупиняючись. – Невдовзі полудень. Якщо ви не проти трохи спочити в затишку тінистих кущів, то можемо навідатися до струмка у видолинку поблизу – напитися свіженької води та перекусити. Турботлива Меґґі подбала про нас, поклавши в мою торбину хліб і до хліба.

– Мій шлунок цілком згоден із твоєю слушною пропозицією, – жваво відгукнувся чернець. – Негайно веди нас до струмка, сину мій!

Не забарився й лицар, тож невдовзі подорожні вже попростягалися на шовковистій траві в затінку під розложистим буком. Довкола панував мирний і радісний спокій. Чернець, хильнувши чималий ковток доброго французького вина з лицарської фляги, тут-таки заходився наминати Робінові припаси. Підживившись, запропонував супутникам називати його просто – брат Тук.

– Так мене величають у монастирі, бо надто полюбляю паличні бої. Виріс я в чесній селянській родині, і донині вільне трудове життя мені вельми до душі, на противагу монастирському. Наш настоятель про те знає і, з добрості своєї, за руку мене не тримає. Він у нас не лише золотце полюбляє… А ви, шляхетний лицарю, коли не секрет, хто самі будете? – звернувся чернець до сера Аллана.

– Охоче відповім, якщо ви дасте мені докинути хоч слівце.

Робін досі тримав флягу з вином у руках, і чернець-здоровань потягнувся до неї.

– Гоп! – гукнув юнак, відсмикуючи посудину. – Черга твоя пройшла, брате Тук, ліпше ковтни холодної водиці зі струмка і дай людині мовити.

– Родом я сакс, – почав лицар. – Батько мій був близьким другом архієпископа Кентерберійського та королівського міністра Томаса Беккета, і дружба ця принесла йому лише нещастя, адже після сварки монсеньйора Беккета з королем мого батька було вигнано з Англії. Ми з сестрою Меріон…

Заслухавшись, Робін не зауважив, як до фляги почали дедалі частіше прикладатися повеселілий брат Тук, а далі й сер Аллан. Розповідь захмелілого лицаря ставала дедалі безладнішою, зрештою сер Аллан поринув у докладний опис чеснот своєї прегарної нареченої Крістабель – і вихваляв їх невпинно, на противагу огидній вдачі її батька, барона Фіц-Олвіна, – теми, мало цікавої для Робіна.

– Поки двір виявляв до моєї сім’ї свою велику ласку, – нарешті зітхнув лицар, – барон Ноттінґем, хоч походить він із норманської знаті, прихильно ставився до нашого кохання і навіть називав мене сином. Але щойно доля повернулась іншим боком, він заявив, що його донька ніколи не стане дружиною сакса… Проте, друзі мої, не в моїх правилах відступати, і сьогодні ж увечері я за будь-яку ціну свого доб’юся. Я знаю таємницю, що здатна перетворити чванливого барона на жебрака… і моє мовчання стане викупом за Крістабель… Отже, в дорогу!.. Агов, брате Тук, прокидайся!

Не минуло й години, як трійця ввійшла в місто, над яким гордовито височів феодальний Ноттінґемський замок. Він стояв на пагорбі, підніжжя якого омивали води швидкоплинного Тренту.

– Слуги мене знають, і вони на нашому з Крістабель боці, – мовив Аллан. – Але як за ворота дістанетеся ви, друзі мої? Конче потрібно, щоби вас під якимось приводом пропустили зі мною!

– Мілорде, вам немає про що хвилюватись, – усміхнувся чернець, – у замку живе одна… так би мовити… е-е… славна дівчина, для якої я є духівником. Тож щоразу після сповіді на мене чекає там добра вечеря… Ну ось ми й на місці… – Ще за сотню ярдів9 од замкових воріт велетень громовим голосом заревів: – Герберте Ліндсею, головний вартовий воріт замку Ноттінґем! Хай буде з тобою благословення нашого покровителя святого Бенедикта! І пошле він усілякі блага тобі і твоїм домочадцям! Нам треба ввійти! Зі мною тут двоє друзів: один із них бажає перемовитися з твоїм господарем про дуже важливі справи, а іншому не завадить підкріпитися й відпочити. А я, коли мені буде дозволено, дам твоїй доньці Мод ті духовні напучення, яких вона, безперечно, потребує… Чи впізнав ти мене?

– Це ви, брате Тук? Як можна не впізнати справжнього скарбу Лінтонського абатства? – долинуло з-за ворітних ґрат щире привітання. – Ласкаво просимо вас до Ноттінґема!

Після цих слів швидко опустився звідний міст. Шлях до замку був вільний.

– Сер барон нині не в гуморі і вже пішов у свої покої, – шепнув лицареві брамник. – Я би радив вашій милості відкласти побачення до ранку…

– Либонь, нездужає? – посміхнувся чернець.

– Баронові дошкуляє подагра, – скрушно похитав головою Ліндсей. – Біснується і скрегоче зубами… Відколи у Святій Землі10 його було поранено сарацинською шаблею, геть утратив терпець, а що вже казати про глузд…

– Мені байдуже до хвороб барона Фіц-Олвіна і начхати на його шаленство, – наполягав на своєму сер Аллан, – я хотів би побачитися з ним негайно!

– Про мене, як собі хочете! – сторож знизав плечима і покликав слугу, що пробігав повз: – Агов, Тристане! Який настрій у його світлості?

– Гірше не може бути… – перелякано відповів хлопчина.

– Раджу вам усе ж зачекати, сер Аллан…

– Накажи провести мене до нього негайно, – перервав лицар, – я не чекатиму ні секунди.

Брамник пригнічено перехрестився, дивлячись на постаті лицаря і юного слуги, що видніли вдалині.

Тристан приречено плентався поряд із лицарем, тремтячи як осика, – він дуже радів, що вислизнув із кігтів розлюченого барона, а тепер змушений був знову повертатися до нього, мов до клітки з тигром.

– На вашу милість чекають? – боязко спитав слуга.

– Ні.

– Чи не дозволите ви мені попередити господаря?

– Навіть не намагайся, – сердито відповів лицар.

– Тоді ми загинули, – зітхнув Тристан. – Обидва.

А чернець і Робін Гуд тим часом увійшли до хитромудрого лабіринту з численних переходів, коридорів та сходів, у якому сам юнак неодмінно заблукав би. Але брат Тук чудово орієнтувався і почувався в Ноттінґемському замку, як удома у своєму абатстві. Нарешті трохи самовдоволено, як людина, що має на те право, він постукав у двері невеличкого покою.

– Увійдіть! – почувся мелодійний дівочий голосок.

Гості ввійшли. Щойно гарненька сімнадцятирічна Мод забачила ченця-здорованя, як хутко кинулася до нього, сяючи кокетливою, доброзичливою усмішкою.

«Он воно що! – посміхнувся Робін. – Яка гарнісінька християнка: оченята блищать, коралові вуста горять, як жар, а скільки грайливості – готовий закластися: брат Тук має собі тут найкраще духовне чадо з усіх, яких я будь-коли бачив…»

Метка дівчина хутко накрила стіл, і вони всілися за трапезу. З невинним виглядом наминаючи частунок, Робін одразу помітив, що манерами брат-бенедиктинець не надто нагадує суворого духівника.

– Серед родичів іноді бувають до певної міри близькі й приязні стосунки. І в тому немає нічого непристойного, – зауважив чернець, запихаючи до рота чималий шматок.

– Еге, то ви з міс Мод рідня?

– Авжеж! Мій дід був старшим сином одного з небожів троюрідного брата її двоюрідної бабусі.

– Ну, тоді з родичанням усе зрозуміло… – розсміявся Робін.

Саме в розпалі застілля двері несподівано відчинились, і на порозі постали вартові.

– Ви супутники сера лицаря? – суворо поцікавився начальник варти.

– Так, – спокійно відповів Робін.

– І що з того? – спохмурнів брат Тук.

– Нам наказано провести вас у покої його світлості барона Фіц-Олвіна. Ідіть за нами!

Красуня Мод, сумно зітхнувши, провела гостей, і невдовзі вони вже прямували в супроводі конвою похмурими сирими галереями. Проминувши збройову залу, приятелі спинилися перед важкими дубовими дверима. Один із охоронців тричі постукав.

– Заходьте, гультіпаки! – почувся з-за дверей лютий рик. – Вам би тільки в кості гуляти! Де ви вешталися? Подати їх сюди негайно!

Юнака і ченця грубо заштовхнули в задушливий покій із низьким склепінням, що нависало над головою. Тут пахло цілющими травами і чадом свічки.

– Це ви прийшли сюди разом із нахабою, що наважився кинути мені в лице брудні образи? – Робін радше з цікавістю, аніж із острахом поглянув у темну нішу, звідки линув рипучий, сповнений люті голос.

Володар Ноттінґемського замку важко напівлежав на широкому неприбраному ліжку, не зводячи своїх глибоко посаджених, зеленкуватих, як у ведмедя, очей із новоприбулих. Баронові Фіц-Олвіну було близько п’ятдесяти років – як на ті часи, вік доволі похилий. В опочивальні його вбрання здавалося недоречним: важкий пластинчастий панцир-обладунок, поверх якого барон напнув широченний плащ хрестоносця. Владне обличчя з довгими звислими вусами побагровіло від люті, кущуваті брови супилися, вуста презирливо кривилися. Підозріло поглянувши на юнака, барон аж зашкварчав зі злобою:

– А-а, шервудське вовченя!.. Підійди-но ближче! І ти, приблудо в рясі, черв’як монастирський, стань поряд із ним. Відповідайте як на духу: як ви насмілилися без мого дозволу вдертися в замок? Який розбій умислили чинити? І не здумайте брехати, псяюхи бродячі, бо я вас миттю присмирю!

Долоня ченця машинально намацала руків’я його деренової бойової палиці, він одразу набундючився, але не зронив ні звуку. Робін тільки зневажливо стенув плечима: самоповага не дозволяла йому відповідати на подібні образи.

– Он ви як? Не вважаєте за потрібне сказати слово своєму панові? – баронові потемніло в очах від подагричного болю, новий напад люті стрясав його огрядним тілом. – Чи вам невтямки, що мені відомо, кому завдячувати вашим візитом? Воістину цей лицар підшукав собі гідних спільників – злодійського вилупка і брудного жебрака! Підлі раби!

– Замовкни, бароне, – не витримав Робін Гуд. – Ти брешеш: я не твій раб, а вільна людина, і вже й поготів не вилупок. А брат чернець, коли й простяг би до тебе руку, то зовсім не за подаянням!..

Юнак аж зблід від обурення. Мовчки, дивлячись просто в лице грізному баронові, він пересунув сагайдака з-за спини на стегно, і пальці його звично намацали оперення стріли.

Барон Фіц-Олвін підвівся, щоби покликати варту, проте передумав, знову опустився на своє ложе і промовив уже стриманіше:

– Ти занадто зухвалий. Гадаю, це від молодечої дурості… Гаразд, темниця тебе поки почекає, але на мої запитання я жадаю твоїх відповідей. І запам’ятай: я дарую тобі життя лише зі своєї вродженої доброти…

– Сер барон, повторюю: не ви подарували мені життя! На жодні запитання відповіді не буде! – розлютився Робін.

– То ти, вовченя, смієш мені суперечити? – аж задихнувся вражений барон. – Вочевидь, захотів, щоби твоя дурна голова прикрасила стіни Ноттінґемського замку на науку іншим нахабним молокососам?

У відповідь Робін Гуд впевненим рухом наклав стрілу на тятиву і натягнув її, взявши барона на приціл. Ще мить – і він міг легко спустити стрілу. Тоді володареві було би непереливки, але брат Тук, стримавши юначу руку, майже вкрадливо вимовив:

– Сподіваюся, ваша милість не має на думці виконувати свої погрози?

Тепер Фіц-Олвін накинувся на ченця. Простромивши здорованя лютим поглядом, він гаркнув:

– Прикуси свого зміїного язика, клятий ченче! Не до тебе зараз!

– Попри всю мою повагу до такої знатної особи, – посміхнувся бенедиктинець, – здається мені, що саме напад подагри затьмарив розум Вашої світлості. Чи, може, ви ненароком утопили його на дні пляшки з джином?

Робін опустив лук і розреготався. Тієї ж миті в голову ченцеві зі свистом полетів важезний молитовник в обкутій міддю оправі. Здоровань тут-таки віддячив за такий подарунок – ступивши крок уперед, з усієї снаги уперіщив барона своєю вбивчою палицею по хворому плечі.

Від нестерпного болю Фіц-Олвін підстрибнув, заревів, мов поранений ведмідь, і кинувся до свого меча, щосили горлаючи:

– Варто, варто, до мене!

Чернець наостанок майже лагідно, тобто впівсили, огрів барона нижче поперека і позадкував до дверей, рухами наказуючи Робінові йти за ним. Аж раптом до покою ввірвалися вартові.

– В ім’я Пресвятої Діви та її Сина, розіп’ятого на хресті за вас, дурні, наказую відступити. Того, хто наважиться мене затримати, миттю відлучу від причастя! – вигукнув чернець, розчахуючи двері могутнім поштовхом ноги, і вільно вийшов із кімнати.

За тих часів на служителів Господа краще було не нападати, тому охоронці пропустили брата Тука. Проте щонайменше дюжина накинулася на Робіна, коли той і собі рипнувся був до дверей, і вирвала з рук юнака лук і сагайдак. Скрутили його і штовхнули до барона, який важко впав у крісло. Відсапавшись, Фіц-Олвін глухо мовив:

– Ти супроводжував сера Аллана Клера… Чи відомо тобі, навіщо цей пан з’явився сюди?

– Лицар просив мене бути йому за провідника в лісі, а для чого він прийшов у замок, мені не відомо.

– Брешеш, собако! – де й подівся удаваний баронів спокій. – Чи давно ти знайомий із лицарем?

– Щонайбільше добу…

– Знову брешеш, – прогарчав Фіц-Олвін.

Не маючи більше сили терпіти образи, Робін Гуд вигукнув:

– Старий телепню! Коли я брешу, то більше ти не почуєш від мене ні слова!

– Ну й зухвале цуценя… – Барон, на диво, заспокоївся. – Ти хочеш, щоби тебе скинули з муру замку в рів із нечистотами, як і твого пана? Ви обидва не доживете до ранку і помрете без покаяння… – Несподівано Фіц-Олвін сторожко прислухався: з-за дверей почулися чиїсь гучні голоси. Він потягнувся до меча і промовив: – Останнє, про що хочу тебе спитати…

Йому не дали договорити. Двері розчахнулись, і в покій до барона ввалилося двоє брудних обірванців зі скривавленим ганчір’ям на головах. Барон випростався, відкинув меча і ступив крок їм назустріч.

Робін із першого погляду впізнав прибулих: то були вцілілі розбійники з тієї ватаги, що минулої ночі штурмувала лісникову хижу. І хоча їхньої розмови з бароном хлопець не чув, здогадатися, про що йшлося, було неважко. Нарешті володар замку повернувся до свого крісла. Скривившись од болю і потираючи плече, Фіц-Олвін віддав наказ щодо юнака:

– Цього – в підземелля! Не давати ні краплі води, ні шматка хліба, доки не одумається. Не спускати з вовченя очей, поки не розповість нам про наміри Аллана Клера і не благатиме на колінах пощади.

Робін на це лише посміхнувся і вигукнув, по-блазенськи вклонившись:

– Прощайте, ваша світлосте, сподіваюся – назавжди!

Та щойно охоронці поволокли його до дверей, юнак, обернувшись, промовив:

– Може, у вас, шляхетний пане, стане розуму послати когось попередити доброго лісника Ґілберта Геда, що його син додому вчасно не повернеться? Я був би вам вельми вдячний… Бо, чого доброго, доведеться вам неабияк похвилюватися за свою дочку, як зараз хвилюється за мене мій батько!

– Тисяча чортів! Заберіть звідси нарешті це змієня!

Вийшовши з покою Фіц-Олвіна, юнак на повну силу своїх молодих легенів затягнув баладу. Його дзвінкий і чистий голос іще відлунював попід похмурими склепіннями замкових галерей, коли важкі двері підземної темниці зачинилися за ним.