Читать книгу Три мушкетери - Александр Дюма - Страница 7

У д’Артаньяна в Парижі не було жодного знайомого. Тому він пішов на дуель з Атосом без секунданта, вирішивши задовольнятися тими, яких обере його супротивник. Утім, його твердим наміром було гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, щоб не дати найменшого приводу запідозрити його в боягузтві. Він поклав собі так зробити, боячись скандальних наслідків, які може мати така дуель, коли молода й дужа людина б’ється з пораненим і кволим супротивником. Якщо він зазнає поразки – той запише на свій рахунок подвійну перемогу; якщо ж він переможе – його звинуватять у віроломстві і малодушності.

Втім, або ми недостатньо добре змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач повинен був уже помітити, що д’Артаньян був не звичайною людиною. Тому, хоч і повторював він сам собі, що смерть його неминуча, проте аж ніяк не хотів спокійно миритися зі своєю долею, як це зробив би на його місці хтось інший, не такий сміливий і розважливий. Д’Артаньян міркував над особливостями характерів тих, з ким мав битися, і поступово почав уже тверезіше оцінювати ситуацію. Він сподівався, що, попросивши якнайщиріше його вибачити, подружиться з Атосом, чия велична постава і суворе обличчя дуже йому сподобалися. Він тішив себе надією залякати Портоса історією з перев’яззю, яку він міг, у разі, якщо не буде вбитий на місці, всім розповісти, а така розповідь, якщо її вміло подати, могла зробити Портоса загальним посміховиськом. І нарешті, що стосується Араміса, то він його не дуже боявся. Коли ж, однак, черга дійде й до нього, д’Артаньян вирішив, що легко впорається з ним або принаймні ударом в обличчя, як Цезар радив робити з солдатами Помпея, завдасть непоправної шкоди красі, якою Араміс так пишався.

Крім того, д’Артаньян мав ту непохитну рішучість, основи якої були закладені порадами його батька, а їхня сутність полягала в словах: «Не підкорятися нікому, крім короля, пана кардинала і пана де Тревіля». Ось чому д’Артаньян не йшов, а летів до монастиря Дешо. Це була давно покинута й занедбана споруда з вибитими шибками, оточена заростями пустирів, яка була свого роду відділенням Пре-о-Клер: там проводили дуелі ті, кому кортіло швидше з’ясувати стосунки.

Коли д’Артаньян підходив до невеличкого пустиря біля підніжжя монастиря, пробило полудень. Атос чекав на нього якихось п’ять хвилин – отож гасконець був бездоганно точний і навіть найвимогливіший знавець правил дуелей не посмів би йому дорікнути.

Атос, усе ще тяжко страждаючи від болю в плечі, хоч лікар де Тревіля і наклав на рану свіжу пов’язку, сидів на уламку каменя й чекав свого супротивника з властивими йому незворушністю і гідністю. Побачивши д’Артаньяна, він підвівся і ввічливо зробив кілька кроків йому назустріч. Той і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо тяглося по землі.

– Добродію, – сказав Атос, – я послав по двох моїх друзів, які будуть моїми секундантами, але вони ще не прийшли. Я здивований, що вони спізнюються: це зовсім не схоже на них.

– У мене секундантів немає, – відповів д’Артаньян. – Я тільки вчора приїхав до Парижа і не встиг ще ні з ким познайомитись. Я знаю тільки пана де Тревіля, котрому рекомендував мене мій батько, який має честь бути одним з його друзів.

Атос на мить замислився.

– Ви знайомі тільки з паном де Тревілем? – спитав він.

– Так, добродію, я знайомий тільки з ним.

– Он воно як, – розмірковував Атос, звертаючись чи то до себе, чи то до д’Артаньяна. – Але якщо я вас уб’ю, то на мене почеплять ярлик дітовбивці!

– Зовсім ні, добродію, – заперечив д’Артаньян, з гідністю вклоняючись. – Адже ви робите мені честь, оголюючи шпагу проти мене, незважаючи на рану, яка, безперечно, дошкуляє вам.

– І слід зізнатися, неабияк, слово честі. Ви завдали мені пекельного болю, мушу вам сказати. Але я триматиму шпагу в лівій руці, як роблю це завжди в таких випадках. Проте не думайте, що цим я дам вам полегкість: я однаково вільно володію обома руками. Ба, в мене буде навіть перевага, бо лівша дуже незручний супротивник, особливо для тих, хто не підготовлений до цього. Мені прикро, що я не попередив вас заздалегідь про цю обставину.

– Добродію, – сказав д’Артаньян і ще раз вклонився, – ви такі люб’язні, що я вам безмежно вдячний за це.

– Я почуваюся трохи ніяково від ваших слів, – сказав Атос з вишуканою чемністю. – Поговорімо краще про щось інше, якщо ви, звичайно, не проти… О, хай йому біс, якого болю ви мені завдали! Плече так і горить!

– Якщо дозволите… – несміливо почав д’Артаньян.

– Що саме, добродію?

– У мене є чудодійний бальзам для лікування ран, що його дала мені моя мати, і я випробував його на собі.

– І що ж?

– Я певен, що не мине і трьох днів, як цей бальзам зцілить вас, а через три дні, коли ви одужаєте, добродію, я матиму за велику честь битися з вами.

Д’Артаньян вимовив ці слова з простотою, яка робила честь його чемності і не давала найменшого приводу сумніватися в його мужності.

– Присягаюся Богом, добродію, – відповів Атос, – мені подобається ваша пропозиція. Я не кажу, що приймаю її, але від неї віє шляхетністю справжнього дворянина. Так говорили й чинили доблесні воїни часів Карла Великого[21], яких повинна наслідувати кожна шляхетна людина. На жаль, ми живемо не за часів великого імператора. Ми живемо за часів пана кардинала, і за три дні, хоч як би ретельно ми берегли нашу таємницю, стане відомо, що ми маємо намір битися, і нам перешкодять схрестити шпаги. Так… Але мені здається, що ці ледацюги взагалі не збираються приходити!

– Якщо ви поспішаєте, добродію, – мовив д’Артаньян з тією ж простотою, з якою хвилину тому він запропонував Атосові відкласти дуель на три дні, – якщо ви поспішаєте і якщо вам хочеться поквитатися зі мною негайно, прошу вас – не соромтеся.

– І ці слова мені теж до вподоби, – сказав Атос, шанобливо вклонившись д’Артаньянові. – Це слова людини розумної і, безперечно, благородної. Добродію, мені подобаються люди вашого складу, і, коли ми не вб’ємо один одного, я охоче поспілкуюся з вами. Почекаймо цих добродіїв, прошу вас, я нікуди не кваплюсь, і так буде за правилами… Ага, он один з них, здається, йде!

Справді, в кінці вулиці Вожирар вималювалася велетенська постать Портоса.

– Як? – здивувався д’Артаньян. – Ваш перший секундант – пан Портос?

– Так. А ви щось маєте проти нього?

– Ні, нічого.

– А ось і другий.

Д’Артаньян подивився туди, куди вказував Атос, і впізнав Араміса.

– Як? – вигукнув він, і в голосі його був ще більший подив, ніж до цього. – Ваш другий секундант – пан Араміс?

– Це цілком природно. Хіба ви не знаєте, що нас ніколи не бачать поодинці і що як серед мушкетерів, так і серед гвардійців, при дворі й у місті нас називають Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних. А втім, оскільки ви приїхали з Дакса чи По…

– З Тарба, – поправив д’Артаньян.

– …вам дозволено не знати цих подробиць, – закінчив Атос.

– Слово честі, панове, – вигукнув д’Артаньян, – імена ви собі вигадали непогані, і ця наша дуель, якщо вона наробить великого шелесту, буде принаймні доказом того, що ваш союз походить аж ніяк не від різниці характерів.

Тим часом Портос уже підійшов до них. Він помахом руки привітав Атоса, потім, обернувшись і впізнавши д’Артаньяна, завмер від подиву.

Слід зазначити, що Портос устиг за цей час змінити перев’язь і зняти свого плаща.

– Так… – тільки й зміг він сказати. – Що тут відбувається?

– Відбудеться. Я б’юся з цим добродієм, – показав Атос на д’Артаньяна рукою і водночас ніби вітаючи його.

– З цим добродієм б’юся і я, – заявив Портос.

– Тільки о першій годині дня, – уточнив д’Артаньян.

– І я б’юся з цим добродієм, – повідомив Араміс, що теж нарешті прибув на місце дуелі.

– Тільки о другій годині, – незворушно додав д’Артаньян.

– З якого приводу б’єшся ти, Атосе? – спитав Араміс.

– Чесно кажучи, я й сам до пуття не знаю, – сказав Атос. – Він боляче вдарив мене в плече. А ти, Портосе?

– Клянуся честю, я б’юся просто тому, що б’юся, – почервонівши, відповів Портос.

Атос, від пильного погляду якого ніщо не могло сховатися, помітив на вустах гасконця лукаву усмішку.

– У нас виникла дискусія щодо деяких деталей туалету, – пояснив юнак.

– А ти, Арамісе? – поцікавився Атос.

– А ми засперечалися з приводу теології, – відповів Араміс, подаючи знак д’Артаньянові, щоб той не виказав справжньої причини їхньої дуелі.

Атос побачив, як на вустах гасконця знову промайнула усмішка.

– Справді? – перепитав Атос.

– Так, одне місце з творів святого Августина[22], з приводу якого ми не дійшли згоди, – сказав д’Артаньян.

– Він винахідливий і дотепний, – тихо прошепотів Атос.

– А тепер, панове, коли всі ви зібралися тут, – мовив д’Артаньян, – дозвольте мені вибачитися перед вами.

При слові «вибачитися» на обличчя Атоса набігла тінь, губи Портоса скривила гордовита посмішка, Араміс і собі заперечливо похитав головою.

– Ви не так зрозуміли мене, панове, – сказав д’Артаньян, підводячи голову. У цю хвилину промінь сонця ковзнув по мужньому обличчю юнака, позолотивши своїм сяйвом його тонкі риси. – Я прошу вас вибачити на той випадок, якщо не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право першим убити мене, і це значною мірою позбавляє вас змоги, пане Портос, мати те, що вам належить. Вам же, пане Араміс, боюся, не дістанеться нічого. А тепер, панове, повторюю ще раз: прошу вибачити мені, але тільки за це… І – до бою!

З цими словами молодий гасконець галантним жестом вихопив свою шпагу.

Кров ударила йому в голову. У цю мить він ладен був кинути виклик усім мушкетерам королівства, як зробив це зараз щодо Атоса, Портоса й Араміса.

Було чверть на першу. Сонце стояло в зеніті, і місце, де зібралися дуелянти, було на осонні.

– Добре припікає, – сказав Атос, і собі виймаючи шпагу. – Шкода, що я не можу зняти камзол: моя рана знову почала кровоточити, і я не хотів би завдати прикрості своєму супротивнику – йому буде неприємно бачити кров, яку не він пустив.

– Ваша правда, добродію, – відповів д’Артаньян, – і запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров – я чи хтось інший, – мені завжди буде сумно бачити кров такого хороброго дворянина. Тому я також битимуся в камзолі, як і ви.

– Та годі, панове! – вигукнув Портос. – Не забувайте, що ми чекаємо своєї черги…

– Наступного разу кажіть від свого імені, Портосе, коли у вас знову виникне бажання говорити такі дурниці, – перервав його Араміс. – Гадаю, що слова цих двох добродіїв слушні й цілком гідні шляхетних дворян.

– До ваших послуг, добродію, – вигукнув Атос, стаючи в бойову стійку.

– Я чекав тільки вашого слова, – відповів д’Артаньян, схрестивши з ним шпагу.

Та щойно пролунав дзенькіт клинків, як загін гвардійців його преосвященства на чолі з паном де Жуссаком з’явився з-за рогу монастиря.

– Гвардійці кардинала! – в одно вигукнули Портос і Араміс. – Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви!

Та було вже пізно. Гвардійці застали супротивників у позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.

– Гей! – вигукнув де Жуссак, поспішаючи до них і знаком наказуючи своїм підлеглим не відставати. – Гей, мушкетери! Ви зібралися битись? А як же королівський указ?

– Ви надто люб’язні, панове гвардійці, – досадливо поморщившись, сказав Атос, бо саме де Жуссак був одним з тих, з ким йому довелося битися два дні тому. – Якби ми застали вас за цією справою, можу вас запевнити – ми не стали б вам заважати. А тому дайте нам спокій і на дурничку матимете втіху спостерігати за нашим поєдинком.

– Панове, – заперечив де Жуссак, – на превеликий жаль, мушу сказати вам, що це неможливо. Наш обов’язок – понад усе. Вкладіть свої шпаги у піхви і рушайте за нами.

– Добродію, – сказав Араміс, передражнюючи де Жуссака, – ми з превеликим задоволенням пристали б на вашу люб’язну пропозицію, коли б це залежало від нас. Але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це. Тож ідіть своєю дорогою, і то найкраще, що ви можете зробити.

Ці кпини роздратували Жуссака.

– Якщо ви не скоритеся, – вигукнув він, – ми будемо змушені арештувати вас!

– Ïх п’ятеро, – стиха зауважив Атос, – а нас тільки троє. Ми знову зазнаємо поразки, і цього разу нам доведеться накласти тут своїми головами, бо кажу вам: переможений, я не з’явлюся перед капітаном.

Атос, Портос і Араміс миттю стали один до одного, а де Жуссак тим часом шикував своїх солдатів.

Цієї миті було досить, щоб д’Артаньян прийняв рішення. Сталася одна з тих подій, які визначають подальше життя людини. Д’Артаньян стояв перед дилемою: король або кардинал, і, зробивши вибір, він уже не зможе звернути з обраного шляху. Схрестити шпаги з гвардійцями – означало порушити закон, а отже, ризикувати життям, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Саме така перспектива відкривалася перед юнаком. Слід сказати, що д’Артаньян анітрохи не вагався, і це робить йому честь. Обернувшись до Атоса та його друзів, він сказав:

– Панове, дозвольте мені дещо додати до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але, по-моєму, нас четверо.

– Але ж ви не мушкетер, – заперечив Портос.

– Це правда, – відповів д’Артаньян, – на мені немає мундира мушкетера, але я душею мушкетер. Серце моє – серце мушкетера. Я відчуваю це, і саме це почуття спонукає мене до дій.

– Відійдіть, юначе! – гукнув де Жуссак, який з рухів і виразу обличчя д’Артаньяна, певно, здогадався про його наміри. – Ви можете йти, ми не заперечуємо. Рятуйте свою шкуру, і якнайшвидше.

Але д’Артаньян залишився на місці.

– Ви таки славний юнак, – сказав Атос, потискуючи йому руку.

– Ну ж бо, зважуйтесь на щось! – знову нагадав про себе де Жуссак.

– Авжеж, давайте щось робити, – сказали в один голос Портос і Араміс.

– Цей юнак – сама шляхетність, – мовив Атос.

Цієї миті всі троє подумали про молодість д’Артаньяна: вони розуміли, що його недосвідченість може коштувати йому життя.

– Нас буде тільки троє, до того ж один поранений, а один майже дитина, і все-таки скажуть, що нас було четверо.

– Хай і так, але ж не здаватися!.. – вигукнув Портос.

– Ні в якому разі, – підтримав його Атос.

Д’Артаньян нарешті зрозумів причину їхньої нерішучості.

– Панове, – сказав він, – випробуйте мене, і присягаюся честю, що я не піду звідси, якщо нас переможуть!

– Як вас звати, мій хоробрий юначе? – спитав Атос.

– Д’Артаньян, добродію.

– Атосе, Портосе, Арамісе і д’Артаньяне! Вперед! – вигукнув Атос.

– Панове мушкетери, – втретє звернувся до них де Жуссак, – ви нарешті зважилися?

– Ми зважилися, добродію, – відповів Атос.

– І яке ваше рішення? – спитав де Жуссак.

– Ми матимемо за честь битися з вами, – відповів Араміс, однією рукою злегка здійнявши капелюх, а другою – виймаючи шпагу з піхов.

– Он як!.. Ви чините опір?! – вигукнув де Жуссак.

– Хай йому біс! Це вас дивує?

І всі дев’ятеро бійців завзято кинулися один на одного, втім, це не завадило їм дотримуватися певної тактики дій.

Атос узяв на себе такого собі Каюзака – улюбленця кардинала, Портосові в суперники дістався Бікара, а Араміс опинився віч-на-віч одразу з двома супротивниками.

Що ж до д’Артаньяна, то його візаві виявився сам де Жуссак.

Серце молодого гасконця ладне було розірвати йому груди – не від страху, дякувати Богу, про це не могло бути й мови, – а від бажання довести цим панам, що й він чогось вартий. Д’Артаньян бився, як розлючений тигр. Він разів десять оббіг навколо свого супротивника, разів двадцять поміняв стійку і місце розташування. Жуссак був, як тоді казали, «майстер клинка», і до того ж нерідко пускав його в діло. Проте йому доводилося докладати чималих зусиль, щоб захищатися від спритного й рухливого супротивника, який, проти всяких правил, постійно нападав з усіх боків, водночас відбиваючи чужі удари, як людина, що дуже цінує власну голову.

Ця сутичка зрештою вивела де Жуссака із себе. Розлючений тим, що не може подолати супротивника, якого мав за хлопчиська, він розпалився і почав раз у раз помилятися. Д’Артаньян, хоч і не був досить досвідченим на практиці, зате добре знався на теорії, почав рухатися вдвічі швидше. Жуссак вирішив покінчити з ним і всім тілом подався вперед, завдаючи при цьому супротивникові могутнього удару. Але д’Артаньян вистояв, і, поки Жуссак зводився на ноги, гасконець, немов змія, прослизнув під його клинком і наскрізь простромив гвардійця своєю шпагою. Жуссак упав як підкошений.

Переконавшись, що де Жуссак не боєць, д’Артаньян швидко і занепокоєно кинув оком на поле бою.

Араміс впорався вже з одним зі своїх супротивників, але другий уперто напосідав на нього. Проте становище Араміса було не загрозливим, і він міг ще захищатися.

Бікара і Портос устигли обмінятися результативними ударами: Портос був уже поранений у передпліччя, а Бікара – у стегно. Та позаяк їхні поранення не були серйозними, то вони продовжували битися ще завзятіше.

Атос, якого Каюзак поранив удруге, блід на очах, але ні на крок не відступав. Він тільки переклав шпагу в другу руку й тепер бився лівою.

Д’Артаньян, за правилами дуелі тих часів, міг прийти на допомогу будь-кому з товаришів. Він перебігав очима з одного на іншого, гадаючи, кого з них виручати, аж нараз піймав погляд Атоса – погляд вельми красномовний. Атосу легше було померти, ніж покликати на допомогу. Але він мав очі, його очі просили підтримки. Д’Артаньян, укмітивши це німе прохання, рвонувся вперед і збоку напав на Каюзака:

– До мене, пане гвардієць! Я уб’ю вас!

Каюзак обернувся. Допомога приспіла вчасно: Атос, якого підтримувала тільки його нечувана мужність, опустився на одне коліно.

– Хай йому біс! – вигукнув він д’Артаньянові. – Не вбивайте його, юначе, прошу вас. Я мушу ще звести з ним давні рахунки, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте шпагу… Ось так… Добре! Дуже добре!

Цей вигук вихопився в Атоса, коли він побачив, як шпага Каюзака відлетіла кроків на двадцять убік. Д’Артаньян і Каюзак водночас кинулися за нею: один – щоб повернути її собі, другий – щоб заволодіти нею. Але д’Артаньян був спритніший, він добіг перший і ногою наступив на шпагу.

Каюзак підбіг до гвардійця, якого вбив Араміс, схопив його шпагу й хотів повернутися до д’Артаньяна, але дорогу йому перепинив Атос, який устиг, завдяки втручанню гасконця, перепочити. Боячись, що д’Артаньян уб’є його ворога, Атос знову кинувся в бій.

Д’Артаньян умить збагнув, що перешкодити йому – означало б завдати Атосові кривди. І справді, за кілька секунд Каюзак упав із простромленим горлом.

Тієї ж миті Араміс приставив шпагу до грудей поваленого ним супротивника, змушуючи його просити пощади.

Залишалися Портос і Бікара. Портос блазнював, питаючи в Бікара, котра година, і вітаючи його з новим призначенням брата, який дістав під своє командування роту в Наваррському полку. Але всі його жарти не мали успіху: Бікара був одним з тих залізних людей, які падають тільки мертвими.

Час було закінчувати поєдинок. З хвилини на хвилину могла з’явитися сторожа й арештувати всіх учасників дуелі – здорових і поранених, роялістів і кардиналістів. Атос, Араміс і д’Артаньян оточили Бікара, вмовляючи його здатися. Один проти всіх, поранений у стегно, Бікара, однак, не хотів складати зброю. Але Жуссак, підвівшись на лікті, гукнув йому, щоб він здавався. Бікара був гасконцем, як і д’Артаньян. Він пропустив повз вуха наказ свого командира і тільки засміявся. Продовжуючи вести бій, він між двома випадами кінцем шпаги вказав на землю.

– Тут… – вигукнув він, наслідуючи слова Біблії, – тут помре Бікара, один з усіх, хто був з ним.

– Але ж їх четверо проти тебе одного. Здавайся, наказую тобі!

– Ну раз ти наказуєш, тоді інша річ, – сказав Бікара. – Бо ти мій командир, і я мушу коритися.

З цими словами він відскочив назад і зламав об коліно свою шпагу, щоб вона не дісталася супротивникові. Уламки він перекинув через стіну монастиря і, схрестивши на грудях руки, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку.

Мужність завжди заслуговує на повагу, навіть коли це мужність ворога. Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д’Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців, хто тримався на ногах, відніс до ґанку монастиря Жуссака, Каюзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. Четвертий гвардієць, як ми вже сказали, був убитий. Потім, подзвонивши у дзвін і прихопивши з собою чотири шпаги з п’яти, окрилені успіхом мушкетери разом з д’Артаньяном попрямували до палацу пана де Тревіля.

Коли б якесь пильне око спостерігало за ними в цей час, воно б завважило, як вони йшли, обійнявшись, в усю широчінь вулиці, вітаючись з усіма мушкетерами, яких зустрічали, і це, зрештою, було схоже на тріумфальну ходу. Д’Артаньянове серце заколисували хвилі невимовної радості. Він ішов між Атосом і Портосом, з любов’ю обіймаючи їх.

– Коли я ще не мушкетер, – сказав він своїм новим друзям, переступаючи поріг будинку де Тревіля, – то принаймні мене, може, прийняли в учні?