Читать книгу Робін Гуд - Александр Дюма - Страница 6

Решта цієї тривожної ночі минула спокійно; до ранку в лісниковій хижі не спав тільки Ґілберт Гед. Рітсон більше не приходив до тями. Його поклали в Лінкольновій комірчині, по тому як Марґарет мовчки обмила братові рани, насилу стримуючи сльози на очах. Вона заледве впізнала в цьому постарілому чоловікові веселуна Роланда, за яким так сумувала всі ці роки. Вона не стала питати в чоловіка, чого він так терпляче очікує, сидячи біля того, хто був уже на Божій дорозі.

Минали години, і Ґілберт благав Бога тільки про одне: аби його нещасний заблуканий шваґер нарешті опритомнів. Господь зглянувся на нього – вдосвіта повіки Рітсона ледь здригнулись, і поранений розплющив очі. А потім його тремтяча рука покаянно простяглася до Ґілберта Геда.

– Чи пробачив ти мені? – ледь чутно прошелестів Рітсон.

– Спершу ти мені все розкажеш… – суворо відповів лісник.

Згори долинули кроки, почувся життєрадісний Робінів голос:

– Батьку, ти не спиш? Ми з сером Алланом вирушаємо до Ноттінґема і хочемо попрощатися з тобою. З нами також бенедиктинець – він має якусь богоугодну справу в місті…

Гед зайшов до вітальні, щоби нашвидку обійняти сина, – дуже вже поспішав вислухати те, що збирався повідомити йому Рітсон. Нарешті вхідні двері було зачинено, і лісник повернувся до комірчини, відіславши слугу. Жінки й старий чернець іще спали, натомлені подіями бурхливої ночі.

– Нарешті ми самі, і я готовий тебе вислухати, – мовив Ґілберт, знову сідаючи в головах у Рітсона.

– Барон Фіц-Олвін наказав схопити лицаря і молоду пані, – почав шваґер. – Наш ватажок, якого розтерзав твій пес, був найвідданішим із його слуг, а баронові не до вподоби кохання його дочки і сера Аллана Клера. Він хоче видати Крістабель за іншого. Ось чому я опинився біля твоїх дверей, Ґілберте… Знай – лицареві загрожує смертельна небезпека…

– Та кажи нарешті про Робіна!

– Не квапся, ліснику… Чверть століття тому я став на службу до молодого лицаря Філіпа Фіц-Ута, барона Безанта. Цей титул дарував моєму панові король Генріх за заслуги у війні у Франції. У барона був старший брат, сер Роберт, який отримав у спадок від їхнього батька, знатного графа Гантінґдона, величезний статок і відоме прізвище… Невдовзі померла його дружина, залишивши йому єдиного сина – слабкого здоров’ям хлопчика, якого сер Роберт палко любив. Горе і хвороби підточили сили старшого з братів, і перед смертю він доручив піклування про свого сина, єдиного прямого спадкоємця давнього роду, братові Філіпу… Не квап мене, Ґілберте, дай перевести дух, – попрохав умирущий, – я скажу тобі все, як на сповіді… І от мій господар, забувши, що він заприсягся своєму братові на святому розп’ятті, все ж вирішив спекатися цієї дитини – занадто спокусливими виявилися безмірне багатство і гучний титул. Убити хлопчика він не наважився, відкрито позбавити малого прав спадкоємства також не міг. І тоді підступний сер Філіп вирішив підштовхнути племінника до загибелі іншим способом – повільною отрутою, падінням із коня, раптовим погіршенням здоров’я. Це й мусив зробити я, доки графа не буде в країні, щоби не викликати зайвих підозр… Однак хлопчина виявився живучим, до того ж численна челядь постійно пильнувала його… – Поранений Рітсон застогнав і попросив пити.

Подавши шваґрові води, Гед знову всівся поруч, насилу стримуючи нетерпіння.

– Ба більше – здоров’я сера Роберта-молодшого щодень поліпшувалося. Наближаючись до свого шістнадцятиріччя, він ставав більш життєрадісним і перетворювався на справжнього молодого лицаря… Я вдавався до різноманітніших способів розбестити і знесилити його молоду душу. Скажені гонитви на полюванні за будь-якої погоди, брудні придорожні шинки, виснажливі пиятики в замку, що тривали до ранку, а іноді по кілька днів… Чесно кажучи, Ґілберте, я готовий був задушити хлопця власними руками, але він так мені довіряв! Поступово і я відчув до нього прихильність. Іноді мені навіть спадало на думку розірвати мерзенну угоду з господарем, наплювавши на обіцяну солідну винагороду… Але доля розсудила інакше. Якось я помітив, що мій молодий пан змінився: втратив звичайну жвавість, став уникати жіночого товариства, годинами сумно блукав замком… Я потайки почав спостерігати за ним. І от одного разу під час кінної прогулянки лісом ми спинилися на галявині, щоби дати коням перепочити. Сер Роберт сказав мені: «Роланде, почекайте мене тут, я трохи пройдуся…» – «Як зволите, ваша світлосте», – відповів я йому, а сам, припнувши коней, побіг слідом… Коли ж у суцільній стіні з дерев з’явився просвіт, до моїх вух долинув ніжний дівочий голосок. Мій підопічний теж був тут – голубки воркували в затінку. «Он воно що! – сказав я собі. – Ця новина в жодному разі не потішить сера Філіпа! Це ж треба – наш Роберт закохався!» Проте хоч як старанно я прислухався, причаївшись у кущах, а таємниця не відкрилася мені ані на волосину… Сонце вже котилося на захід, його світлість супроводив дівчину до узлісся, де її дожидав слуга з двома кіньми, а потім швидкою ходою рушив у напрямі нашої стоянки. Я випередив сера Роберта, покартав за тривалу відсутність, з тим ми й повернулися в замок…

– Навіщо ти мені про все це розповідаєш? – спохмурнів лісник. – Як твій можновладний граф із його авантюрами причетний до мого Робіна?

– Безпосередньо, – була відповідь. – Він довірив мені свою таємницю, і я про все написав баронові Безанту. Дівчину звали Лора, вона мала не таке знатне ім’я, як сер Роберт, але їхній шлюб не викликав би заперечень ні в кого – окрім мого господаря. Лицар звелів мені за будь-яких обставин не допустити одруження небожа. Я не знав, що мені робити, Ґілберте, ці діти здавалися такими щасливими… Але тут втрутилося чи то провидіння, чи то сам нечистий. Із не зрозумілої мені причини сер Роберт повівся дивно: дівчині він назвався сином заможного торгівця з Лукейса… Мені пояснив свій учинок тим, що хотів переконатися, чи щиро кохає його дівчина, чи не через титул або спадок погодилася віддати йому свою руку. Відтак їх таємно обвінчав старенький сільський священик, а сер Роберт придбав затишний будиночок у Лукейсі, де й почалося справжнє раювання молодят, свідком якого я став. А тим часом мій господар надсилав мені з-за моря нові погрози… Дякувати Богові, я не послухався його наказів… За рік у графині знайшовся синочок, проте молода пані за щастя материнства поплатилася своїм життям…

– І ця дитина… – стривожено мовив Ґілберт, – це…

– Це й було те дитя, яке п’ятнадцять років тому ми віддали на ваше піклування, – ледве вимовив Рітсон і, зібравши останні сили, провадив далі: – На жаль, сумна історія його діда повторилася знову. Сер Роберт, збожеволівши з горя, почав танути на очах, мов та свічечка на сонці. На його прохання я знайшов для дитини годувальницю, а леді Лору поховали в склепі місцевого монастиря… Невдовзі мав повернутися мій господар – і відтепер ніхто не міг зашкодити йому заволодіти фамільними скарбами і графським титулом, адже було очевидно, що єдиний прямий спадкоємець не довго топтатиме ряст… Та сера Філіпа страшенно розчарувала й розгнівала новина про народжену в цьому шлюбі дитину!.. Відправивши бідолашного небожа в родове гніздо, барон звелів мені під страхом смерті припнути язика. Проте вийшло не так, як він бажав. Помираючи, сер Роберт змусив лицаря присягнути на розп’ятті, що той виховає хлопчика як свого сина, і той, коли виросте, вступить у права, належні йому за законом. Решту, ліснику, ти знаєш сам…

– І де ж тепер цей барон Безант, який так підло позбавив Робіна титулу графа Гантінґдонського?

– Потонув у кораблетрощі біля французьких берегів…

– Хто ж тоді володіє Гантінґдонширом?

– Вільям Фіц-Ут, настоятель8 абатства Рамсей, його далекий родич. Я вступив був до нього на службу, та абат прогнав мене з незрозумілої причини. Так я й потрапив до зграї головорізів барона Фіц-Олвіна.

– У Робіна була мати,– замислено мовив Ґілберт Гед. – Здається, ти назвав ім’я дівчини – Лора? Гадаю, її родина зацікавлена в тому, щоби Робіна було визнано графом Гантінґдонським?

– Сер Гай Ґемвел-Голл – батько покійної леді Лори.

– Як?! Той самий старий сер Гай, що живе зі своїми шістьма синами – силачами і мисливцями – ген на тому краю Шервудського лісу?

– Саме так, Ґілберте…

– Ну що ж! – вигукнув Гед. – Тоді ми ще повоюємо з його превелебністю паном абатом! Правда кривду переможе, і Робін Гуд поверне своє славне ім’я, якщо на те буде Господня воля!

– Вір мені – я старався спокутувати свою провину… – знесилено пробурмотів Рітсон. Із кожним словом дихати йому ставало дедалі важче. Він довго мовчав, потім прошепотів: – Я забув… сказати тобі ще дещо… дуже важливе. Цей лицар і молода пані, яких ти прихистив…

– Кажи швидше! – Гед схопив шваґра за руку.

– Я… повинен був їх убити. Барон заплатив мені, а на підмогу дав іще людей – тих самих, яких ви перебили. Я не знаю, навіщо йому життя цих двох… але, прошу тебе, попередь сера Аллана, щоби ні він, ні його сестра навіть не думали наближатися до замку Фіц-Олвіна…

Лісник здригнувся, згадавши, що сер Аллан із Робіном вирушили саме до Ноттінґема, але попереджати їх про небезпеку було вже запізно.

– Роланде, – мовив він, – у домі є чернець-бенедиктинець. Хочеш, я покличу його, і він примирить тебе з Господом?

– Ні, я проклятий і помираю. Поховай мене під старим буком, де дорога звертає на Менсфілд-Вудгауз. Обіцяєш?

– Присягаюся всіма святими…

– Дякую, Ґілберте… Ти завжди був добрий і любив мою сестру, а я…

Ґілберт Гед більше не дослухався: до комірчини нечутно ввійшла його дружина Марґарет, і він замислився, як нелегко буде розповісти їй усе щойно почуте від шваґра. Коли ж він знову поглянув на Роналда Рітсона, той був уже в обіймах смерті.