Читать книгу Робін Гуд - Александр Дюма - Страница 4

Спершу вони рухалися мовчки: лицар та його супутниця ще були схвильовані пригодою, а юний лучник переживав досі невідомі йому почуття: вперше жіноча врода змусила його серце радісно стрепенутися. Проте він не подавав знаку – розмашисто йшов собі попереду вершників із суворим виразом обличчя. За багатьма ознаками він уже здогадався, що вершники ці, хоча й скромно вбрані і подорожують без почту, безумовно, є представниками знаті. Але тут, у гущавині Шервудського лісу, він почувався їм рівнею, а в хвилину небезпеки зміг показати себе з найкращого боку. Його охопило єдине палке бажання – щоби незнайомка звернула на нього увагу, адже він був не простий йомен, а найкращий стрілець у всьому графстві. Невдовзі Робінові все ж удалося опанувати себе, і, коли до нього повернулося самовладання, він подумав: «Терпіння, невдовзі я побачу її обличчя без каптура!»

Нарешті він спинився і звернувся до своїх супутників:

– Далі, панове, їдьте прямо, і незабаром на галявині ви побачите будинок мого батька. Я ж мушу вирушати на полювання, щоби добути дичину на вечерю…

– Гарний хлопчина, чи не так, Меріон? – зітхнув лицар, проводжаючи поглядом струнку фігуру стрільця. – Виросте найшляхетнішим лісником в Англії… Якою міцною і здоровою робить людину життя на природі, у кам’яних темницях міст усе не так…

– Мені здається, сер Аллан Клер, – усміхнулася молода пані, – ви зітхаєте зовсім не через те. Простори Шервудського лісу викликали у вашій пам’яті образ його володарки, спадкоємиці барона Фіц-Олвіна.

– Ваша правда, люба сестро. Мушу зізнатися, що коли б я мав вибір, то волів би жити в хижі якогось йомена і бути чоловіком Крістабель, аніж сидіти на троні.

– Мій брат невиправний, – зітхнула Меріон. – Ви певні, що Крістабель погодиться змінити життя принцеси на жалюгідне існування, про яке ви марите? Утім, облиште марні сподівання: я дуже сумніваюся, що барон коли-небудь погодиться віддати за вас свою доньку.

Лицар спохмурнів.

– Якщо вона кохає мене по-справжньому, їй буде всюди зі мною добре… Ви вважаєте, що її батько мені відмовить? Але ж досить одного мого слова, щоби гордівливий Фіц-Олвін пристав на мою пропозицію, – він же не хоче стати вигнанцем і втратити свій Ноттінґемський…

– Тихше! Ось, здається, і хатина юного лісника, – промовила дівчина, зупиняючи брата. – Його мати зустрічає нас на порозі… Вочевидь, дуже порядна жінка.

– Син їй до пари, – кивнув сер Аллан. – Як це він примудрився нас випередити?

– Таж він далеко вже не хлопчик… – прошепотіла Меріон, відкидаючи каптур, що приховував її обличчя.

Робін стояв біля матері, не зводячи з дівчини захоплених очей. Хвилювання його було таким щирим, що він мимоволі вигукнув:

– Я був певен, що такі чудові очі можуть сяяти тільки на найпрекраснішому личку на світі!

Марґарет, здивована зухвалістю сина, тут-таки прицитькнула на нього.

Сер Аллан Клер усміхнувся; а його сестра, ніскілечки не гніваючись на юнака, лише ледь зашарілася, спостерігаючи, як ніжно Робін обіймає збентежену матір.

Нежданих гостей провели в дім.

А невдовзі повернувся й Ґілберт Гед: дорогою він підібрав пораненого мовчазного незнайомця, який весь час ховав своє обличчя за плащем. Лісник із великою обережністю зняв чоловіка з сідла і вніс його на руках до вітальні, а потім покликав Марґарет, що поралася в кімнатах:

– Жінко, цей бідолаха потребує нашої допомоги. Якийсь лихий збитошник пожартував із нього, пришпиливши йому стрілою кисть руки до лука. Він утратив багато крові… Як маєшся, приятелю? – спитав лісник пораненого. – Та підведи ж ти голову і не бійся. Потерпи трохи, хай йому біс! Ще ніхто не помирав од того, що йому продірявили руку…

Чоловік іще більше згорбився, вбираючи голову в плечі. Обличчя свого він так і не відкрив: здавалося, незнайомець не хотів, щоби гостинні господарі запам’ятали його.

Марґарет заходилася оглядати рану. Робін, що саме ввійшов до кімнати, хотів був їй допомогти, але, поглянувши на пораненого, кивнув Ґілбертові Геду і відкликав його вбік.

– Тату, – прошепотів юнак, – не кажіть нашим гостям, що цей чоловік тут, у нас… І будьте обережні…

– Навіщо з дрібниці робити таємницю? – невдоволено пробурчав Ґілберт. – І чому ти попереджаєш мене про обережність? Кажи негайно: що спільного між цим чоловіком і…

Його слова перервав крик пораненого: Марґарет, зламавши скривавлений держак стріли, висмикнула його з рани і відкинула в куток. Потім наклала тугу пов’язку і вивела пораненого з вітальні.

– Овва! Он воно що, сер розбійник, виходить, це твої витівки! – Ґілберт обурено підступив до сина. – Я ж уранці заборонив тобі вправлятись у влучності на людях… Добре ж ти послухався!

– Я? Ніколи і в думці не мав нічого подібного!

– А хіба не ти поранив бідолаху? Не відпирайся: наконечник стріли видає тебе з головою – на ньому наше клеймо…

– Так, це я стріляв у нього, батьку, – сухо відповів Робін. – Та не відчуваю ні сорому, ні каяття, адже цей чоловік – негідник.

Обличчя лісника спохмурніло.

– Соромно і ганебно, сину: через легковажні хвастощі поранити людину, яка не заподіяла тобі зла, та ще й назвати її негідником!

– Нехай соромиться той, хто чатував на беззахисних подорожніх у засідці біля стежки і кого ви так великодушно підібрали в лісі… – І Робін розповів батькові про все, що сталося.

– Він тебе бачив? – із тривогою спитав лісник.

– Ні.

– Вибач, синку, я був несправедливий до тебе. Якщо все саме так, як ти кажеш, то, здається мені, в лісі ховається хтось іще. Цей чоловік був не сам… Через те він так старанно відвертає обличчя. Здається, я вже колись бачив цього лиходія, проте ніяк не можу пригадати. Ось що, Робіне…

Їхню розмову перервала поява гостей, які саме зійшли з горішніх кімнат. Господар щиро привітав обох – лицаря і молоду пані.

Цього вечора в лісниковій хаті панувало незвичайне пожвавлення. До вечері всі були заклопотані своїми справами, і лише Робін тинявся без діла, поглядаючи на прекрасну даму і потайки зітхаючи. Осяйна врода молодої жінки розбурхала в серці юнака справжній вир почуттів. Йому вже траплялося залицятися до дівчат, але то все були місцеві сільські красуні. Вони зовсім не справляли на хлопця такого неймовірного враження, як вродливиця Меріон, і вже назавтра, захопившись полюванням, він одразу забував про них. Зараз же Робінові здавалося, що він радше помре, ніж наважиться мовити бодай слово до шляхетної вершниці, якій урятував життя.

Поки юнак нишком захоплювався гостею, сер Аллан Клер на всі боки нахвалював його відвагу та влучність. Лісник тим часом розповів гостеві, що хлопчик – його названий син. Так він робив останніми роками, розмовляючи зі шляхетними панами, сподіваючись, що хтось-таки допоможе йому розкрити таємницю походження приймака.

– Опікун, який залишив нам цю дитину на виховання, можливо, прибув із міста на річці Трент, – закінчив свою розповідь Ґілберт Гед, – бо саме тамтешній шериф виплачує нам щорічне утримання…

– Ми самі родом із Гантінґдонширу і всього кілька днів як виїхали звідти, – здивувався лицар, – але нічого подібного я ніколи не чув. Ні про одруження будь-кого з лицарів із молодою француженкою-простолюдинкою, ні про загибель самого лицаря в Нормандії за тих часів… Така надзвичайна історія була би відома всім. Дозвольте мені, добрий Ґілберте, висловити сумніви щодо правдивості розказаного вам п’ятнадцять років тому. Забагато дивних обставин. Навіщо, наприклад, було відвозити дитину в таку глушину?.. У будь-якому разі після повернення до Гантінґдону я матиму собі за честь спробувати розшукати сліди рідні Робіна – адже ми з сестрою відтепер саме йому завдячуємо своїм життям. Крім того, я хотів би взяти вашого названого сина завтра за провідника у Шервудському лісі. Боюся, без його допомоги я можу збитися з дороги. Сестра ж, коли ваша ласка, залишиться у вас до мого повернення.

Ґілбертові Геду не хотілося відпускати сина, але з думки йому не йшов поранений негідник, тож він згодився. Зрештою було вирішено, що сер Аллан і Робін вирушать у дорогу, ледь розвидниться…

Щойно стемніло, двері лісникового житла позапирали на ковані засуви. Усі зібралися за столом. Розмова за вечерею точилася жвава, лісник устиг повідати чимало цікавих історій зі свого життя-буття, коли раптом його розповідь, присмачену простодушним гумором, перервав уривистий свист, що пролунав у темряві за вікном. Тривожно завив один зі сторожових псів, потому все стихло.

– Не здивуюсь, якщо неподалік швендяє той, хто спокійно запускає лапу в чужу кишеню, – сторожко зауважив лісник. – Волоцюги неодноразово намагались увірватися в наш дім, попри те що ми з дружиною небагаті й часом у зимові холоди ділилися з ними чим могли…

– Розбійники не знають, що існує вдячність! – мовив сер Аллан.

Меріон мимоволі здригнулась, і Робін це відразу помітив. Її страх не сховався і від Ґілберта Геда. Він з усмішкою промовив:

– Не хвилюйтеся, шляхетна пані. Не було ще випадку, щоби наші луки не захистили жінок…

Його перервав оглушливий стукіт у двері.

Собаки, що мирно дрімали біля вогню, схопилися з несамовитим гавкотом; лісник, лицар і Робін поквапилися до входу, а Меріон пригорнулася до Марґарет.

– Ану, тихіше там! – гримнув господар. – Хто це о такій порі безцеремонно грюкає в мої двері?

У відповідь почулися сильніші удари. Ґілберт спитав іще раз, але через надсадний гавкіт собак не розчув відповіді. Нарешті з-за дверей долинув гучний голос:

– Відчиняй, ліснику, заради Бога!

– Хто ви є?

– Двоє ченців з ордену святого Бенедикта.

– Звідки і куди прямуєте?

– Ідемо з нашого абатства4 в Лінтоні у Менсфілд-Вудгауз. Ми заблукали і помираємо з голоду… Та вгамуй нарешті своїх скажених псів!..

Лісник одігнав собак, проте досі зволікав, не відмикаючи.

– Ченцю, – нарешті мовив він, – щось твій голос не скидається на голос покірного слуги Господнього, який зрікся всіх мирських справ. Як мені переконатися, що ти не брешеш?

– Дідько тебе забирай! – нетерплячий голос за дверима трохи присмирів: – Одчини, дурню, та поглянь на нас!

Ґілберт недовірливо прискалив око.

– Відчини нам заради Бога, благаю тебе, чоловіче добрий, все, що каже мій брат, – суща правда, присягаюся мощами нашого святого покровителя. Я вже застарий, щоби брати гріх на душу… – почувся інший голос.

– Гаразд! – голосно гукнув Ґілберт.– Нас тут четверо зі зброєю, ми дамо собі раду. Я відімкну, а мій слуга тим часом візьме собак на швору5. Якщо ви нас дурите – він миттєво спустить їх на вас.