Читать книгу Три мушкетери - Александр Дюма - Страница 8

Ця подія наробила чимало галасу. Всі бачили, як пан де Тревіль гнівався на своїх мушкетерів, але ніхто не чув, як упівголоса, коли нікого не було поблизу, він щиро захоплювався ними. Отож необхідно було негайно повідомити короля про те, що трапилося, і пан де Тревіль заквапився до Лувру. Але він спізнився: король усамітнився в себе з кардиналом, і де Тревілю було сказано, що його величність дуже зайнятий і зараз не приймає. Де Тревіль з’явився ввечері, коли король звичайно грав у карти. Король вигравав, і, зважаючи на те, що він був страшенний скнара, настрій у нього був просто чудовий. Побачивши де Тревіля, він ще здалеку гукнув:

– Підійдіть-но сюди, пане капітан! Підійдіть, щоб я міг вас як слід вилаяти. Чи відомо вам, що його преосвященство приходив до мене скаржитися на ваших мушкетерів? І він так розхвилювався, що навіть захворів. Що, зрештою, відбувається: ці ваші мушкетери – просто шибайголови якісь, розбійники з великої дороги!

– Ні, ваша величносте, – відповів де Тревіль, з перших слів збагнувши, на що воно кладеться. – Ні, якраз навпаки: це найдобріші створіння, лагідні, мов ягнята, для яких єдине бажання, запевняю вас, щоб їхні шпаги полишали піхви тільки для служби вашій величності. Але що вдієш: гвардійці пана кардинала весь час їх зачіпають, і бідолашні мушкетери, захищаючи честь свого полку, змушені вдаватися до зброї.

– Стривайте, пане де Тревіль! – вигукнув король. – Стривайте! Можна подумати, що йдеться про якусь релігійну громаду. Правду кажучи, любий мій капітане, у мене виникає бажання позбавити вас капітанського чину і подарувати його мадемуазель де Шемро, якій я обіцяв зробити її ігуменею якогось абатства. І не сподівайтеся, що я повірю вам на слово. Мене, пане де Тревіль, називають Людовіком Справедливим, і зараз, цієї миті, ми побачимо, чи виправдую я це ім’я.

– Саме тому, що я покладаюся на цю справедливість, ваша величносте, я спокійно й терпляче чекатиму, якою буде воля мого короля.

– От-от, – сказав король. – Я не примушу вас довго чекати.

І справді, картярське щастя невдовзі полишило короля: він почав програвати і не проти був знайти який-небудь привід, щоб – даруйте на слові, бо воно існує серед гравців, – сприснути. А тому за якусь мить король заклопотано підвівся і, ховаючи до кишені чималу суму свого виграшу, сказав:

– Ля В’євілю, прошу, сядьте на моє місце. Я мушу обговорити з паном де Тревілем одну важливу справу… О, так, тут у мене лежало вісімдесят луїдорів – будь ласка, поставте стільки ж, аби ті, хто програв, не почувалися кривдно. Справедливість – понад усе!

І він подав знак панові де Тревілю йти за ним. Підійшовши до вікна, різко обернувся і спитав:

– Так ви стверджуєте, що саме гвардійці його святості напали на ваших мушкетерів?

– Так, ваша величносте, як і завжди.

– Як же все це сталося? Розкажіть. Адже ви чудово знаєте, мій любий капітане, що суддя мусить вислухати обидві сторони.

– Боже праведний! Усе сталося на диво просто. Троє моїх найкращих солдатів – ваша величність добре знає їхні імена і могли не раз оцінити їх відданість, а вони, можу запевнити вашу величність, усією душею віддані своїй службі, – отже, троє моїх найкращих солдатів, добродії Атос, Портос і Араміс вирішили прогулятися разом з одним молодим гасконцем, якого я сьогодні вранці відрекомендував їм. Вони збиралися піти, коли не помиляюся, до Сен-Жермена і тому домовилися зустрітися біля монастиря Дешо. Аж раптом з’явився пан де Жуссак і з ним Каюзак, Бікар та ще двоє гвардійців. Ці добродії прийшли сюди такою оравою, очевидно, не з добрими намірами, а щоб самим порушити укази.

– Ну ж бо стривайте… Ну звісно! – вигукнув король. – Безперечно, вони самі мали намір влаштувати дуель.

– Я не звинувачую їх, ваша величносте, але поміркуйте самі: що можуть робити п’ятеро озброєних людей у такому непевному місці, як пустир монастиря кармеліток?

– Так, ваша правда, Тревілю, ваша правда!

– Проте, побачивши моїх мушкетерів, вони передумали і, забувши про власну ворожнечу, згадали про ворожнечу між гвардійцями і мушкетерами. Адже вашій величності відомо, що мушкетери, які віддані королю й тільки королю, – давні вороги гвардійців, які вірно служать панові кардиналу?

– Так, Тревілю, так, – зажурено мовив король. – Дуже сумно, повірте мені, бачити Францію розділеною на два ворожі табори. Дуже сумно, що в королівства дві голови. Але довго це тривати не може, Тревілю, незабаром усе скінчиться… Тож, ви кажете, гвардійці першими завели сварку з мушкетерами?

– Я кажу, що події, мабуть, відбувалися саме так. Але не можу бути цілком певним. Ви ж знаєте, як важко в таких справах дійти правди, і тільки маючи таку надзвичайну прозорливість, завдяки якій Людовіка ХІІІ звуть Справедливим…

– Ваша правда, Тревілю. Але ж вони були не самі, ваші мушкетери. Кажуть, з ними був ще якийсь хлопчисько.

– Так, ваша величносте, їх було четверо: троє королівських мушкетерів, один з яких поранений, і ще юнак, майже дитина, але вони не тільки вистояли проти п’ятьох – між іншим, найкращих – гвардійців пана кардинала, а й поклали чотирьох з них.

– Та це ж перемога! – вигукнув, сяючи, король. – Справжня перемога!

– Так, ваша величносте, справжнісінька, як біля моста через Се[23].

– Четверо, з яких один поранений, а другий майже дитина, сказали ви?

– Саме так. Але це не завадило йому показати себе в тій ситуації так блискуче, що я візьму на себе сміливість рекомендувати його вашій величності.

– Як його звуть?

– Д’Артаньян, ваша величносте. Це син одного з моїх найдавніших друзів. Син людини, яка разом з батьком вашої величності брала участь у війні добровольцем.

– І ви кажете, що цей юнак показав себе з найкращого боку? Розкажіть мені про нього, Тревілю: ви ж бо знаєте, як я люблю слухати розповіді про битви та про баталії.

І король Людовік ХІІІ, прибравши гордовитої пози, підкрутив вуса.

– Ваша величносте, – вів далі де Тревіль, – як я вже казав, пан д’Артаньян – ще майже дитина і, не маючи честі бути мушкетером, вбраний був як звичайний городянин. Гвардійці пана кардинала, зваживши на його зовсім юні роки й особливо на те, що він не перебуває на службі в полку, запропонували йому забиратися геть, перш ніж вони почнуть зводити рахунки з мушкетерами…

– Ну ось, ви самі бачите, Тревілю, – перервав його король, – першими почали бійку вони.

– Цілком слушне зауваження, ваша величносте, це поза всякими сумнівами. Отож вони порадили йому забиратися геть, але юнак відповів, що він вважає себе мушкетером, усім серцем відданий вашій величності, а тому лишається з панами мушкетерами.

– Славний юнак! – захоплено прошепотів король.

– Він і справді лишився з ними, і в його особі ваша величність має взірець чудового бійця, бо саме він завдав панові де Жуссаку того страхітливого удару шпагою, який так розлютив нашого кардинала.

– То це він поранив Жуссака? – вигукнув король. – Він? Хлопчисько? Це неможливо, Тревілю!

– Саме так, як я мав честь доповісти вашій величності.

– Жуссак – один з найкращих фехтувальників королівства!

– Що ж, мабуть, йому доведеться дечому повчитися в цього юнака.

– Я хочу бачити цього сміливця, Тревілю, я хочу його бачити, і якщо можна що-небудь зробити для нього, то ми подбаємо про це.

– Коли ваша величність зможе його прийняти?

– Завтра о дванадцятій, Тревілю.

– Привести його самого?

– Ні, приведіть усіх чотирьох. Я хочу подякувати їм усім разом. Віддані люди зустрічаються нечасто, Тревілю, а відданість треба вміти цінувати.

– О дванадцятій, ваша величносте, ми будемо в Луврі.

– З малого під’їзду, Тревілю, з малого під’їзду. Не варто, щоб про це дізнався кардинал…

– Слухаюся, ваша величносте.

– Ви ж розумієте, Тревілю: указ є указ. Битися, зрештою, заборонено.

– Але ця сутичка, ваша величносте, абсолютно не вписується в уявлення про дуель. Це була звичайнісінька бійка, і доказом є той факт, що гвардійців кардинала було п’ятеро проти трьох моїх мушкетерів і пана д’Артаньяна.

– Я теж схиляюся до такої думки, – сказав король. – Але, хоч би як там було, Тревілю, приходьте з малого під’їзду.

Тревіль усміхнувся. Йти проти волі короля він не зважився, проте він і так багато чого досяг: учень повстав проти свого вчителя. Він шанобливо схилився перед королем і, з його дозволу, пішов.

Того ж вечора всі три мушкетери довідалися про честь, яку їм буде виявлено. Позаяк вони вже не раз бачилися з королем, то особливого хвилювання не відчули. Але д’Артаньян, зі своєю жвавою уявою гасконця, вбачав у цій події ознаку майбутніх успіхів, тож усю ніч він поринав у райдужні мрії. О восьмій ранку він був уже в Атоса.

Д’Артаньян застав мушкетера одягненим і готовим у дорогу. Прийом у короля мав відбутися лише опівдні, тож Атос разом з Портосом і Арамісом вирішили згаяти час до призначеної зустрічі за грою в м’яч. Такі змагання звичайно проходили у приміщенні поблизу Люксембурзьких стаєнь. Атос запропонував д’Артаньянові піти разом з ним, і той погодився, хоч не був обізнаний з цією грою. Ще не було й дев’ятої ранку, і він не знав, куди себе подіти до дванадцятої.

Портос і Араміс були вже на місці і, розминаючись перед грою, перекидали м’яч один одному. Атос, дуже спритний в усіх фізичних вправах, перейшов з д’Артаньяном на протилежний бік майданчика і запропонував їм зіграти. Та відразу, щойно почав рухатися, дарма що грав лівою рукою, він зрозумів, що рана його ще не зовсім загоїлася для такої вправи. Д’Артаньян, таким чином, лишився сам, і друзі почали просто перекидатися м’ячем, не ведучи рахунку, бо молодий гасконець зізнався, що не має достатнього досвіду в цій грі. Але коли один з м’ячів, кинутих могутньою рукою Портоса, промайнув зовсім близько від обличчя д’Артаньяна, юнак подумав: якби ще трохи, аудієнція, напевне, не відбулася б – дозволити собі з’явитися в палац з розбитою фізіономією він просто не міг. А позаяк від цієї аудієнції, як малювала його нестримна гасконська уява, залежало все його майбутнє, то д’Артаньян сказав Портосові й Арамісові, що гратиме тільки тоді, коли зможе гідно протистояти їм. І, ввічливо вклонившись, пішов, щоб сісти серед тих, хто спостерігав за грою.

На лихо для д’Артаньяна, серед глядачів був один з гвардійців його високопреосвященства. Усе ще не отямившись від поразки, якої зазнали напередодні його товариші, цей гвардієць заприсягся при першій-ліпшій нагоді помститися за них. І така нагода, як йому здалося, трапилася.

– Не дивно, – сказав голосно він, звертаючись до свого сусіда, – що цей хлопець злякався м’яча. Безперечно, він лише учень, а не справжній мушкетер.

Д’Артаньян, ніби його вжалила змія, рвучко обернувся й уважно подивився на того, хто сказав ці зухвалі слова.

– Сто чортів! – не вгавав гвардієць, з глузливим виглядом підкручуючи вуса. – Дивіться на мене скільки хочете, мій хлопчику: я сказав те, що сказав.

– Сказане вами занадто прозоре, і ваші слова не потребують пояснень, – стиха зауважив д’Артаньян. – Отже, я прошу вас вийти за мною.

– Коли саме? – спитав гвардієць тим самим глузливим тоном.

– Цієї ж хвилини, добродію.

– Ви хоч знаєте, хто я?

– Не маю найменшого уявлення, і мене це аж ніяк не бентежить.

– Ось тут ви помиляєтеся, бо, коли б ви знали моє ім’я, то, можливо, не стрибали б наскоком.

– І як же вас звати?

– Бернажу, до ваших послуг.

– Ну що ж, пане Бернажу, – спокійно відповів д’Артаньян, – я чекатиму вас біля виходу.

– Гаразд. Я рушаю за вами.

– Тільки не дуже поспішайте, добродію, краще буде, якщо ніхто не помітить, що ми вийшли разом. Як ви розумієте, справа стосується тільки нас двох, і зайві очі нам ні до чого.

– Авжеж, – погодився гвардієць, здивований, що його ім’я не справило належного враження на юнака.

Справді, ім’я Бернажу було відоме всім, за винятком, мабуть, одного д’Артаньяна, бо це було ім’я одного з тих, хто найчастіше потрапляв до щоденних повідомлень про дуелі, яких не могли заборонити жодні укази короля та кардинала.

Портос і Араміс були так захоплені грою, а Атос з такою увагою стежив за ними, що вони навіть не помітили, коли їхній юний товариш вийшов і, як він обіцяв гвардійцеві кардинала, став біля виходу. За кілька хвилин гвардієць приєднався до нього, і вони разом вийшли на вулицю. Аудієнцію ж у короля було призначено на дванадцяту. Д’Артаньян поспішав почати дуель, бо час збігав. Озирнувшись довкола і побачивши, що вулиця безлюдна, він звернувся до свого супротивника:

– Слово честі, вам пощастило, хоч ви і зветесь Бернажу! Ви маєте справу лише з учнем мушкетерів. Проте, запевняю вас, я буду старатися. Захищайтеся!

– Але… – почав був гвардієць, якому д’Артаньян так невимушено пропонував якнайшвидше з’ясувати стосунки, – …мені здається, що місце обрано невдало. Нам було б зручніше десь на задвірках Сен-Жерменського абатства або на Пре-о-Клер.

– Ваші слова не позбавлені здорового глузду, – відповів д’Артаньян. – На жаль, я не маю часу на пошуки іншого місця для дуелі. Рівно о дванадцятій мені призначено побачення. Тож захищайтеся, добродію, захищайтеся!

Бернажу був не з тих, кому треба двічі повторювати це запрошення. Тієї ж миті шпага блиснула в його руці, і він пішов на супротивника – завваживши на його молодість, він сподівався відразу ж нагнати на нього страху.

Та д’Артаньян напередодні вже пройшов гарну науку. Усе ще перебуваючи під враженням недавньої перемоги та в передчутті очікуваної милості, він вирішив не відступати ні на крок. Відбивши удар супротивника, д’Артаньян не зрушив з місця, а тому відступити змушений був його візаві. Молодий гасконець помітив, що при цьому русі шпага Бернажу трохи відхилилася, і, звільнивши свою шпагу, пішов у наступ, завдаючи супротивникові удару в плече. Д’Артаньян відразу відступив на крок назад, піднявши вгору шпагу. Але Бернажу гукнув йому, що це дрібниця, і, нерозважливо рвонувшись уперед, сам наскочив на шпагу д’Артаньяна. Проте він не падав і не визнавав себе переможеним, а тільки відступав до будинку пана де Ля Тремуля, де служив один з його родичів. Д’Артаньян, не певний у серйозності завданої ним рани, завзято тіснив його і, можливо, третім ударом завершив би поєдинок, але на той час гомін, що зчинився на вулиці, почули в приміщенні, де грали в м’яч. Двоє друзів гвардійця, котрі чули, як він обмінявся кількома словами з д’Артаньяном, а потім вийшов слідом за ним, вибігли й собі і, вихопивши шпаги, напали на переможця. Але Атос, Портос і Араміс теж не забарилися й напали на двох гвардійців, що атакували їхнього юного друга, змусивши нападників повернутися до них лицем. І тут Бернажу впав, а гвардійці, залишившись удвох проти чотирьох, заволали:

– На допомогу, люди де Ля Тремуля!

На цей крик усі мешканці будинку де Ля Тремуля вискочили на вулицю і кинулися на чотирьох мушкетерів, котрі, у свою чергу, також почали гукати своїх товаришів:

– На допомогу, мушкетери!

Як правило, такий заклик не залишався без відгуку. Всі знали, що мушкетери – вороги його високопреосвященства, а тому любили їх за цю ненависть до кардинала. Ось чому гвардійці інших рот, що не служили Червоному герцогові, як прозвав його Араміс, під час таких сутичок звичайно ставали на бік королівських мушкетерів. Повз них саме проходили троє гвардійців з роти пана Дезессара. Побачивши, що відбувається, двоє з них почали допомагати хоробрій четвірці, а третій побіг до будинку де Тревіля, гукаючи:

– На допомогу, мушкетери! На допомогу!

Як звичайно, на подвір’ї і в самому будинку пана де Тревіля було повно його солдатів, які й приспіли на допомогу своїм товаришам. Почалося справжнє побоїще, але перевага була на боці мушкетерів. Гвардійці кардинала і люди пана де Ля Тремуля відступили в будинок, ледве встигнувши зачинити за собою двері, аби не дати мушкетерам вдертися всередину разом з ними. Бернажу вже раніше перенесли в будинок, і, як ми вже сказали, стан його був украй важким.

Збудження, що охопило мушкетерів та їхніх спільників, досягло свого апогею, і вже почали говорити про те, щоб пустити червоного півня й покарати слуг його хазяїна за те, що вони наважилися напасти на королівських мушкетерів. Ця пропозиція всім дуже сподобалася, але, на щастя, пробило одинадцяту годину. Д’Артаньян і його друзі згадали про аудієнцію і, занепокоєні тим, що такий цікавий захід мине без їхньої участі, доклали всіх зусиль, щоб остудити найгарячіші голови. Присутні вдовольнилися лише тим, що кинули кілька каменюк у двері будинку пана де Ля Тремуля. Але двері лишилися цілими, і це трохи вгамувало запал. Крім того, особи, яких висували на роль ватажків, устигли покинути місце подій і попрямували до палацу де Тревіля, якому вже повідомили про неподобство біля будинку пана де Тремуля.

– Швидше до Лувру! – сказав він. – До Лувру, не гаючи жодної хвилини, і постараємося побачитися з королем раніше, ніж кардинал устигне про все доповісти. Ми подамо йому цю справу як продовження вчорашньої, і обидві зійдуть за одну.

І пан де Тревіль у супроводі чотирьох молодих людей поспішив до Лувру. Але там, на превеликий подив капітана мушкетерів, йому було сказано, що король поїхав до Сен-Жерменського лісу полювати на оленя. Пан де Тревіль примусив двічі повторити цю новину, і його супутники помітили, що з кожним словом його обличчя щодалі похмурніє.

– Його величність, – спитав він, – ще вчора вирішив поїхати на полювання?

– Ні, ваша світлосте, – відповів камердинер. – Головний єгер сьогодні вранці доповів йому, що вночі для нього оточили оленя. Король спочатку відповів, що не поїде, але потім, не встоявши перед спокусою, все-таки поїхав.

– Король зустрічався з кардиналом? – спитав пан де Тревіль.

– Можливо, й зустрічався, – відповів камердинер. – Бо вранці я бачив біля під’їзду запряжену карету його преосвященства. Коли я спитав, куди він збирається, то мені відповіли: до Сен-Жермена.

– Ми спізнилися, – сказав де Тревіль. – Сьогодні ввечері, панове, я побачу короля. Стосовно ж вас, то вам я не раджу потрапляти йому на очі.

Порада була дуже розумна, а головне, її давала людина, яка так добре знала короля. Тож наші молоді люди й не намагалися заперечувати. Пан де Тревіль запропонував їм іти по домівках і чекати від нього подальших розпоряджень.

Повернувшись до себе, де Тревіль подумав, що слід випередити кардинала і першим подати офіційну скаргу. Він послав слугу до пана де Ля Тремуля з листом, у якому просив його випровадити зі свого будинку гвардійця пана кардинала і винести догану своїм людям за те, що вони мали зухвалість напасти на мушкетерів. Але пан де Ля Тремуль, уже попереджений своїм конюшим, родичем якого, як нам відомо, був Бернажу, відповів, що ні панові де Тревілю, ні його мушкетерам не личить скаржитися, а зовсім навпаки, скаржитися має він, бо це мушкетери напали на його слуг і мали намір підпалити його будинок. Суперечка між цими двома вельможами могла затягтися надовго, і кожен з них, зрозуміло, наполягав би на своїй правоті. Тому де Тревіль знайшов єдино правильний у цій ситуації вихід: він вирішив особисто поїхати до пана де Ля Тремуля, що й зробив не гаючись. Увійшовши до його будинку, капітан мушкетерів звелів повідомити про себе.

Двоє знатних вельмож чемно розкланялися. Хоч вони й не були добрими приятелями, але це, втім, не заважало їм поважати одне одного. Обидва вони були людьми чесними і шляхетними. Де Ля Тремуль, як протестант, рідко бував при дворі і тому не належав до жодної партії, а його стосунки з людьми були позбавлені будь-яких упереджень. Проте цього разу де Тревіля прийняли хоча й увічливо, але холодніше, ніж звичайно.

– Добродію, – сказав капітан мушкетерів, – ми обидва маємо підстави скаржитися королю, і я прийшов до вас, щоб разом з’ясувати всі обставини цієї справи.

– Охоче, – відповів де Ля Тремуль, – але попереджаю вас, я добре поінформований і знаю, що в усьому винні ваші мушкетери.

– Добродію, ви людина надто розважлива і справедлива, щоб не пристати на пропозицію, з якою я прибув до вас.

– Прошу, добродію, я слухаю вас.

– Як себе почуває пан Бернажу, родич вашого конюшого?

– На жаль, добродію, дуже кепсько. Крім рани, завданої в передпліччя, яка не становить загрози його життю, він дістав і другий удар, – шпага пройшла через легеню, і, за словами лікаря, нічого хорошого сподіватися не доводиться.

– Поранений при тямі?

– Так.

– Він може говорити?

– Заледве, але говорить.

– Я пропоную, добродію, піти до нього й ім’ям Бога, перед яким він, можливо, невдовзі стане, заклинати його сказати правду. Нехай він стане суддею у своїй справі, і я повірю всьому, що він скаже.

Пан де Ля Тремуль на мить замислився, але пропозиція була слушна, і він погодився.

Вони спустилися до кімнати, де лежав поранений. Побачивши цих вельмож, які прийшли провідати його, хворий спробував підвестися на своєму ложі, але був такий слабий, що, відразу знесилившись, знову відкинувся на подушки майже непритомний.

Пан де Ля Тремуль підійшов до нього і підніс до його обличчя флакон із сіллю, що й привела його до тями. Тоді пан де Тревіль, не бажаючи, щоб його звинуватили в тискові на хворого, запропонував де Ля Тремулю самому розпитати пораненого.

Все сталося так, як гадав пан де Тревіль. Перебуваючи між життям і смертю, у Бернажу навіть на думці не було приховати правду. І він розповів своїм високоповажним візитерам, як усе сталося насправді.

Саме цього й хотів де Тревіль. Він побажав Бернажу якнайшвидше одужати, попрощався з де Ля Тремулем і, повернувшись до себе додому, негайно послав сказати чотирьом друзям, що чекатиме їх на обід.

Пан де Тревіль приймав у себе найвишуканіше товариство, і, про що неважко здогадатися, всі ці люди були противниками кардинала. Отож за обідом тільки й розмов було, що про дві поразки, яких зазнали гвардійці його преосвященства. А що героєм обох боїв був д’Артаньян, то саме на його адресу з усіх боків посипалися поздоровлення, які Атос, Портос і Араміс раді були віддати йому не тільки як добрі друзі, а й як люди, що свого часу вже досить наслухалися їх і тепер надавали це право своєму товаришеві.

Близько шостої вечора де Тревіль оголосив, що має намір поїхати до Лувру. Час, призначений для аудієнції, вже минув, отож він знехтував застереженням пройти з малого під’їзду, а разом з чотирма своїми супутниками пішов просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Наші молоді друзі, прогулюючись серед придворних, чекали вже мало не півгодини, як раптом усі двері розчинились і присутніх сповістили про прибуття його величності.

При цій звістці д’Артаньян відчув, як по всьому його тілу пробігло тремтіння. Наступні хвилини, можливо, мали вирішити всю його подальшу долю. У тривожному чеканні він прикипів поглядом до дверей, у які ось-ось мав увійти король Людовік ХІІІ.

За якусь мить він і справді ввійшов до передпокою, а з ним і компаньйони по недавньому полюванню. Він був у мисливському костюмі, з якого ще не встигли струсити пил, і в ботфортах. У руках він тримав батіг. З першого ж погляду д’Артаньян зрозумів, що настрій короля нічого доброго не віщує.

Попри похмурий настрій короля, придворні, однак, вишикувалися вздовж його шляху: в королівських передпокоях воліють потрапити королеві під гарячу руку, аніж зовсім не потрапляти йому на очі. Тому всі три мушкетери, не вагаючись, зробили крок уперед, тоді як д’Артаньян, навпаки, сховався за їхніми спинами. Але король, хоч і знав особисто Атоса, Портоса та Араміса, пройшов повз них, навіть не глянувши і не зронивши жодного слова, так, наче ніколи їх і не бачив. Що ж до пана де Тревіля, то він, коли погляд короля зупинився на ньому, з такою твердістю витримав його, що королю довелося самому опустити очі. Слідом за цим його величність, щось бурмочучи собі під ніс, пройшов до себе.

– Кепські справи, – з усмішкою мовив Атос. – І цього разу нам не випадає стати кавалерами ордена.

– Почекайте тут десять хвилин, – сказав пан де Тревіль. – І якщо за десять хвилин я не повернуся, рушайте до мене додому: далі чекати – марна річ.

Молоді люди почекали десять хвилин, чверть години, двадцять хвилин. Побачивши, що де Тревіль так і не з’явився, вони пішли, дуже занепокоєні своєю подальшою долею.

Тим часом в апартаментах Людовіка XIII події розгорталися так. Де Тревіль сміливо ввійшов до королівського кабінету і застав його величність не в гуморі. Король сидів у кріслі, роздратовано ляскаючи руків’ям батога по ботфортах. Капітан мушкетерів, анітрохи не збентежений настроєм короля, якнайспокійніше спитав його про здоров’я.

– Кепські справи, добродію, дуже кепські, – відповів король. – Я нудьгую.

І справді, нудьга була найважчою з недуг, на яку страждав Людовік ХІІІ. Траплялося, він брав під руку кого-небудь зі своїх придворних, підводив його до вікна й казав: «Пане, понудьгуймо разом».

– Як! – вигукнув де Тревіль. – Ваша величність нудьгує? Хіба вашу величність не розважило сьогоднішнє полювання?

– Гарненька розвага! – пробурмотів король. – Усе вироджується, клянуся життям! Я не знаю, чи то дичина не залишає більше слідів, чи то собаки втратили нюх. От і сьогодні, ми полюємо здоровенного оленя, шість годин переслідуємо його, і, коли він був майже в наших руках і Сен-Симон уже підносив до губ ріг, щоб засурмити перемогу, раптом зграя зривається вбік і кидається за якимось однолітком. Ось побачите, мені доведеться відмовитися і від полювання з хортами, як я вже відмовився від полювання з соколами. О, пане де Тревіль, я найбідолашніший з королів! У мене був лише один кречет, і той позавчора здох.

– Справді, ваша величносте, я розумію ваш розпач: це велике горе. Але, як мені відомо, у вас лишилося ще чимало соколів, яструбів та інших ловчих птахів?

– І жодної людини, що могла б їх навчити. Сокольничі вимирають, а цим мистецтвом полювання володію тільки я. Після мене все буде скінчено. Полюватимуть за допомогою капканів, пасток і сілець! О, коли б то я мав час підготувати гідних учнів… Але годі про це мріяти! Пан кардинал тут як уродився, він не дає мені ані хвилини спокою, він постійно мені торочить про Іспанію, Австрію, Англію!.. До речі, про пана кардинала: пане де Тревіль, я вами невдоволений.

Де Тревіль протягом усієї розмови чекав цього моменту. Він давно знав короля, тому враз збагнув, що всі його скарги – то лише прелюдія, щось на кшталт збудливого засобу, яким король намагається себе збадьорити. І тільки тепер він скаже про те, про що й хотів сказати.

– Чим же я, на своє лихо, викликав невдоволення вашої величності? – спитав де Тревіль, вдаючи на обличчі страшенний подив.

– Он як ви виконуєте ваші обов’язки, добродію! – провадив король, уникаючи прямої відповіді на слова де Тревіля. – Хіба для того я призначив вас капітаном моїх мушкетерів, щоб вони вбивали людей, піднімали на ноги цілий квартал і збиралися спалити Париж? І це все при повному вашому потуранні! А втім, – вів далі король, – я, напевне, поквапився обвинувачувати вас. Заводії, безперечно, вже у в’язниці, і ви прийшли доповісти мені, що їх покарано по заслузі.

– Ваша величносте, – спокійно відповів де Тревіль, – якраз навпаки, я прийшов просити вас бути суддею…

– Над ким же? – вигукнув король.

– Над наклепниками, – мовив де Тревіль.

– Он воно як! – вигукнув король. – Це щось нове. Може, ви хочете сказати, що троє ваших клятих мушкетерів, Атос, Портос і Араміс, разом з цим беарнським юнаком, не накинулися, як скажені, на цього бідолашного Бернажу і не віддухопелили його так, що він тепер, певно, вже однією ногою в могилі? Чи, може, ви хочете розповісти мені про те, що після цього вони не штурмували будинок герцога де Ля Тремуля і не мали наміру спалити його? Коли б це сталося під час війни, то це було б не надто велике лихо, бо цей будинок – то кубло гугенотів, але за мирного часу це могло бути поганим прикладом. Отож скажіть, чи не збираєтеся ви все це заперечувати?

– І хто ж розповів вашій величності цю неймовірну історію? – так само спокійно спитав де Тревіль.

– Хто розповів, добродію? А хто, по-вашому, це міг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працює, коли я розважаюся, хто править усіма справами в країні і за її межами – у Франції і в Європі?

– Його величність, безперечно, має на увазі Всевишнього, – зауважив де Тревіль, – бо, гадаю, тільки Бог може стояти так високо над вашою величністю.

– Ні, добродію, я маю на увазі опору нашої держави, мого єдиного слугу, єдиного друга – пана кардинала.

– Пан кардинал – це ще не його святість, ваша величносте.

– Що ви хочете цим сказати, добродію?

– Я хочу сказати, що лише Папа непогрішимий і що ця непогрішимість не поширюється на кардиналів.

– Ви хочете сказати, що він водить мене за ніс, що він зраджує? Тобто ви його звинувачуєте? Ну, скажіть щиро, зізнайтеся, що ви його звинувачуєте!

– Ні, ваша величносте. Але я кажу, що його ввели в оману. Я кажу, що йому подали неправдиві відомості. Я кажу, що він поквапився звинуватити мушкетерів вашої величності, до яких він несправедливий, і що свої відомості він черпав не з достовірних джерел.

– А що ви скажете на те, що ці відомості походять від самого герцога де Ля Тремуля?

– Я міг би відповісти, ваша величносте, що герцог є зацікавленою особою в цій справі, щоб бути безстороннім свідком. Але я далекий від цього, ваша величносте. Я знаю герцога як чесного дворянина і ладен покластися на його слова, але тільки за однієї умови…

– За якої ж?

– За умови, що ваша величність викличе його до себе і допитає, але віч-на-віч, без свідків, і що ваша величність відразу ж, щойно герцог піде, покличе мене.

– Он як! – здивувався король. – І ви цілком покладетеся на те, що скаже пан де Ля Тремуль?

– Так, ваша величносте.

– І визнаєте його присуд справедливим?

– Поза всяким сумнівом.

– І погодитеся на будь-яке відшкодування збитку, якого він вимагатиме?

– Цілком.

– Ля Шене! – гукнув король. – Ля Шене!

Довірений камердинер Людовіка XIII, який завжди стояв за дверима, увійшов до кімнати.

– Ля Шене, – сказав король, – нехай зараз же хтось піде за паном де Ля Тремулем. Я хочу сьогодні ввечері поговорити з ним.

– Ваша величність дає мені слово, що між де Ля Тремулем і мною не прийме нікого? – спитав де Тревіль.

– Нікого, слово честі.

– У такому разі – до завтра, ваша величносте.

– До завтра, добродію.

– О котрій годині ваша величність зможе прийняти мене?

– У будь-який час.

– Але якщо я прийду надто рано, то боюся потривожити сон вашої величності.

– Мій сон? Та хіба то сон? Я більше не сплю, ніж сплю, добродію. Хіба іноді трохи задрімаю – ото й усе. Приходьте так рано, як забажаєте, хоч о сьомій годині. Але начувайтеся, коли ваші мушкетери винні!

– Коли мої мушкетери винні, ваша величносте, то їх негайно буде віддано у ваші руки і ви будете вільні чинити з ними так, як вважатимете за потрібне. Чи хоче ваша величність наказати ще щось? Я ладен вислухати, ладен підкоритися.

– Ні, добродію, ні. Мене ж недаремно звуть Людовіком Справедливим. Тож до завтра, добродію, до завтра.

– Хай береже вас Бог, ваша величносте!

Хоч який короткий був сон короля, та у пана де Тревіля цієї ночі він був іще коротший: пан де Тревіль взагалі не склепив очей. Він ще звечора послав попередити трьох мушкетерів і їхнього приятеля, щоб вони прийшли до нього рівно о пів на сьому ранку. Де Тревіль узяв їх із собою в палац, нічого не обіцяючи їм, ні за що не ручаючись і не приховуючи, що вони, як і він сам, можуть сподіватися на прихильність короля з тим же успіхом, з яким можуть розраховувати на виграш, граючи в кості.

Зупинившись перед сходами, що вели до малого під’їзду, він наказав їм зачекати. Якщо король усе ще гнівається на них, вони зможуть піти непоміченими. Якщо ж король погодиться їх прийняти, вони будуть напохваті.

В особистому передпокої короля де Тревіль побачив Ля Шене, який сказав йому, що вчора ввечері герцога де Ля Тремуля вдома не було, а коли він повернувся, то було вже надто пізно, щоб іти до палацу. Тому герцог з’явився на прийом тільки зараз і саме в цю хвилину перебуває у короля.

Почувши це, пан де Тревіль дуже зрадів: тепер він міг бути цілком певен, що ніхто чужий не втрутиться і не вплине на думку короля після доповіді де Ля Тремуля перед його власною аудієнцією.

Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері, що вели до кабінету короля, відчинились і на порозі з’явився герцог де Ля Тремуль. Побачивши капітана мушкетерів, він одразу ж підійшов до нього.

– Пане де Тревіль, – сказав він, – його величність викликав мене, щоб дізнатися, що насправді сталося вчора вранці біля мого будинку. Я сказав йому правду, тобто я сказав, що в усьому винні мої люди і що я готовий просити у вас вибачення. Коли вже ми тут зустрілися, то прошу вас зважити на мої вибачення і, як і раніше, вважати мене своїм другом.

– Пане герцог, – відповів де Тревіль, – я ні на мить не сумнівався у вашій порядності, тож не схотів мати іншого захисника перед королем, крім вас. Бачу, що ви справдили мої сподівання, і я вдячний вам за те, що у Франції є така людина, про яку, не боячись помилитися, можна сказати те, що я сказав про вас.

– Браво, браво! – вигукнув король, який стояв у дверях і чув ці взаємні компліменти. – Тільки скажіть йому, Тревілю, коли вже він називає себе вашим другом, що я теж бажаю бути серед його друзів, але він уникає мого товариства. Ось уже майже три роки, як я не бачив його, і побачив лише після того, як послав по нього. Передайте йому це від мого імені, бо є речі, яких король не може сказати сам.

– Дякую, ваша величносте, дякую, – сказав герцог. – Але повірте, ваша величносте, – я не маю на увазі пана де Тревіля, в жодному разі, – повірте, що найбільш віддані вам люди зовсім не ті, кого ваша величність бачить у себе щодня.

– То, значить, ви чули, що я сказав? Тим краще, тим краще! – сказав король, зробивши крок уперед. – А, це ви, Тревілю? Де ж ваші мушкетери? Я ще третього дня просив вас привести їх. Чому ви не зробили цього?

– Вони внизу, ваша величносте, і, з вашого дозволу, Ля Шене велить їм піднятися.

– Так, так, хай вони негайно з’являться. Незабаром восьма, а о дев’ятій у мене зустріч з однією людиною… Можете йти, пане герцог, і неодмінно бувайте при дворі… Заходьте, Тревілю.

Герцог уклонився і попрямував до виходу. Тієї миті, коли він одчиняв двері, на верхній площадці сходів у супроводі Ля Шене з’явилися три мушкетери і д’Артаньян.

– Підходьте, сміливці, підходьте, – сказав король. – Хочу вас насварити.

Вклонившись, мушкетери підійшли. Д’Артаньян ступав трохи позаду.

– Хай йому біс! – не вгавав обурюватися король. – Як ви умудрилися вчотирьох за два дні вивести з ладу сімох гвардійців кардинала? Ну це вже занадто, панове. Якщо так триватиме й далі, то через три тижні його преосвященство буде змушений повністю замінити склад своєї роти. А я буду змушений якнайсуворіше застосовувати укази. Одного – випадково, я не заперечую. Але сімох за два дні – повторюю, це занадто, навіть більш ніж занадто.

– Саме тому, як ваша величність може бачити, вони вкрай збентежені, каються і просять їх вибачити.

– Вкрай збентежені і каються? Гм… – недовірливо сказав король. – Дивлячись на їхні хитрющі фізіономії, важко в це повірити. Особливо он тому, що схожий на гасконця. Підійдіть-но сюди, добродію!

Д’Артаньян, зметикувавши, що ці слова звернуті до нього, з виглядом цілковитого розпачу вийшов наперед.

– Ба! Ви казали мені про якогось юнака? Та це ж хлопчисько, пане де Тревіль, справжнісінький хлопчисько! І це він завдав отого страхітливого удару Жуссаку?

– І ще два чудових удари шпагою Бернажу.

– Невже?

– Не кажучи вже про те, – вставив Атос, – що, коли б він не врятував мене від рук Каюзака, я не мав би честі в цю хвилину висловити мою найпокірнішу повагу вашій величності.

– То він справжній демон, цей ваш молодий беарнець, побий мене грім, як сказав би мій покійний батько! З таким завзяттям легко роздерти не один камзол і поламати чимало шпаг. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?

– Ваша величносте, мушу зауважити, – сказав де Тревіль, – що золотих розсипів у їхніх горах поки що не знайдено, хоча Богу слід було б створити для них таке чудо в нагороду за те, що вони підтримали вашого покійного батька в його боротьбі за престол.

– А це значить, що гасконці й мене зробили королем, чи не так, Тревілю, бо я син свого батька? Що ж, у добрий час, це мені до душі… Ля Шене, підіть і пошукайте в моїх кишенях – чи не знайдеться там сорок пістолів, і, якщо знайдуться, принесіть їх сюди. А тим часом, юначе, поклавши руку на серце, розкажіть, як усе насправді було.

Д’Артаньян розповів про вчорашні події з усіма подробицями: як він не міг заснути від радощів, що побачить його величність, і як прийшов до своїх друзів за три години до аудієнції, як вони разом вирішили пограти в м’яча і як Бернажу почав з нього глузувати, помітивши, що він боїться, аби м’яч не влучив йому в обличчя, і як за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуль, який був ні при чому, ледве не поплатився своїм будинком.

– Так! Саме так, як мені розповів герцог, – пробурмотів король. – Бідолашний кардинал! Сім чоловік за два дні, та ще й найдорожчих його серцю!.. Але вже досить, панове, чуєте? Досить! Ви взяли реванш за вулицю Феру, і навіть з лишком. Ви мусите бути задоволені.

– Якщо ваша величність задоволені, то задоволені й ми, – сказав де Тревіль.

– Так, я задоволений, – відповів король і, взявши з рук Ля Шене пригорщу золотих монет, висипав їх у долоню д’Артаньянові. – І ось, – додав він, – доказ того, що я задоволений.

За тих часів поняття про гордість не були ще в моді. Дворянин одержував гроші з рук короля і при цьому анітрошки не почував себе приниженим. Тому д’Артаньян без зайвої скромності поклав одержані ним сорок пістолів у кишеню і навіть гаряче подякував його величності.

– На цьому… – король кинув заклопотаний погляд на стінний годинник, – так, на цьому, гадаю, ми й закінчимо. Зараз уже пів на дев’яту, і ви можете йти, бо, як я вже сказав, о дев’ятій на мене чекає ще одна зустріч. Дякую вам за відданість, панове. Я можу розраховувати на неї, чи не так?

– Ваша величносте, – в один голос вигукнули четверо друзів, – ми дали б себе порубати на шматки за вашу величність!

– Гаразд, гаразд. Та ліпше залишайтеся цілими і здоровими. Так буде краще і корисніше для мене… Тревілю, – пошепки додав король, поки молоді люди виходили, – позаяк у вас немає вільної вакансії в полку, а крім того, ми вирішили не приймати в полк без випробування, влаштуйте цього юнака в гвардійську роту вашого зятя пана Дезессара… О, сто чортів, я уявляю, яку фізіономію скорчить пан кардинал, і це вже зараз мене тішить! Він буде розлючений, але мені це байдуже. Я маю повне право робити так, як мені заманеться.

І король жестом відпустив де Тревіля, який пішов наздоганяти своїх мушкетерів. Він застав їх за важливим заняттям – вони ділили сорок пістолів, подарованих д’Артаньянові.

Кардинал, як і передбачав король, справді розгнівався, та так, що упродовж тижня не приходив увечері грати в шахи. А втім, це не стало на заваді королю при зустрічі вітати його найприязнішою усмішкою і питати найніжнішим голосом:

– То як поживають ваші доблесні гвардійці, пане кардинал, бідолашні Бернажу і Жуссак?