Читать книгу Робін Гуд - Александр Дюма - Страница 9

Лісник розповів дружині про передсмертну сповідь її брата, змовчавши лише про наймерзенніші його злочини.

– Благатимемо Господа дарувати Роландові його гріхи, – сумно зітхнула Марґарет. Не криючись, гіркими сльозами оплакувала вона безталанну долю свого бідолашного брата.

Старий чернець бурмотів заупокійні молитви; час од часу йому підголоском вторили Ґілберт із дружиною, а старому Лінкольну було наказано викопати могилу в тому місці, де загадав Рітсон…

День тягнувся нескінченно; чекали Робіна і його супутників, щоби гідно поховати покійного. Леді Меріон урешті-решт набридло нудне очікування, і вона вирішила піти назустріч братові. Вовкодав Ланс спав, вивернувшись біля порога; дівчина підкликала пса, і вони, нікого не попередивши, подалися вглиб лісу.

Меріон повільно брела стежкою, заглиблена в свої роздуми про долю Аллана. Похмурі думки обсіли її голову, і невдовзі дівчина, ледве стримуючи сльози, стомлено сіла на траву під деревом недалеко від дороги. Пес приліг поруч, поклавши величезну голову їй на коліна, ніби сумуючи разом із нею. Проте вірний вартовий не забував про свої обов’язки: подеколи він принюхувався, а іноді сторожко здригався, і Меріон, щоби заспокоїти Ланса, термосила жорстку шерсть на його загривку.

Сонце вже хилилося до обрію, коли пес несподівано підвівся і глухо загарчав. Меріон схопилася, намагаючись переконати себе, що вовкодав, вочевидь, зачув подорожніх на стежці, тобто повертається її брат. Пес тим часом поводився дивно: шерсть у нього на загривку наїжилася, він роззявив пащеку, показуючи свої величезні ікла, і голосно загавкав.

У лісі, як і раніше, було тихо. Ланс примовк, і дівчина заспокоїлася. Та щойно вона ступила крок, як неподалік хруснула суха гілка – хтось пробирався крізь зарості. Ланс загавкав іще лютіше.

Серце Меріон калатало так, ніби намагалося вистрибнути з грудей. Вона кинулася бігти стежкою, та раптом перечепилася через корінь, мало не впала і зупинилася, задихаючись.

– Угамуйте собаку! – почула вона позаду себе грубий вигук, а разом із ним скажений рик Ланса, що немов прикривав її панічний відступ.

– Хай йому біс! – волав незнайомець. – Та угамуйте ж його, бо він порве мене на шматки… Я не заподію вам зла, пані!..

– Навіщо ж ви мене переслідуєте? – Меріон обернулась і спідлоба поглянула на чоловіка, що вийшов із гущавини. – Лансе, до мене!

Пес угамувався, але до дівчини не пішов, а застиг між нею і чужинцем, пильно стежачи за кожним його рухом.

Вочевидь, то був один із тих волоцюг, що блукають лісами, сподіваючись знайти якусь поживу. Вигляд мав справжнього розбійника: кремезний, зарослий, брудний, із реп’яхами в кошлатій бороді, одягнений у заношений каптан і короткі штани з козячої шкури, на кучматій голові – засмальцьований фетровий капелюх набакир. За пасом у незнайомця стирчав чималий тесак, а за плечима дівчина помітила лук і сагайдак зі стрілами.

Меріон ледве стримувала страх.

– Не підходьте до мене! – з відразою гукнула вона. – Що вам треба?

– Підеш зі мною. – Чоловік покосився на пса. – Там і дізнаєшся…

– Куди?! Хто ви?

– Яка різниця? – Лісовий волоцюга посміхнувся. – І стули вже пельку, бо зараз дістанеш у мене і ти, і твій собацюра…

Під загрозливе гарчання Ланса дівчина крикнула:

– Забирайтеся звідси! І попереджаю: на вас чекає сувора кара, якщо зачепите мене бодай пальцем!

Волоцюга, стискаючи в руці кривий клинок, уже був ступив крок до неї, але зупинився.

– Так я й думав… Ти дівка рішуча, – промовив він. – Але й я від своїх намірів не відмовлюсь. Я знаю, що ти за птиця. Учора ви зупинилися в хижі лісника Ґілберта, з тобою був твій брат – сер Аллан. А нині шляхетний лицар уже братається з вошами у темниці замку барона Фіц-Олвіна і більше ніколи звідти не вийде…

– Брешете! – розпачливо вигукнула Меріон.

– Сер Аллан Клер – бранець барона Ноттінґемського. Але мені його не шкода й на мізинець. Якого біса він сам попхався в пащу до цієї гієни? З Фіц-Олвіном краще не зв’язуватись, я знав барона ще у Святій Землі, де його кровожерливість зробилася приказкою. Збагнути не можу, навіщо ви обидва йому знадобились. Учора вислизнули, а сьогодні… Та прибери ти пса, доки я йому горлянку не перерізав!.. А сьогодні – бач, як… Баронові – брат, а мені – сестричка!

Дівчина з осудом подивилася на волоцюгу сповненими жаху очима.

– Ну-ну… – Розбійник обережно підступив ближче. – Не варто пропікати мене поглядом. Фіц-Олвін, красуне, зробив би з тебе рабиню, а зі мною ти станеш справжньою королевою Шервудського лісу… Ходімо, відтепер ти моя полонянка.

Меріон, здавалося, пустила повз вуха дурне базікання бродяги, набралася духу і твердо мовила:

– Я нікуди з вами не піду, а ви негайно мені все розповісте про Аллана!

– Біс би тебе взяв! – Побачивши, що його слова не справили на дівчину належного враження, розбійник спохмурнів і рушив до неї. – Якщо барон сьогодні ж не повісить сера лицаря на шибеницю, то твоєму братові залишиться одна дорога – до лісу. Житиме з нами. І досить теревенів, красуне! Присягаюся пеклом, ти підеш зі мною, навіть коли тобі дуже не хочеться…

Тепер Меріон могла сподіватися на допомогу хіба що вірного Ланса.

– Візьми його, Лансе! – гукнула.

Хоробрий пес тільки того й очікував – його треноване тіло злетіло в повітря, і щелепи клацнули на горлі розбійника. Але той, мабуть, звиклий оборонятися від хижих звірів, схопив собаку за передні лапи, відірвав од себе і з силою пожбурив геть. Кров цебеніла йому з обідраної шиї, волоцюга відступив, притулився до дерева і завмер з ножем у руці, готовий до сутички. Ланс не злякався й знову кинувся на лиходія, та враз наштовхнувся на вістря клинка. Його ікла ще рвали плече розбійника, а тіло вже безсило обвисло і невдовзі важко сповзло до ніг волоцюги.