Читать книгу Три мушкетери - Александр Дюма - Страница 10

Тим часом сорока пістолям короля Людовіка XIII, як і всьому в цьому світі, що має початок, настав кінець. І цього дня до наших друзів прийшла справжня скрута. Спочатку Атос якийсь час утримував усю компанію на власні гроші. За ним був Портос, і завдяки одному з його зникнень, до яких усі вже звикли, він ще тижнів два міг задовольняти всі їхні насущні потреби. Дійшла нарешті черга й до Араміса, який охоче прийняв естафету з рук товаришів, і, за його словами, зміг, продавши свої книжки з теології, заробити кілька пістолів.

Потім, як звичайно, довелося пошукати допомоги у пана де Тревіля, який видав невеличкий аванс у рахунок належної їм платні. Але й цих грошей мушкетерам вистачило ненадовго, бо набігло чимало несплачених рахунків і деякі з них уже конче треба було сплатити.

Зрештою, коли стало зрозуміло, що невдовзі їм уже ні на що буде купити найнеобхідніше, вони ледь нашкребли ще вісім чи десять пістолів і послали Портоса спробувати щастя в карти. На лихо, цього дня воно відвернулося від нього: він програв усі гроші, що мав, а на додачу ще й двадцять п’ять пістолів під слово честі.

І тоді скрутні обставини перетворилися на справжнісіньке лихо. Зголоднілі мушкетери разом зі своїми слугами шастали набережними, заходили в кордегардії, то тут, то там напрошуючись на обід у когось із приятелів з міста або з інших полків. Бо, за словами Араміса, у щасливі свої дні треба, як той сівач, що розкидає насіння, розкидати обіди праворуч і ліворуч, щоб під час злигоднів збирати бодай нерясний урожай.

Атос дістав чотири запрошення і щоразу приводив із собою всіх друзів та їхніх слуг. Портоса запрошували шість разів, і всі шість разів товариство також змогло скористатися цим. На рахунку Араміса було вісім запрошень. Ця людина, як ми вже встигли зазначити, мало говорила, зате багато робила.

Що ж до д’Артаньяна, який ще нікого не знав у столиці, то йому пощастило тільки поснідати шоколадом у священика, що був родом з Гасконі, та дістати запрошення від гвардійського корнета. Він привів із собою всю свою армію і до священика, у якого вони знищили весь його двомісячний запас провізії, і до корнета, який почастував їх розкішним обідом. Проте, як сказав Планше, хоч би скільки з’їв за раз, – усе одно поїв тільки раз.

Д’Артаньян почував себе вкрай принизливо від усвідомлення того, що добув лише півтора частування – сніданок у священика тягнув хіба що на половину обіду, – які були блідою тінню бенкетів, на які його запрошували Атос, Портос і Араміс. Він переймався тим, що стає нахлібником у своїх товаришів, забуваючи у своїй юнацькій простодушності, що саме він годував усю компанію протягом цілого місяця. Його занепокоєний розум почав активно шукати виходу з тяжкої ситуації. Він дійшов висновку, що четверо молодих, сміливих і заповзятливих чоловіків повинні робити ще щось, крім того, що вештатися без діла містом, брати уроки фехтування та вигадувати більш-менш дотепні витівки.

Справді, четверо таких людей, як вони, четверо молодиків, ладних для друга віддати все – від гаманця до життя, здатних завжди підтримати один одного і ніколи не відступати, які виконували всі разом або кожен окремо прийняті спільно рішення, чотири шпаги, що загрожують чотирьом сторонам світу або звернуті проти єдиного ворога, неминуче повинні були, потай чи відкрито, прямо чи кружним шляхом, хитрістю чи силою, пробити собі дорогу до очікуваної мети, хоч би якою далекою і недосяжною вона була. Д’Артаньяна дивувало єдине – те, що його друзі ніколи раніше навіть не замислювалися над цим.

Тепер він почав сушити собі голову над тим, куди саме слід спрямувати цю потужну, помножену на чотири силу, за допомогою якої – він не мав у цьому сумніву – можна було, немов спираючись на легендарний Архімедів важіль, перевернути світ, – аж раптом почув обережний стукіт у двері. Д’Артаньян розбудив Планше і наказав йому відчинити.

Нехай ці слова – «розбудив Планше» – не введуть в оману читача, який може подумати, що дія відбувається вночі або в досвітню годину. Нічого подібного. Щойно вибило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого хазяїна і попросив дати йому пообідати, а той відповів йому приказкою: «Хто спить – той обідає». І слуга вирішив послухати мудрої поради.

У супроводі Планше до кімнати ввійшов простакуватий чоловік, на вигляд городянин.

Планше після «обіду» закортіло на десерт послухати, про що йтиметься, але відвідувач сказав, що розмова конфіденційна і йому хотілося б залишитися з паном д’Артаньяном сам на сам.

Д’Артаньян випровадив Планше і запропонував відвідувачеві стілець.

Якийсь час у кімнаті панувала мовчанка. Чоловіки пильно придивлялися один до одного, намагаючись скласти попередню думку про співрозмовника. Нарешті д’Артаньян уклонився, даючи зрозуміти, що готовий вислухати свого гостя.

– Мені характеризували пана д’Артаньяна як мужнього юнака, – мовив відвідувач. – І слава, якої він зажив, спонукала мене довірити йому таємницю.

– Кажіть, добродію, кажіть! – вигукнув д’Артаньян, відразу збагнувши, що справа може дати непоганий зиск.

Відвідувач знову на мить замовк, а потім вів далі:

– У мене є дружина, яка служить кастеляншею в королеви. Господь дав їй і розум, і вроду. Ось уже три роки, як ми одружені. Хоча посаг молодої мало кого спокусив би, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, доводиться їй хрещеним батьком і підтримує її…

– То що сталося? – спитав д’Артаньян.

– А сталося те… – сказав відвідувач, – сталося те, що мою дружину вчора вранці, коли вона виходила з білизняної кімнати, викрали.

– І хто ж викрав вашу дружину?

– Я, звісно, з цілковитою певністю нічого не можу сказати, але підозра в мене є.

– На кого ж вона упала?

– Чоловік, який уже давно не дає їй просвіту.

– Біс би його взяв!

– Але, дозвольте сказати вам, добродію, я переконаний, що йдеться тут не так про кохання, як про політику.

– Не так про кохання, як про політику… – задумливо повторив д’Артаньян. – Що ви маєте на увазі?

– Не знаю, чи можу я говорити вам…

– Пане, хочу звернути вашу увагу на те, що мені від вас нічогісінько не треба. Прийшли до мене ви, і самі ви сказали, що хочете довірити мені таємницю. Тож робіть, як вам заманеться. Ще не пізно припинити нашу розмову і розкланятися.

– О ні, добродію! Ви здаєтеся мені чесним юнаком, і я довірю вам. Гадаю, що все це сталося не через її власні любовні інтрижки, а через любовні справи однієї дами, чиє становище в суспільстві набагато вище, ніж у моєї дружини.

– Так-так! Чи не пов’язано це з любовними пригодами пані де Буа-Трасі? – вигукнув д’Артаньян, бажаючи похизуватися тим, що він добре обізнаний з таємницями придворного життя.

– Беріть вище, добродію, значно вище!

– Пані д’Егільйон?

– Ще вище.

– Пані де Шеврез?

– Вище, багато вище.

– Але ж не… – д’Артаньян затнувся.

– Так, добродію, саме так, – ледь чутно і майже не дихаючи від страху, прошепотів відвідувач.

– І хто ж він?

– Хто ж може бути ще, як не герцог…

– Герцог?..

– Так, добродію, – ще тихіше відповів гість.

– Але як ви дізналися про це?

– О!.. Як дізнався?..

– Так. Кажіть усе до кінця або… ви самі розумієте…

– Я знаю про це від своєї дружини, добродію, від своєї власної дружини.

– А їй від кого це стало відомо?

– Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що моя дружина – хрещениця пана де Ля Порта, довіреної особи королеви? Отож пан де Ля Порт наблизив мою дружину до її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритися, – ця нещасна, яку покинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.

– Так-так, дещо вже вимальовується, – сказав д’Артаньян.

– Отож продовжую, добродію. Чотири дні тому дружина приходила до мене – однією з умов її служби був дозвіл відвідувати мене двічі на тиждень. Бо, як я мав уже честь вам сказати, моя дружина дуже любить мене, і ось вона прийшла до мене і втаємничила, що королева останнім часом дуже боїться…

– Чого ж вона боїться?

– Річ у тім, що пан кардинал, здається, в останні дні переслідує і знущається з королеви більше, ніж будь-коли. Він не може їй пробачити історію з сарабандою. Ви знаєте про цю історію з сарабандою?

– Хай йому біс! Чи знаю я! – вигукнув д’Артаньян, який уяви не мав, про що йдеться, але намагався показати, що йому все відомо.

– Так що тепер це вже не просто ненависть – це помста!

– Невже?

– І королева гадає…

– Що ж гадає королева?

– Вона гадає, що герцогові Бекінгему відправили листа від її імені.

– Від імені королеви?

– Так, щоб викликати його до Парижа, а коли він приїде, заманити його в пастку.

– Хай йому біс!.. Але ваша дружина, шановний пане… до чого тут ваша дружина?

– Всі знають, як вона віддана королеві. її або хочуть віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб використати її як шпигунку.

– Можливо, – сказав д’Артаньян. – А ви знаєте того чоловіка, що викрав її?

– Я вже казав вам: мені здається, що я його знаю.

– І як його звуть?

– Цього я не знаю. Мені тільки відомо, що він – людина кардинала, віддана йому тілом і душею.

– Але ви коли-небудь бачили його?

– Так, дружина мені якось показувала його.

– Чи немає в нього яких-небудь особливих прикмет, що за ними його можна було б упізнати?

– О, звичайно! Це поважний добродій, чорнявий, смаглявець, з пронизливим поглядом, білозубий, а ще в нього шрам на скроні.

– Шрам на скроні! – вигукнув д’Артаньян. – І ці білі зуби, пронизливий погляд, смаглява шкіра, чорне волосся, поважний. Це він, той чоловік з Менга!

– Чоловік з Менга, сказали ви?

– Так-так! Але це не має ніякого відношення до справи, тобто навпаки – це спрощує її. Якщо ми говоримо про одну й ту саму людину, то я одним ударом зроблю послугу і вам і собі, ото й усе. Але де можна знайти цього чоловіка?

– Навіть не знаю.

– А де він живе?

– Не знаю. Та й бачив я його лише раз, коли проводжав дружину до Лувру. Він вийшов звідти саме тоді, коли вона входила, і вона мені вказала на нього.

– Бісова личина! – пробурмотів д’Артаньян. – Все це дуже плутано. А від кого ви дізналися про викрадення вашої дружини?

– Від пана де Ля Порта.

– Що він ще вам розповідав?

– Нічого.

– А хтось іще знає про цю справу?

– Так, я дещо довідався. Я отримав…

– Що отримали?

– Не знаю… Може, це буде надто необачно з мого боку…

– Знову та сама пісня! Але тепер, мушу вам сказати, відступати вже пізно.

– Так я і не відступаю, тисяча чортів! – вигукнув гість, сподіваючись за допомогою прокльонів підбадьорити себе. – Присягаюся вам честю Бонасьє…

– Ви Бонасьє? – перервав його д’Артаньян.

– Так, це моє прізвище.

– І ви сказали: «Присягаюся честю Бонасьє…» Вибачте, але, здається, я десь чув це прізвище.

– Цілком можливо, добродію. Я господар цього будинку.

– Он воно що! – мовив д’Артаньян, трохи підвівшись і вклоняючись. – То, виходить, я ваш квартирант?

– Так, добродію, так. Ви мешкаєте в моєму будинку вже три місяці, і, певно, важливі справи змусили вас забути про необхідність платити за квартиру, а позаяк я жодного разу не посмів докучати вам нагадуваннями про сплату, то мені і здалося, що ви оціните мою делікатність…

– Ну що ви, пане Бонасьє! – запевнив д’Артаньян. – Повірте, що я глибоко вдячний вам за це і коли, як я вже сказав, можу бути вам корисний…

– Я вірю вам, добродію, вірю, і саме хотів сказати, що цілком довіряю вам!

– Тоді кажіть далі, аби я міг вислухати все до кінця.

Пан Бонасьє вийняв з кишені аркуш паперу і простяг його д’Артаньянові.

– Лист! – вигукнув юнак.

– Я отримав його сьогодні вранці.

Д’Артаньян розгорнув листа і підійшов до вікна, бо вже починало сутеніти. Хазяїн будинку рушив за ним.

– «Не шукайте своєї дружини, – прочитав д’Артаньян. – Вам повернуть її, коли в її послугах уже не буде потреби. Якщо ж ви спробуєте відшукати її – ви загинули».

– Просто і переконливо, – сказав д’Артаньян. – Але, зрештою, це всього лише погроза.

– Так, але ця погроза найбільш мене лякає. Я, добродію, звичайний городянин і боюся Бастилії.

– Гм… – гмикнув д’Артаньян. – Та й мені не дуже кортить змінити це помешкання на одну з її камер. Коли б ішлося про те, щоб пустити в хід шпагу, – то це б іще нічого…

– Але, добродію, я так розраховував на вашу допомогу!

– Справді?

– Щоразу зустрічаючи вас у товаристві таких завзятих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, отже, вороги пана кардинала, я гадав, що ви й ваші друзі, роблячи послугу нашій бідолашній королеві, матимете водночас втіху зруйнувати підступні наміри його преосвященства.

– Безперечно.

– І, крім того, я гадав, що коли ви заборгували мені за три місяці за квартиру і я ніколи не нагадував вам про це…

– Так-так, ви мені вже наводили цей довід, і я вважаю його переконливим.

– А крім того, я навіть не заїкнуся про плату, поки ви своєю присутністю будете робити честь жити в моєму будинку…

– Чудово!

– І ще… я хотів би запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо, звичайно… що малоймовірно, у вас раптом виникла потреба в грошах…

– Чудово! То, виходить, ви багаті, пане Бонасьє?

– Точніше сказати, забезпечений. Мені пощастило зібрати трохи грошей, які я вклав у торгівлю галантерейними товарами, і вони приносять мені щороку дві-три тисячі екю. Крім того, я вклав певну суму в останню подорож знаменитого мореплавця Жана Моке. Отже, ви розумієте, добродію… Але що то? – несподівано скрикнув пан Бонасьє.

– Що? – спитав д’Артаньян.

– Он там, там…

– Де?

– На вулиці, навпроти ваших вікон, у під’їзді! Людина, закутана в плащ!

– Це він! – в один голос вигукнули д’Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожний свого ворога.

– О, цього разу… – вигукнув д’Артаньян, хапаючись за шпагу, – цього разу він уже не втече від мене!

І, вихопивши шпагу з піхов, він вибіг з кімнати.

На сходах він зустрів Атоса і Портоса, які саме йшли до нього. Вони розступились, і д’Артаньян пролетів між ними, мов стріла, випущена з пращі.

– Куди ти так поспішаєш? – гукнули йому вслід мушкетери.

– Незнайомий із Менга! – не зупиняючись, відповів д’Артаньян і зник.

Д’Артаньян не раз розповідав друзям про свою зустріч з незнайомим, а також про гарненьку мандрівницю, котрій цей чоловік доручив доправити якесь дуже важливе послання.

На думку Атоса, д’Артаньян загубив листа під час бійки, яка спалахнула того дня. Дворянин, як гадав Атос, – а з опису, що його навів д’Артаньян, він дійшов висновку, що невідомий, безперечно, належить до дворянського стану, – дворянин не здатний на таку підлість, як викрадення листа.

Портос у всьому цьому вбачав лише любовне побачення, призначене дамою кавалерові або кавалером дамі, побачення, якому перешкодила поява д’Артаньяна і його жовтого коня.

Араміс зауважив, що це один з тих загадкових випадків, коли краще навіть не намагатися щось розгадати.

Отож з того, що д’Артаньян устиг їм сказати, вони відразу збагнули, про кого йдеться. Гадаючи, що д’Артаньян, наздогнавши незнайомого або не знайшовши його, однаково повернеться додому, обидва мушкетери й далі піднімалися сходами.

Ввійшовши до кімнати д’Артаньяна, вони нікого там не застали: домовласник, побоюючись наслідків сутички, яка неодмінно мала відбутися між його мешканцем та незнайомим, і зважаючи на ті особливості своєї вдачі, що про них він сам перед тим казав, вирішив, що для нього найкраще в цій ситуації – непомітно зникнути.