Читать книгу Три мушкетери - Александр Дюма - Страница 12

Мишоловку винайшли задовго до нас. Коли з’явилася держава, вона створила поліцію, а поліція, у свою чергу, вигадала мишоловку.

Зважаючи на те, що наші читачі не звикли ще до жаргону паризької поліції і що ми вперше за п’ятнадцять з лишком років нашої письменницької діяльності вживаємо це слово в такому значенні, спробуємо пояснити, про що йдеться.

Коли в будинку, хоч би кому він належав, арештовують людину, яку підозрюють у здійсненні злочину, цей арешт тримається в таємниці. В передпокої влаштовують засідку з чотирьох або й п’яти поліцейських, двері відчиняють усім, хто постукає, потім їх зачиняють, а візитерів арештовують. У такий спосіб за два чи три дні затримують майже всіх, хто раніше бував у господаря помешкання.

Ось що таке мишоловка.

Квартиру Бонасьє перетворили саме на таку мишоловку, і всіх, хто там з’являвся, затримували й допитували люди кардинала. У кімнату на другому поверсі, де мешкав д’Артаньян, з вулиці вів окремий хід, а тому його гостям не загрожували такі неприємності.

Втім, приходили до нього тільки троє його друзів. Усі вони подалися на розшуки, кожен своєю дорогою, але нікому з них не пощастило знайти бодай щось, що прояснило б ситуацію. Атос вдався навіть до розпитувань у пана де Тревіля. Ця обставина, зважаючи на притаманну Атосові небалакучість, дуже здивувала капітана. Але пан де Тревіль нічого не знав, хіба що пригадав, що того дня, коли він востаннє бачив кардинала, короля та королеву, кардинал мав дуже заклопотаний вигляд, короля, здавалося, щось непокоїло, а почервонілі очі королеви свідчили про те, що вона або довго не могла заснути минулої ночі, або плакала. Останнє його мало здивувало: королева відтоді, як одружилася, погано спала й часто плакала.

Хай би що там було насправді, пан де Тревіль настійно рекомендував Атосові залишатися відданим королю й особливо королеві і просив передати це побажання і його друзям.

Що ж до д’Артаньяна, то він усі ці дні був удома. Свою кімнату він перетворив на спостережний пункт. У вікно він бачив усіх, хто приходив у будинок і потрапляв у мишоловку. Потім, розібравши паркет, так що від нижнього приміщення, де відбувалися допити, його відділяла лише тонка перегородка, власне стеля, він став свідком усього, що відбувалося між обвинувачами та обвинувачуваними. У кінці допитів затриманих, яких перед тим ретельно обшукували, майже завжди запитували:

– Чи не передавала вам пані Бонасьє що-небудь для свого чоловіка або для когось іншого?

– Чи не передавав вам пан Бонасьє що-небудь для своєї дружини або когось іншого?

– Чи не говорили вам пан і пані Бонасьє що-небудь по секрету?

«Якби вони щось напевне знали, – подумав д’Артаньян, – то не задавали б таких запитань. Але про що вони хочуть дізнатися? Можливо, про те, чи перебуває Бекінгем у Парижі і чи не було в нього або чи не повинно бути побачення з королевою».

Д’Артаньян зупинився на цьому припущенні, яке, виходячи з того, що він почув під час допитів, було найвірогіднішим.

Тим часом мишоловка діяла далі, а д’Артаньян не втрачав пильності.

Увечері, наступного дня після арешту бідолашного Бонасьє, щойно Атос попрощався з д’Артаньяном і пішов до пана де Тревіля, щойно годинник вибив дев’яту і Планше почав стелити постіль своєму хазяїнові, як хтось постукав з вулиці у вхідні двері. Двері відразу ж відчинилися й знову зачинилися: ще одна жертва заходила в мишоловку.

Д’Артаньян ринувся до того місця, де було розібрано паркет, ліг долілиць і прислухався.

Невдовзі почулися крики, потім стогін, який намагалися заглушити. Цього разу, мабуть, вирішили не допитувати.

«Хай йому біс! – подумав д’Артаньян. – Здається, це жінка: її обшукують, вона чинить опір… Вони вдалися до сили… Негідники!..»

Д’Артаньян, який мав бути обережним, ледве стримувався, щоб не втрутитися в події, що відбувалися внизу.

– Панове, я кажу вам, що я господиня цього дому, що я пані Бонасьє і що я служу королеві! – волала бідолашна жінка.

– Пані Бонасьє! – прошепотів д’Артаньян. – Невже мені пощастило знайти ту, яку всі розшукують?

– Саме ви нам і потрібні! – відповіли їй.

На раз зчинилася якась метушня, від чого затремтіли всі перегородки в будинку. Було зрозуміло, що бідолашна жінка чинила опір, але вона була одна проти чотирьох чоловіків.

– Пустіть мене… пус… – голос ставав дедалі тихішим, аж поки замість слів почулися лише нерозбірливі звуки.

– Вони затикають їй рота, зараз вони поведуть її! – вигукнув д’Артаньян, підхоплюючись, немов на пружині. – Шпагу!.. Ні, вона при мені… Планше!

– Слухаю вас.

– Біжи по Атоса, Портоса та Араміса. Хто-небудь з них напевно вдома, а може, й усі троє вже повернулися. Нехай візьмуть зброю, нехай ідуть, ні, нехай мчать сюди… О, згадав: Атос у пана де Тревіля.

– Але куди ж ви, куди ж ви, пане?

– Я спущуся через вікно! – пояснив д’Артаньян. – Так я швидше буду внизу. А ти прикрий дірку в паркеті, підмети підлогу, виходь у двері й біжи, куди я тобі звелів.

– О пане, пане, ви розіб’єтеся! – зойкнув Планше.

– Мовчи, дурню! – прикрикнув на нього д’Артаньян.

Потім, тримаючись рукою за підвіконня, він вистрибнув з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий: він навіть не подряпався.

Опинившись біля вхідних дверей, він почав стукати, промовляючи сам до себе:

– Зараз я теж буду в мишоловці, і горе тим котам, які посміють зачепити таку мишу!

Тільки-но почулися удари молотка, як усередині все стихло. Долинули притишені кроки, двері відчинились, і д’Артаньян, зі шпагою наголо, кинувся до помешкання пана Бонасьє, двері якого, мабуть, мали пружину, бо самі зачинилися за ним.

Слідом за цим усі мешканці цього нещасливого будинку та їхні найближчі сусіди почули голосні вигуки, тупотіння ніг, брязкіт шпаг і гуркіт повалених меблів. А ще за якусь мить усі ті, кого стривожив шум і хто висунувся у вікно, щоб довідатись, у чім річ, могли побачити, як двері відчинилися знову і четверо людей, одягнених у чорне, не вийшли, а ніби вилетіли з них, як вилітає зграя переляканих ворон, лишаючи на підлозі й на краю столів своє пір’я, бо ці теж полишили за собою клапті одежі та шмаття плащів.

Аби до кінця бути справедливим, скажемо, що перемога дісталася д’Артаньянові без особливих зусиль, бо тільки один поліцейський був при зброї, та й захищався він для годиться. Решта ж, а їх було троє, щоправда, намагалися оглушити юнака, жбурляючи в нього стільці, ослони та посуд. Але дві чи три подряпини, завдані шпагою гасконця, налякали їх до смерті. Не минуло й десяти хвилин, як ворог змушений був рятуватися втечею, і д’Артаньян святкував перемогу.

Сусіди, які повідчиняли вікна з холоднокровністю, що була властива парижанам у ті часи постійних заколотів і збройних сутичок, зачинили їх, коли побачили, як тікають четверо чоловіків у чорному. Чуття підказувало їм, що з цієї хвилини вже нічого цікавого не відбудеться.

Крім того, година була пізня, а тоді, як і тепер, у кварталі, що прилягав до Люксембурзького палацу, спати лягали рано.

Д’Артаньян, залишившись наодинці з пані Бонасьє, обернувся до неї. Бідолашна лежала в кріслі майже непритомна. Д’Артаньян поглянув на неї.

Це була чарівна жінка років двадцяти п’яти або двадцяти шести, темноволоса, з блакитними очима, ледь-ледь кирпатим носиком і чудовими зубками. Колір її обличчя нагадував рожевий мармур. Цим, щоправда, й обмежувалися ознаки, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але не витонченої форми. Та й ноги її не свідчили про високе походження. На щастя, д’Артаньяна на той час мало турбували такі дрібниці.

Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши свій погляд на її ніжках, він помітив батистову хусточку, що лежала на підлозі, і підняв його. Ріжечок хусточки прикрашав такий самий вензель, що й на злощасній хусточці, через яку вони з Арамісом ледве не побилися на дуелі.

Відтоді д’Артаньян не полюбляв батистові хусточки з різними там гербами і вензелями. Тому він, не кажучи ані слова, поклав хусточку до кишені пані Бонасьє. Тим часом молода жінка почала приходити до тями. Вона розплющила очі, з жахом озирнулася довкола й побачила, що мучителів її вже нема і вона лишилася наодинці зі своїм рятівником. Усміхнувшись, жінка простягла до нього руки. Ніколи в житті д’Артаньяну ще не доводилося бачити такої чарівної усмішки.

– Ех, добродію, – сказала вона, – ви мене врятували! Дозвольте мені подякувати вам.

– Пані, – відповів д’Артаньян, – я зробив те, що зробив би на моєму місці будь-який дворянин. Тому ви не зобов’язані дякувати мені.

– О ні, навпаки, добродію, і я сподіваюся, що зможу віддячити вам за цю послугу! Але що хотіли від мене ці люди, про яких я подумала, що вони грабіжники, і чому тут немає пана Бонасьє?

– Пані, ці люди набагато небезпечніші за грабіжників. Це нишпорки пана кардинала. А щодо вашого чоловіка, пана Бонасьє, то його немає тут тому, що вчора його забрали й відвели до Бастилії.

– Мій чоловік у Бастилії? – вигукнула пані Бонасьє. – Боже мій! Що він такого скоїв? Мій бідолашний чоловік! Адже він – сама невинність!

Щось схоже на посмішку ковзнуло по все ще переляканому обличчю молодої жінки.

– Що він скоїв? – повторив д’Артаньян. – Я гадаю, єдиний його злочин полягає в тому, що щастя і нещастя його водночас бути вашим чоловіком.

– У такому разі, добродію, ви знаєте…

– Я знаю, що вас викрали.

– Але хто? Хто мене викрав? О, якщо ви знаєте це, скажіть мені!

– Якийсь чоловік років сорока – сорока п’яти, смаглявий, з чорним волоссям і шрамом на лівій скроні…

– Так, так! Але як його звати?

– Як його звати?.. Цього я не знаю.

– А мій чоловік знав, що мене викрали?

– Він довідався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.

– А чи догадується він, – трохи ніяковіючи, спитала пані Бонасьє, – про причину цього викрадення?

– Мені здалося, він підозрює, що тут пахне політикою.

– Спочатку і в мене були такі підозри, але зараз я в цьому переконана. Отже, він ні хвилини не сумнівався в моїй порядності, мій любий пан Бонасьє?

– Що ви, пані! Він дуже пишався тим, що в нього така мудра дружина, яка до того ж безтямно його кохає.

І знову тінь посмішки торкнулася рожевих губок цієї чарівної молодої жінки.

– Але як вам пощастило втекти? – вів далі д’Артаньян.

– Сьогодні вранці мені стала зрозумілою причина мого викрадення, тому я, скориставшись тим, що на якусь мить лишилася сама, за допомогою простирадл спустилася з вікна і втекла. Я подумала, що мій чоловік має бути вдома, отож поспішила сюди.

– Сподівалися, що він захистить вас?

– О ні! Мій бідолашний чоловік! Я знала, що він не здатен захистити мене. Але він міг бути нам корисний в іншому, тому я хотіла його попередити.

– Про що?

– Ні, це чужа таємниця! Я не можу вам її розкрити.

– Пані, – сказав д’Артаньян, – прошу вибачити, хоч я і гвардієць, але закликаю вас до обережності: мені здається, що тут нам узагалі не варто звіряти один одному якісь таємниці. Люди, яких я примусив тікати, невдовзі повернуться з підмогою. Якщо вони застануть нас тут, ми загинули. Я, правда, послав слугу попередити трьох моїх друзів, але хтозна, чи вони зараз удома…

– Так-так, ваша правда! – перелякано вигукнула пані Бонасьє. – Тікаймо, нам треба мерщій сховатися!

З цими словами вона схопила д’Артаньяна за руку й потягла його до виходу.

– Але ж куди тікати? – вирвалося в д’Артаньяна. – Де ми можемо сховатися?

– Подалі від цього будинку! Потім видно буде.

І молоді люди, навіть не зачинивши за собою двері, швидко спустилися по вулиці Гробарів, звернули на Королівський Рів і зупинилися тільки біля площі Сен-Сюльпіс.

– І що нам робити тепер? – спитав д’Артаньян. – Куди мені вас провести?

– Навіть не знаю, що сказати… – відповіла пані Бонасьє. – Правду кажучи, я хотіла через свого чоловіка побачитися з паном де Ля Портом і розпитати його про те, що насправді сталося в Луврі за останні три дні та чи безпечно мені там з’являтися.

– Я сам можу піти і покликати пана де Ля Порта, – запропонував д’Артаньян.

– Так, але, на лихо, річ ось у чому: пана Бонасьє знають у Луврі, і його пропустили б, а вас не знають і тому вам не відчинять.

– То й що, пані? – заперечив д’Артаньян. – Біля якого-небудь входу до Лувру напевно є відданий вам воротар, і варто лише сказати йому умовне слово…

Пані Бонасьє пильно глянула на юнака.

– А якщо я скажу вам це слово, – видихнула вона, – чи обіцяєте ви забути його відразу, як тільки скористаєтеся ним?

– Клянуся честю дворянина! – вигукнув д’Артаньян тоном, який не допускав жодних сумнівів у щирості його слів.

– Гаразд, я вам вірю. Ви, здається, чесний юнак. До того ж від вашої відданості, можливо, залежить ваше майбутнє.

– Я зроблю все, що зможу, не вимагаючи за це ніяких обіцянок, аби прислужитися королю та зробити приємність королеві, – вигукнув д’Артаньян. – Розпоряджайтеся мною, як другом.

– Але куди ви тим часом сховаєте мене?

– Чи знаєте ви кого-небудь, до кого пан де Ля Порт міг би за вами прийти?

– Ні, я не можу нікому довіритися.

– Стривайте, – сказав д’Артаньян. – Тут неподалік домівка Атоса… Так, зовсім поруч.

– Хто це – Атос?

– Один з моїх друзів.

– Але якщо він удома й побачить мене?

– Зараз він на службі. Я проведу вас туди, а ключ заберу з собою.

– А якщо він повернеться?

– Він не повернеться. До того ж його попередять, що я привів жінку і ця жінка зараз у його квартирі.

– Але хіба ви не розумієте, що це може дуже скомпрометувати мене?

– Про що ви кажете! По-перше, вас там ніхто не знає, а подруге, ми в такому становищі, що нам не до умовностей.

– Гаразд. Ведіть мене до вашого друга. Де він живе?

– На вулиці Феру, за два кроки звідси.

– Ходімо.

І вони прискорили ходу. Як і передбачав д’Артаньян, Атоса вдома не було. Консьєрж, добре знаючи д’Артаньяна, без зайвих слів дав йому ключ від квартири Атоса. Д’Артаньян піднявся сходами і впустив пані Бонасьє до маленького помешкання, про яке ми вже розповідали нашому читачеві.

– Будьте як у себе вдома, – сказав він. – І ось що, замкніть двері зсередини й нікому не відчиняйте, аж поки не постукають тричі, ось так. – І він постукав три рази: двічі підряд і досить сильно, третій після короткої паузи й тихіше.

– Гаразд, – погодилася пані Бонасьє. – Тепер моя черга дати вам необхідні вказівки.

– Слухаю вас.

– Підіть до Лувру і знайдіть хвіртку, що виходить на вулицю Ешель. Там ви спитаєте Жермена.

– Гаразд. А далі?

– Він поцікавиться, у якій ви справі, і замість відповіді ви скажете два слова: Тур і Брюссель. Після цього він буде у вашому розпорядженні.

– І що я повинен йому сказати?

– Ви попросите покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.

– А коли він покличе його і пан де Ля Порт вийде?

– Ви пошлете його до мене.

– Зрозуміло. Але де й коли я побачу вас знову?

– А вам дуже хочеться побачити мене знову?

– Авжеж!

– У такому разі дозвольте мені самій подбати про це і ні про що не турбуйтеся.

– Я покладаюся на ваше слово.

– Можете вірити мені.

Д’Артаньян уклонився пані Бонасьє, кинувши на неї такий закоханий погляд, яким тільки можна було охопити всю її маленьку чарівну постать. Уже спускаючись сходами, він почув, як двері за ним зачинились і ключ двічі повернувся в замку. За кілька хвилин він був уже біля Лувру. Входячи в хвіртку з боку вулиці Ешель, він почув, як вибило десяту годину. Таким чином, усі події, про які ми щойно розповіли, зайняли щонайбільше півгодини.

Все сталося так, як і говорила пані Бонасьє. Почувши умовну фразу, Жермен уклонився, і вже за десять хвилин пан де Ля Порт був у кімнаті воротаря. Д’Артаньян двома словами розповів йому про все і повідомив, де переховується пані Бонасьє. Ля Порт двічі перепитав адресу і поспішив до виходу. Проте, зробивши кілька кроків, він раптом повернувся.

– Юначе, – сказав він, звертаючись до д’Артаньяна, – одна порада.

– Яка саме?

– Те, що ви стали учасником останніх подій, може вам зашкодити.

– Ви так гадаєте?

– Я певен. Чи немає у вас друга, в якого відстає годинник?

– То й що?

– Зайдіть до нього, щоб він міг засвідчити: о пів на десяту ви були в нього. У юриспруденції це називається алібі.

Д’Артаньянові ця порада здалася слушною, і він щодуху побіг до будинку пана де Тревіля. Прибувши на місце, він вирішив не заходити у вітальню, де, як завжди, було людно, а спитав дозволу пройти прямо до кабінету. Оскільки д’Артаньян часто тут бував, на його прохання зважили, і слуга відразу ж доповів панові де Тревілю, що його молодий земляк прийшов з якоюсь важливою новиною і просить прийняти його віч-на-віч. За п’ять хвилин пан де Тревіль уже запитував у д’Артаньяна, чим він може бути йому корисний і що змусило його до візиту в такий пізній час.

– Вибачте, добродію! – сказав д’Артаньян, який, чекаючи капітана, встиг перевести стрілки годинника на три чверті години назад. – Я гадав, що двадцять п’ять хвилин на десяту – не надто пізній час для відвідин.

– Двадцять п’ять хвилин на десяту? – вигукнув пан де Тревіль, обертаючись до стінного годинника. – Але ж це неможливо!

– Переконайтеся в цьому самі, – запропонував д’Артаньян.

– І справді, – погодився де Тревіль. – Мені здавалося, що вже значно більше. Отже, про що ви хотіли поговорити зі мною?

Тут д’Артаньян почав якнайдокладніше описувати становище, в якому опинилася королева. Він розповів, що довідався про заміри кардинала, спрямовані проти Бекінгема, і говорив він так переконливо, що де Тревіль усе сприйняв за щиру правду, тим більше що й сам він, як ми вже говорили, помітив деякі зміни у стосунках між кардиналом, королем і королевою.

Годинник вибив десяту, і д’Артаньян почав прощатися з паном де Тревілем, який, подякувавши йому за повідомлення й порадивши залишатися вірним королю та королеві, повернувся до вітальні.

Спустившись униз, д’Артаньян раптом згадав, що забув свій ціпок. Тому він швидко піднявся назад, зайшов до кабінету й обережно пересунув стрілки годинника на місце, щоб на ранок ніхто не помітив, що їх торкалася чиясь рука. Відтепер певний, що в нього є свідок, який підтвердить його алібі, він за якусь мить уже крокував по вулиці.