Читать книгу Робін Гуд - Александр Дюма - Страница 8

Стихли кроки вартових, бранець усівся на брудний жмут трухлої соломи і замислився над тим, що робити далі. Погрози барона не злякали Робіна; непокоїла думка про Ґілберта й Марґарет, які сьогодні марно чекатимуть на нього до ночі. Отже, хай там що, він мусить повернути собі свободу ще до смерку.

Робін підвівся і роззирнувся. Його в’язниця виявилася сирою і темною. Світло від чадних смолоскипів через невеликий отвір над залізними дверима ледве просочувалося з галереї, де походжав вартовий. Навпроти дверей, на висоті приблизно десяти футів11 од кам’яної підлоги, була вузька заґратована бійниця, що, найімовірніше, виходила на зовнішню терасу. Крім столу і грубо збитої лавиці, більше нічого не було.

«Як так? Жорстокий барон чомусь забув забити мене в кайдани? – посміхнувся Робін, згадавши про деспотичного володаря замку. – Що ж, скористаємося цим його недоглядом… і поцікавимося, що коїться по той бік бійниці…»

І Робін тихенько присунув до стіни стіл, примостив на нього лавку, приставивши її до стіни, та й подерся нею, як драбиною, до віконця.

От пощастило! Поторсавши ґрати на вікні, бранець одразу зрозумів, що вони не залізні, а дубові, до того ж добряче підгнилі. Зламати трухляві поперечки було зовсім легко. Бійниця виявилася достатньо широкою, Робін просунув у вікно голову і зрозумів, що зможе вилізти назовні.

Тепер належало з’ясувати, що діється по той бік обкутих залізними шпугами дверей. Так само безшумно повернувши стіл і лаву на місце, він підстрибнув, ухопився за край отвору над дверима, підтягнувся на руках і визирнув у нього. Зовсім поряд із дверима туди й сюди крокував охоронець у шкіряних обладунках. Повз двері він проходив так близько, що Робін міг би дотягнутися рукою до його шолома.

«Коли цей хлопець, – подумав Робін, – тут розгулюватиме всю ніч, то я до світанку звідси не виберуся. Навряд чи мені вдасться без зайвого шуму впоратися з ґратами і вилізти назовні».

Ураз розмірені кроки за дверима стихли – мабуть, вартовий зупинився. Але Робін, досвідчений мисливець, розсудив, що краще довіряти очам, ніж вухам, тому знов наважився визирнути в отвір. І саме вчасно: поряд із охоронцем стояла дівчина, в якій він упізнав гарненьку Мод. В одній руці вона тримала свічку, а в іншій – кошика, накритого чистою полотнинкою. Робін почув сердитий дівчачий голосок, що докоряв вартовому, і брязкіт ключів. Робін скрадливою кішкою зіскочив на підлогу темниці і сів за стіл, дослухаючись до ледь чутних голосів за дверима.

Нарешті важкі двері зарипіли й відчинилися, зграбненька дівоча постать з’явилася на порозі, і Мод вимогливо гукнула вартовому, щоби той лишився за дверима. І дивна річ – вартовий їй підкорився. Мод, коли її оченята призвичаїлися до темряви, хутко збігла східцями і поставила перед Робіном кошика з харчами. Юнак підвівся і запропонував їй сісти, але Мод відмовилася, струснувши гарненькою голівкою.

– У нас мало часу, – тихо мовила вона. – Барон шаліє, божиться, що розправиться з вами тим самим способом, що й з нечестивцями-маврами у Святій Землі…

– У вашому товаристві, чарівна Мод… – Робін, сміючись, обійняв гнучкий дівочий стан. – …Я згодний і про свободу забути!

– Не займайте! Осядьтеся, юний мисливцю! – Дівчина миттю вислизнула з його міцних рук. – Не для того я сюди прийшла. Мене послав брат Тук. У кошику їжа, щоби ви могли підживитися перед дорогою…

– Ви тут, щоби допомогти мені втекти, люба Мод? – розчулено вигукнув Робін. – Дякую вам…

– Говоріть тихше, нестерпний!

– Скажіть швидше, що трапилося з сером Алланом Клером, нашим третім супутником? – нетерпляче спитав юнак, знову підхоплюючись із лави.

– Ой, лихо! Шляхетного лицаря тримають у клітці, жахливішій за вашу. Я на власні вуха чула, як він сказав його світлості: «Підлий негіднику, хочеш ти того чи ні, але я все одно одружуся з леді Крістабель». Це сталося тієї миті, коли ми разом із міледі ввійшли до покою її батька. Побачивши пані, лицар кинувся до неї і вигукнув: «Крістабель, щастя мого життя…» Бідолашна знепритомніла, і слугам довелось її винести. Пізніше, прийшовши до тями, леді Крістабель просила мене дізнатися про долю сера Аллана.

– А от я свою клітку невдовзі залишу – звісно, з Божою допомогою. Не мине й години! – самовпевнено мовив Робін.

– Але як ви звідси вирветеся? Ви що, чаклун?

– Ні, зате на дерева видираюся, як куниця, а через рови стрибаю, мов олень…

Юнак указав поглядом на бійницю і, наблизившись до дівчини, шепнув:

– Ґрати не залізні… Мені треба знати тільки одне: де я зможу відшукати брата Тука?

– У моєму… у моєму покої, – відповіла, ледь зашарівшись, дівчина. – Він чекає… Щойно моя пані потребуватиме допомоги, щоби звільнити сера Аллана, вона відрядить по нього вірного гінця.

– Як я можу туди потрапити?

– Якщо виберетеся на терасу вежі, зразу йдіть ліворуч. Невдовзі побачите невеликі дверцята. Вони не замкнені й ведуть на гвинтові сходи. Піднімайтеся ними, поки не побачите вхід у довгу галерею. Пройдете нею з півсотні ярдів – повертайте в коридор: там, у його кінці, і є мій покій, у якому ви сьогодні вже побували. Якщо там нікого не буде, це означатиме, що леді Крістабель уже покликала ченця до себе. Тоді сховайтеся в одній із ніш за старим гобеленом і чекайте, доки я матиму змогу вивести вас із замку.

– Я вам надзвичайно вдячний, люба Мод! І довіку не забуду вашої доброти! – Окинувши дівчину ласкавим поглядом, Робін несподівано міцно пригорнув її до себе, щоби ніжно поцілувати, аж раптом двері темниці з гуркотом відчинились і на порозі постав вартовий.

– Стривайте, голуб’ята! – сердито рикнув охоронець. – Бачу, у вас, міс Мод, із лишком кебети, щоби дурити чесних людей. Ану геть звідси, бо зараз же розповім татусеві Ліндсею про вашу негідну поведінку!

Зашаріла, дівчина вирвалась із Робінових обіймів, кинулася до охоронця, від щирого серця вліпила йому добрячого ляпаса й пішла, не сказавши й слова.

– Оце так, – буркнув тюремник, тримаючись за щоку і кидаючи на Робіна злісні погляди, – бач, цьому шмаркачеві платять іншою монетою… – Він вийшов, і важкий ключ із брязкотом тричі повернувся в замку.

Не минуло й чверті години, як до цього вартового приєднався ще один. Вони неквапом походжали галереєю, розмовляючи про щось своє. Тим часом стемніло, зійшов місяць – його химерне світло пробилося в темницю крізь щілину бійниці.

«Саме час», – вирішив Робін. Намагаючись угамувати шалене калатання серця, він нечутно підвівся, обтрусив з одягу солому. Під стіною вже все було готово. Він виліз лавою до вікна, швидко повиламував гнилі ґрати і вибрався назовні крізь бійницю.

Попід зовнішньою стіною вежі тягнувся вузький кам’яний виступ. Робін ступив на нього і поглянув униз: відстань до тераси виявилася більшою, ніж йому здавалося. Хотів був уже зістрибнути, аж тут помітив темну постать озброєного до зубів вартового, що стояв спиною до нього. Вартовий, зіпершись на спис, углядався в простерту перед ним сонну долину і закрути Тренту, що котив свої мерехтливі в місячнім сяйві води.

«Еге! – посміхнувся Робін, на щастя, схований у глибокому затінку. – Трохи не втрапив вовкові в пащу! Треба бути обережнішим!»

Вартовий досі стояв нерухомо. Цієї миті на місяць набігла хмара, і юнак наважився. Проте стрибнув він не дуже вдало – серед глибокої нічної тиші підошви його черевиків гучно вдарились об грубо обтесані кам’яні плити тераси. Робін миттєво впав і відкотився до стіни. Вартовий обернувся і, виставивши поперед себе списа, почав удивлятися в темінь тераси. Коли ж горе-вартівник, переконавшись, що довкола все спокійно, знову витріщився на долину, а місяць випірнув із-за хмар, Робін був уже далеко.

Таке везіння неабияк надихнуло юнака, до того ж він добре запам’ятав шлях, який описала Мод. Незабаром він дістався прочинених дверей, що вели на сходи, зійшов ними й опинився в порожній темній галереї. Проминувши її, Робін звернув у довгий бічний коридор із численними закрутами то в один, то в інший бік.

За якийсь час юнак зрозумів, що таки заблукав і вже не знає, де він є. Нарешті коридор привів його до глухої стіни, і хлопець хотів був повертатися, щоби знову вирушити на пошуки кімнати Мод, аж ось за два кроки від себе почув неголосний чоловічий голос:

– Хто тут?

Робін втиснувся в стіну. Незнайомець так само завмер – юнак чув його важке дихання і тихий брязкіт меча на перев’язі.

– Либонь, примарилося… – нарешті мовив охочий до нічних прогулянок і пішов своєю дорогою.

Робін зметикував, що з таким поводирем йому буде легше вибратися з лабіринту кам’яних закутків, і, скрадаючись, пішов за незнайомцем. Та ось його силует раптово зник за якимись дверима. Увійшовши слідом, Робін опинився в замковій каплиці. Не залишалося нічого іншого, як причаїтися в сутінках за масивною колоною.

Світло місяця падало крізь вітраж вікна на один із надгробків. Перед ним на колінах молилася молода жінка – її обличчя було сховане під вуаллю. Високий чоловік у чернечому вбранні нерухомо стояв посеред центрального проходу, неспокійно оглядаючи каплицю. Нарешті чернець помітив жінку і, насилу стримавши радісний вигук, кинувся до неї. Почувши кроки, жінка швидко обернулася.

– Крістабель! Кохана…

Донька можновладного барона Фіц-Олвіна здригнулася, звелася на ноги і наступної миті впала в обійми ченця:

– Аллане, ти тут!… Мій лицарю, як я тебе чекала…