Читать книгу Три мушкетери - Александр Дюма - Страница 15

У нашій історії, як читач, певно, помітив, була людина, доля якої, незважаючи на її скрутне становище, мало кого цікавила. Цією людиною був пан Бонасьє, невинна жертва інтриг політичних і любовних, які так тісно перепліталися між собою в ті часи, багаті на лицарські подвиги та любовні пригоди.

На щастя – пам’ятає про це читач чи ні, – ми обіцяли не забувати про нього.

Поліцейські, які арештували його, запроторили пана Бонасьє до Бастилії і там, переляканого до смерті, провели перед взводом солдатів, які заряджали свої мушкети.

Бідолашного галантерейника штовхнули в довгий і темний коридор, де на нього накинулися конвоїри, обсипаючи найдошкульнішими ударами і найбрутальнішою лайкою. Поліцейські, побачивши, що мають справу з людиною недворянського походження, повелися з ним, як з останнім волоцюгою.

Десь приблизно за півгодини з’явився писар, який поклав край його мукам фізичним, але аж ніяк не душевним. Він наказав відвести його до кімнати для допитів. Як правило, в’язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не церемонитися.

Двоє тюремників схопили галантерейника, перетнули з ним тюремне подвір’я, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули його до кімнати з низько навислою стелею, де були лише стіл, стілець і комісар. Комісар сидів за столом і щось писав.

Тюремники підвели арештанта до столу і за наказом комісара відійшли на таку відстань, щоб не чути допиту.

Комісар нарешті відірвався від своїх паперів і підвів голову, ніби бажаючи пересвідчитись, хто перед ним. Він був мало привабливий на вигляд – гачкуватий ніс, жовті гострі вилиці, маленькі, але жваві й проникливі оченята. В обличчі було щось, що нагадувало куницю й лиса водночас. Його голова на довгій рухливій шиї визирала з коміра широкої суддівської мантії, похитуючись, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира.

Комісар почав допит з того, що уточнив його ім’я та прізвище, вік, фах і місце проживання.

Арештований відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, що йому п’ятдесят один рік, що колись він торгував галантерейними товарами, але тепер покинув цю справу і живе на вулиці Могильників, у будинку номер одинадцять.

Комісар, замість того щоб продовжити допит, виголосив довгу промову про небезпеку, яка загрожує маленькій людині, коли та втручається в політику.

Проте це був лише вступ. А далі комісар докладно розповів переляканому галантерейникові про необмежену владу пана кардинала, цього неперевершеного міністра, цього переможця всіх колишніх міністрів і взірця для міністрів майбутніх, силі якого ніхто не може протистояти безкарно.

Закінчивши другу частину своєї промови і свердлячи яструбиним поглядом бідолашного Бонасьє, комісар запропонував йому подумати про серйозність його становища.

Ці міркування не змусили галантерейника напружувати розум: він усе вже давно обміркував. Він проклинав той день і годину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, і особливо ту хвилину, коли ця хрещениця стала кастеляншею королеви.

Основою вдачі пана Бонасьє був глибокий егоїзм, що поєднувався з надзвичайною скнарістю, приправлений неймовірним боягузтвом і малодушністю. Кохання, яке він відчував до молодої дружини, було почуттям другорядним і не могло протистояти тому ницому, що ми про нього тут згадали.

Тому пан Бонасьє довго не думав, що відповісти.

– Пане комісар, – боязко почав він, – смію запевнити вас, що я більше за будь-кого знаю й ціную заслуги його високопреосвященства, який робить нам честь, керуючи нами.

– Та невже? – недовірливо спитав комісар. – Ну, а коли це й справді так, то з якого дива ви опинилися в Бастилії?

– Як я сюди потрапив, або, точніше, за що я сюди потрапив – цього я не можу вам пояснити, бо й сам нічого не знаю. Але напевно ж не за те, що, принаймні свідомо, завдав якусь прикрість панові кардиналові.

– Але ж ви вчинили злочин, якщо вас звинувачують у державній зраді.

– У державній зраді? – з жахом вигукнув Бонасьє. – У державній зраді?.. Як же людину, що ненавидить гугенотів і духу не виносить іспанців, простого галантерейника можуть звинувачувати в державній зраді? Ви самі подумайте, пане комісар! Це аж ніяк неможливо!

– Пане Бонасьє… – мовив комісар, дивлячись на звинувачуваного так, ніби його маленькі оченята мали здатність зазирати в найпотаємніші куточки свідомості. – Пане Бонасьє, у вас є дружина?

– Так, пане, – відповів галантерейник, затремтівши всім тілом і відчуваючи, що зараз усе остаточно заплутається. – У мене є… точніше… була дружина.

– Як це – була? Куди ж ви її поділи, якщо вона у вас була?

– Її викрали в мене, добродію.

– Викрали? – перепитав комісар. – Он воно як!

Бонасьє з цього «он воно як!» зробив висновок, що справа його чимдалі, то більше заплутується.

– Отже, її викрали, – продовжував комісар. – Ну, а чи відомо вам, хто саме її викрав?

– Мені здається, що я знаю.

– І хто ж та людина?

– Зважте, я нічого не стверджую. Я тільки підозрюю.

– Кого ви підозрюєте? Ну ж бо, відповідайте щиро.

Пан Бонасьє зовсім розгубився: як бути – все заперечувати чи говорити правду? Якщо він заперечуватиме, можуть припустити, що йому відомо про таке, в чому не сміє навіть зізнатися. А якщо він усе розповість, то у такий спосіб доведе свою добру волю. Тому він вирішив говорити правду.

– Я підозрюю, – почав галантерейник, – одного смаглявого чоловіка, високого на зріст, чорнявого, з гордовитим обличчям, на вигляд схожого на знатного вельможу. Як мені здалося, він кілька разів стежив за нами, коли я, зустрівши дружину біля виходу з Лувру, проводив її додому.

На обличчі комісара з’явився вираз якоїсь стурбованості.

– І як його ім’я? – спитав він.

– Його ім’я мені не відоме. Але якщо я коли-небудь зустріну цього чоловіка, я відразу впізнаю його, навіть серед тисячі інших, запевняю вас.

Комісар спохмурнів.

– Ви кажете, що впізнали б його серед тисячі інших? – перепитав він.

– Тобто я хотів сказати… – пробелькотів Бонасьє, помітивши, що припустився помилки в розмові з комісаром. – Я хотів сказати…

– Ви хотіли сказати, що впізнали б його, – урвав його мову комісар. – Гаразд. На сьогодні досить. Необхідно, перш ніж ми продовжимо нашу розмову, повідомити декого про те, що ви знаєте викрадача вашої дружини.

– Але ж я не сказав вам, що знаю його! – в розпачі вигукнув Бонасьє. – Навпаки, я сказав, що…

– Виведіть в’язня! – наказав комісар, звертаючись до двох охоронців.

– Куди накажете його відвести? – спитав писар.

– До камери.

– До якої?

– Та до першої-ліпшої, чорт його бери! Головне – щоб засуви були надійні, – мовив комісар з такою байдужністю, від якої в бідолашного Бонасьє похолонуло все від жаху.

«Ой лихо! – думав він. – Лихо на мою бідну голову! Дружина, певно, вчинила якийсь жахливий злочин. Мене вважають її спільником і покарають разом з нею. Вона, мабуть, зізналася, сказала, що про все мені розповідала. Ці жінки – такі слабкі створіння!.. До камери, до першої-ліпшої! Ну звісно! Невдовзі ранок… А потім – колесо, шибениця… О Боже! Зглянься наді мною!»

Не звертаючи ніякісінької уваги на жалібні зойки пана Бонасьє, до яких вони, зрештою, давно вже звикли, охоронці підхопили арештанта під руки й потягли до камери. Тим часом комісар похапцем писав якогось листа. Писар стояв біля нього, чекаючи.

Усю ніч Бонасьє не склепив очей. Він не міг заснути не тому, що йому було незатишно в тюремній камері: його мучила страшна тривога за свою подальшу долю. Він до самого ранку так і просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого звуку. І коли перші промені сонця зазирнули до камери, йому здалося, що й сонце забарвилося в жалобні тони.

Почувши, як відсувається засув, він підскочив, немов ужалений. Він подумав, що по нього прийшли, щоб відвести на ешафот. Тому, коли замість очікуваного ката на порозі з’явилися комісар, який допитував його напередодні, та писар, від радості він мало не кинувся їм на шию.

– Ваша справа, мій любий, дуже ускладнилася з учорашнього дня, – сказав комісар. – І я раджу розповісти все, що вам відомо. Тільки щире каяття може врятувати вас від гніву кардинала.

– Але я готовий усе розповісти! – вигукнув Бонасьє. – Принаймні все, що я знаю. Прошу вас, запитуйте мене.

– Перше: де зараз ваша дружина?

– Я ж вам сказав: її викрали.

– Припустімо, так воно і є. Але вчора після п’ятої години пополудні вона втекла – і не без вашої допомоги.

– Моя дружина втекла? – здивувався Бонасьє. – Бідолага! Але, добродію, якщо вона втекла, то я тут ні при чому, присягаюся вам!

– Навіщо ви заходили вчора до вашого мешканця, пана д’Артаньяна, і про що ви так довго з ним говорили?

– Так, це правда, пане комісар. Я визнаю, що це була моя помилка. Я й справді заходив до пана д’Артаньяна.

– І яка була мета вашого візиту?

– Я просив його допомогти мені розшукати мою дружину. Я вважав, що маю право вимагати, щоб її повернули. Але, як мені здається, я помилився і дуже прошу вас пробачити мені.

– І якою була відповідь пана д’Артаньяна?

– Пан д’Артаньян обіцяв допомогти мені. Але невдовзі я переконався, що він зрадив мене.

– Ви намагаєтеся ввести суд в оману! Пан д’Артаньян уклав з вами таємну угоду, і, виконуючи умови цієї угоди, він вигнав з вашого будинку поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від служителів правосуддя.

– Пан д’Артаньян викрав мою дружину? Дурниця! Це неймовірно!

– На щастя, пан д’Артаньян у наших руках, і вам влаштують з ним очну ставку.

– Ну що ж, слово честі, тим краще! – вигукнув пан Бонасьє. – Я буду радий побачити хоч одне знайоме обличчя…

– Введіть пана д’Артаньяна! – наказав комісар вартовим.

Вартові ввели Атоса.

– Пане д’Артаньян, – мовив комісар, звертаючись до Атоса, – розкажіть, що сталося між вами і ось цим паном.

– Але ж це зовсім не пан д’Артаньян! – вигукнув Бонасьє.

– Як! Це не пан д’Артаньян? – у свою чергу здивувався комісар.

– Ну звичайно, ні! – запевнив Бонасьє.

– Хто ж цей пан? – спитав комісар.

– Не можу вам сказати: я його не знаю.

– Як! Ви його не знаєте?!

– Ні.

– І ви ніколи його не бачили?

– Бачив, але не знаю, як його звуть.

– Ваше ім’я? – спитав комісар.

– Атос, – відповів мушкетер.

– Але це не людське ім’я, це назва якоїсь гори! – вигукнув бідолашний комісар, у якого вже голова йшла обертом від усього, що тут відбувалося.

– Це моє ім’я, – спокійно пояснив Атос.

– Але ви сказали, що вас звуть д’Артаньян.

– Я?

– Авжеж ви.

– Це мені сказали: «Ви пан д’Артаньян?» – на що я відповів: «Ви так гадаєте?» Стражники закричали, що вони в цьому певні. Я не став сперечатися з ними. До того ж я міг і помилитися.

– Добродію, ви ображаєте гідність суду.

– Ні в якому разі, – спокійно заперечив Атос.

– Ви пан д’Артаньян!

– От бачите, ви теж це стверджуєте.

– Але, пане комісар, – не витримав Бонасьє, – запевняю вас, тут не може бути жодного сумніву! Пан д’Артаньян – мій мешканець, і, отже, хоч він і не платить мені за квартиру або, точніше, саме тому, я й повинен його знати. Пан д’Артаньян – юнак років дев’ятнадцяти або двадцяти, не більше, а цьому добродію щонайменше тридцять. Пан д’Артаньян служить у гвардійській роті пана Дезессара, а цей добродій – мушкетер роти пана де Тревіля. Гляньте на його мундир, пане комісар!

– Справді, хай йому біс! – вилаявся комісар.

У цю хвилину відчинилися двері і гонець, якого ввів один з наглядачів Бастилії, вручив комісарові якогось листа.

– О, негідниця! – вигукнув комісар.

– Як? Що ви сказали? Про кого ви кажете? Не про мою дружину, сподіваюся?

– Ось тут ви помиляєтеся, саме про неї. Мушу сказати, що справи ваші кепські.

– Як же так? – спитав у розпачі галантерейник. – Будьте ласкаві пояснити мені, пане комісар, яким чином мої справи можуть погіршуватися від того, що робить моя дружина в той час, як я сиджу у в’язниці?

– Бо те, що робить ваша дружина, – тільки продовження плану, що ви його спільно задумали! Жахливого плану!

– Присягаюся вам, пане комісар, що ви глибоко помиляєтеся, я навіть уявити не можу, що збиралася робити моя дружина, і я не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоїла дурниць, то я зрікаюся її, відмовляюся, проклинаю її!

– З мене досить, пане комісар, – сказав раптом Атос. – Якщо я вам більше не потрібен, накажіть одвести мене куди-небудь. Мені набридло слухати лементування цього пана.

– Відведіть арештованих до їхніх камер, – наказав комісар, одночасно вказуючи і на Атоса, і на Бонасьє, – і нехай їх охороняють як слід.

– Перепрошую, – як завжди, спокійно зауважив Атос, – коли ви маєте бажання поговорити з паном д’Артаньяном, то мені незрозуміло, як саме я можу його замінити.

– Робіть, як вам наказано! – верескнув комісар. – І тримайте язик за зубами! Чуєте!

Атос, знизавши плечима, пішов за вартовими, а Бонасьє всю дорогу так скиглив і стогнав, що міг би розчулити серце й найлютішого тигра.

Галантерейника відвели до тієї самої камери, де він провів ніч, і залишили його там до вечора. Цілісінький день Бонасьє плакав, як звичайний галантерейник, бо, за його ж словами, він був простою цивільною людиною, а не воїном.

Увечері, близько дев’ятої години, коли він уже мостився спати, в коридорі почулися кроки. Хтось наближався і нарешті спинився біля його камери: двері відчинились, і до камери увійшли вартові солдати.

– Ідіть за мною, – звелів поліцейський чиновник, який зайшов слідом за солдатами.

– Іти за вами? – вигукнув Бонасьє. – Іти за вами такої пізньої години? Сили небесні! Але куди?

– Туди, куди нам наказано вас доправити.

– Але це не відповідь!

– Нічого більше сказати ми вам не можемо.

– О Боже! Боже мій! – прошепотів бідолашний галантерейник. – Цього разу я загинув!

І він слухняно, як теля за налигачем, поплівся за вартовими.

Йому знову довелося пройти тим самим коридором, яким його вели вранці, перетнути двір, перейти ще через одну будівлю, щоб, нарешті, опинитися біля головних воріт, де на них чекала карета, оточена чотирма стражниками на конях. Бонасьє посадовили в карету, поліцейський чин влаштувався поруч з ним, дверцята замкнули на ключ, і обоє опинилися ніби в пересувній в’язниці.

Карета повільно, наче похоронний катафалк, рушила вперед. Крізь віконні ґратки арештований міг бачити тільки будинки та бруківку. Але, як корінний парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по тумбах, вивісках і ліхтарях. Під’їжджаючи до церкви Святого Павла, біля якої страчували засуджених до смерті в’язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. Він гадав, що карета тут і зупиниться. Але вона проїхала мимо.

Та невдовзі його знову охопив невимовний жах. Це сталося саме тоді, коли вони під’їхали до цвинтаря Святого Якова, де ховали державних злочинців. Його трохи заспокоїла думка про те, що, перед тим як їх поховати, їм, звичайно, відрубували голови, а його власна голова поки що була на в’язах. Та коли він побачив, що карета звертає на Гревську площу, коли він угледів гостроверхий дах міської ратуші і карета під’їхала під арку, він вирішив, що все кінчено, і попросив поліцейського чиновника висповідати його. Йому відмовили, тоді він заверещав таким жалісливим голосом, що чиновник пригрозив заткнути йому рота кляпом, коли він і далі репетуватиме.

Від цих слів у Бонасьє відлягло від серця. Якби його збиралися страчувати на Гревській площі, то вже не було б потреби затикати йому рота: вони майже доїхали до місця страти. І справді, карета, не зупиняючись, покотилася через фатальну площу далі. Втім, була ще площа Трагуарського хреста. А саме туди вони й завернули.

Цього разу розвіялися в порох останні сумніви: на площі Трагуарського хреста страчували засуджених низького звання. Бонасьє тішив себе, що він гідний площі Святого Павла або принаймні Гревської площі. Але он воно як: біля Трагуарського хреста скінчаться і його сьогоднішня подорож, і все його життя. Він ще не бачив зловісного хреста, але всім єством майже відчував, як цей хрест повільно насувається на нього. Коли до площі залишалося кроків двадцять, до нього долинув людський гомін і карета зупинилась. Для бідолашного Бонасьє, геть знесиленого попередніми переживаннями, це було вже занадто. З його змучених грудей вирвався здавлений стогін, немов передсмертне зітхання вмираючого, і він знепритомнів.