Читать книгу Робін Гуд - Александр Дюма - Страница 5

Щойно двері прочинилися, хтось знадвору штовхнув їх з усієї сили, і поріг переступив дебелий чернець-здоровань у чорній рясі, підперезаний конопляним очкуром6. Він спирався на вузлувату деренову патерицю, радше ломаку; на пасі висіла точена дерев’яна вервиця7 з кісточками, майже як слива завбільшки. Через плече здорованя боязко позирав старий, убраний так само.

– Ліснику, бачу, ти припас доброго харчу до вечері! – втішно гукнув чернець-здоровань, безцеремонно присуваючись до вогнища. – Дозволь, я почну трапезувати, не чекаючи на твоє люб’язне запрошення, бо чую, що мій зголоднілий живіт уже присох до хребта, а проти вчорашнього я, здається, схуд на добру половину.

– І ви даруйте мені, Божі подорожани, що не поспішав одчиняти вам, – відповів Ґілберт, жестами запрошуючи всіх присутніх повернутися до столу. – Знаєте, обережність…

Перш ніж узятися до їжі, старий чернець – звали його брат Елдред, – хрестячись однією рукою, пробелькотів коротку молитву. Тим часом його товариш, не гаючи часу, вп’явся зубами вже в другий шматок смаженої оленини і водночас пожадливо ковтнув із кухля ель.

– Обережність нині на часі, – промимрив він, відсапуючись і поглядаючи на лісника. – Нелюдами-волоцюгами в окрузі аж кишить, їх тут – як тих бліх на сіннику. Щонайбільше півгодини тому двоє таких мерзотників напали на нас. Присягаюся вороном святого Бенедикта! Я ледь не віддзвонив обідню патерицею їм по ребрах, коли враз почувся пронизливий розбійницький свист… Зайшлися гавкотом собаки, лиходії відступились, а ми, дякувати Богові, знайшли ваш хлібосольний дім.

Промовивши це, чернець знову наповнив кухоль по самі вінця і з маху його видудлив.

– Гарний у тебе собачка, хазяїне! – здоровань нахилився: хотів погладити вовкодава, але той, не відповідаючи на чернечу ласку, відвернувся, глухо загарчав і одним стрибком знову опинився біля дверей.

– Робіне, подай-но мені палицю та й свою прихопи, – стиха мовив лісник.

– У мене рука чавунна, а патериця деренова, – посміхнувся чернець-здоровань. – Раптом поткнуться якісь лихі гості – усе це до ваших послуг.

– Терпіння, чада мої, – закликав усіх брат Елдред, – прошу вас: першими не вбивайте…

Його слова потонули в зойках нажаханої Марґарет. Їй здалося, ніби на сходах стоїть той самий поранений, якого вона допіру бачила прикутим до ліжка. Усі разом подивилися на сходи, проте там уже нікого не було.

– Ну-бо, люба Меґґі, тобі примарилося… – Ґілберт намагався заспокоїти дружину.

– Ні, я бачила: він був там… – наполягала Марґарет, здригаючись усім тілом. – Схожий на привид…

Тим часом Гед виразно зиркнув на сина; Робін вислизнув із-за столу і, непомітно скрадаючись, зійшов на другий поверх. Він побачив прочинені двері кімнати і тієї ж миті зрозумів, що пораненого в ліжку немає. Наполовину висунувшись із відчиненого вікна, чоловік стиха перемовлявся з кимось надворі. Робін нечутно підповз навкарачки майже до ніг розбійника і прислухався до балачки.

– Леді й лицар тут, – говорив поранений, – я їх щойно бачив. Я б іще сьогодні з ними поквитався, та їх ніби береже сам диявол: невідомо звідки вилетіла стріла, скалічила мені руку, і вони вислизнули…

– Прокляття!

– …Випадок привів їх у дім лісника – того самого, що підібрав мене, коли я стікав кров’ю.

– Тепер вони від нас не втечуть.

– Скільки вас там, хлопці?

– Семеро. Нам головне – ввійти, але засуви в них міцні, та ще й ціла зграя собак на додачу…

– Нащо нам двері? Хай собі залишаються зачинені, інакше красуня і її братик можуть знову вшитися під колотнечу. Залазьте у вікно, там, унизу, я бачив драбину…

– Ага, он воно що в тебе на думці, лиходію?! – вигукнув Робін.

Випроставшись, він схопив чоловіка за ноги й одним ривком перекинув худореброго розбійника через підвіконня. Лють і очевидна небезпека, що загрожувала їхньому дому, багатократно збільшила сили юнака. За мить Робін притьмом поглянув униз: поранений розбійник нерухомо лежав у дерев’яній діжці з дощовою водою, ознак життя не подавав, а незнайомець, із яким він розмовляв, щезнув.

Спустившись у вітальню, Робін розповів про свою пригоду. Спершу всі сміялися, проте лісник припустив, що лиходії, коли оговтаються, не облишать спроб увірватися в дім. Тож варто підготуватися до нападу, а якщо доведеться, то й до облоги.

Брат Елдред стиха проказував молитву, а здоровань, нарешті добряче напхавши черево, хвацько розправив могутні плечі і громовим голосом прогорлав бойовий клич. Ґілберт зупинив його: зовні почувся глухий стогін і уривчастий висвист. Вочевидь, поранений прийшов до тями й кликав спільників на допомогу. Потім усе стихло, і серед цієї тиші раптом пролунав грюкіт руків’ям меча у двері, а голос, перекриваючи шалений собачий гавкіт, прокричав:

– Ім’ям барона Фіц-Олвіна, нашого шляхетного і могутнього повелителя, наказую тобі, ліснику, відімкнути двері й негайно видати нам лицаря і молоду пані, що ховаються в твоєму будинку!

Ґілберт Гед запитливо поглянув на лицаря.

– На моїй совісті немає злочину, – переконливо мовив сер Аллан.

– Я вірю вам, – кивнув лісник. – Ви досі наші гості, і мій обов’язок надати вам допомогу і захист.

– Відмикай же, клятий бунтівнику!

– Не дочекаєтеся! – гукнув Ґілберт.

– Ну, це ми зараз побачимо…

Знову пролунав оглушливий удар, за ним іще один, але двері витримали.

Зрозумівши, що штурму не уникнути, лісник спокійно наказав дружині:

– Меґґі, разом із пані йдіть нагору, позачиняйте всі вікна і чекайте, поки ми не дамо ради розбійникам… А ти, Робіне, – він обернувся до сина, – поклич Лінкольна, а сам стань на сходовому майданчику – на випадок, якщо вони все-таки ввірвуться…

Лінкольн, літній, проте міцний слуга, вже поспішав до господаря з важкою колякою в руках, тихим посвистом підзиваючи собак.

– Двері відімкне брат чернець, приголубивши своєю ломакою першого ж негідника, а ти, Лінкольне, хутчіше повідсувай до стін стіл і лави, погаси світильники та ставай пліч-о-пліч з оцим силачем у рясі… Я триматиму напоготові лук і стріли. Брате Елдреде, досить молитов, сховайтеся за піччю…

– Батьку! – Робін стрілою збіг сходами. – Я бачив у вікно: ці негідники наклали перед дверима купу хмизу – вочевидь, збираються підпалити. Їх семеро, не рахуючи пораненого.

– Синку, повертайся нагору, – незворушно звелів Ґілберт. – А тепер, в ім’я святого Бенедикта, відчиняйте, святий отче!

Відступивши вбік, чернець-здоровань одсунув засуви – і тут-таки, перестрибнувши купу хмизу біля дверей, у хатину ввірвався перший розбійник. Та не встиг він ступити й кроку, як у горло йому вчепився вовкодав Ланс, а ломаччя в руках слуги і ченця обсипало його потилицю градом ударів. Ватажок бандитів повалився на підлогу. Така ж доля спіткала і двох наступних волоцюг.

Проте четверо вцілілих зуміли-таки прорватися в дім. У вітальні зав’язалася запекла штурхобочна бійка. Лісник, помітивши, що непрохані гості чомусь досі не пориваються скористатися своїми мечами та короткими списами, і сам вирішив не доводити справу до кровопролиття. Він дозволив ломакам ченця та Лінкольна добряче походити по ребрах і хребтах прибічників барона Фіц-Олвіна.

Робінові дуже кортіло й собі встряти в бійку. Не послухавшись батька, він побіг униз, розмахуючи своїм луком. У той же час один із розбійників, дужий, як Геркулес, заступив юнакові шлях і змахнув списом, цілячись просто йому в груди. Лінкольн, пильно слідкуючи за всім, що діялося навколо, одним помахом своєї коляки вклав убивцю на підлогу.

– Де троє, там і четверо! – зі сміхом вигукнув старий слуга.

Залишалися ще троє розбійників, та й ті вже ледве трималися на ногах – так щедро чернець-здоровань гостив їх ударами своєї деренової патериці.

Поки Лінкольн надійно зв’язував руки й ноги лиходіям, з’ясувалося, що один із них уже встиг віддати Богові душу. Тим часом лісник намагався втихомирити вовкодава, що досі висів на карку ватажка зграї. Розбійник хрипів і судомно борсався, спливаючи кров’ю і силкуючись дістати мечем черево пса, але той тільки міцніше стискав ікла.

У запалі сутички ніхто, крім Робіна, не помітив, як у дім, хитаючись і розмахуючи мечем, увійшов поранений, якого спільники вивудили з діжки з водою і поклали ледь живого на траву, де той поволі прийшов до тями.

– Батьку! – скрикнув юнак. – Стережися!

Цей гучний крик пес, вочевидь, сприйняв як заклик до дії – лютим ривком Ланс остаточно роздер розбійникові горлянку і з гарчанням побіг до лісника.

Невдовзі все було скінчено: слуга зачинив двері на засуви. Поранений, діставши ще одного добрячого удару палицею, зі стогоном повалився додолу і знову знепритомнів. Решту лиходіїв було міцно зв’язано. Переконавшись, що їхній ватажок мертвий, ті, хто ще володів язиком, заблагали пощади.

– Я свою справу зробив, – весело мовив чернець, як слід облатавши розбійникам боки. Він відсапнув і поставив свою палицю в куток. – Тепер ваша доля, єретики, в руках господаря цього дому.

А в ті часи були такі звичаї, що Ґілберт Гед мав право власницького суду, тобто міг обрати будь-яке покарання аж до смертної кари тим, хто зазіхнув на його житло. Однак лісник не був прихильником кровопролиття, тож вирішив інакше. Він звелів Лінкольнові і здорованеві-бенедиктинцю скрутити негідників одним міцним мотузком, одвести їх у найглибші нетрі й там покинути напризволяще, щоб у них знайшовся час для роздумів про своє неправедне життя.

Але тієї миті, коли слуга вже збирався долучити пораненого Робіном розбійника до загального гурту, той відштовхнув його вцілілою рукою і прохрипів:

– Ґілберте, я маю тобі дещо сказати, перш ніж помру!

– Ти брудна невдячна свиня, – з презирством процідив лісник, проте підійшов ближче, – тебе варто було би повісити першого, а я сам привів тебе до свого дому!

– Вислухай мене, – пробурмотів поранений, – це важливо… Робін, твій син… Він був народжений… – Очі чоловіка закочувалися, сили зраджували його.

– Кажи! – Лісник схвильовано схилився над помираючим.

– Нехай усі вийдуть…

– Ми й так самі. Старий чернець нас не чує, а Лінкольн коло свого заклопотаний… Що ти можеш знати про Робіна, негіднику?!

– Ґілберте… – Голос пораненого став зовсім тихим. – Я заподіяв тобі багато зла… але не дай мені померти… я задихаюся… відживи мене, хоч ненадовго, щоб я міг тобі все розповісти…

Лісник випростався, роззираючись серед безладу, що панував у вітальні. Він міркував, як би перенести розбійника на лаву, але той, вирішивши, що його залишають помирати на самоті, знову захрипів:

– Ґілберте, хіба ти не впізнав мене? Поглянь… це ж я, твій шваґер Роланд Рітсон… Змилуйся, дай мені попрощатися з Меґґі!

– Матір Божа! Ти Роланд?

Ґілберт Гед став на коліна біля вмираючого, але рідного брата його коханої дружини вже знову накрив морок…