Читать книгу Три мушкетери - Александр Дюма - Страница 11

Як і передбачали Атос та Портос, за півгодини д’Артаньян повернувся. І цього разу він знову не зміг наздогнати незнайомого, який зник, мов у воду впав. Д’Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі найближчі вулиці, але не знайшов нікого, хто був би схожий на людину, яку він шукав. Зрештою, він зробив те, з чого йому, можливо, слід було почати: він постукав у двері будинку, біля якого кілька хвилин тому стояв незнайомий. Він разів десять або дванадцять підряд ударив молотком у двері: ніхто не відгукнувся. Сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, запевняли, що в цьому будинку, двері й вікна якого, до речі, були позабивані дошками, вже з півроку як ніхто не живе.

Поки д’Артаньян гасав вулицями і грюкав у всі двері, Араміс устиг приєднатися до обох своїх товаришів, тож, повернувшись додому, д’Артаньян застав товариство в повному складі.

– Ну то що? – спитали в одно троє мушкетерів, глянувши на д’Артаньяна, що не тямився від гніву. По його обличчю рясно стікав піт.

– А нічого! – вигукнув юнак, жбурнувши шпагу на ліжко. – Цей незнайомий, мабуть, сам диявол. Він зник, як тінь, як примара, як привид!

– Ви вірите в привиди? – поцікавився Атос у Портоса.

– Я вірю тільки в те, що бачив, а позаяк я не бачив привидів, то й не вірю в них, – відповів Портос.

– Біблія, – повчально мовив Араміс, – наказує нам вірити в них: тінь Самуїла з’явилася до Саула[27] – це один з постулатів віри, і мені дуже шкода, Портосе, що ви не вірите в це.

– Мені однаково, людина він чи диявол, тілесне створіння чи тінь, ілюзія чи дійсність, але ця людина – моє прокляття. Через нього ми втратили чудову нагоду заробити сотню, а може, й більше пістолів.

– Яким чином? – в один голос поцікавилися Портос і Араміс.

Атос, йдучи за своєю звичкою промовчати там, де це можливо, обмежився лише запитальним поглядом.

– Планше, – сказав д’Артаньян до свого слуги, який, відчинивши двері, просунув у щілину голову, намагаючись піймати бодай уривки розмови, – спустіться до власника цього будинку, пана Бонасьє, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини пляшок вина Божансі. Я найбільше його вподобав.

– Ти ба! – вигукнув Портос. – Невже ваш хазяїн відкрив вам необмежений кредит?

– Еге ж, – відповів д’Артаньян. – Від сьогодні. І можу запевнити: якщо вино буде поганим, ми пошлемо до нього по інше.

– Треба вживати, але не зловживати, – повчальним тоном зауважив Араміс.

– Я завжди казав, що д’Артаньян найкмітливіший серед нас чотирьох, – сказав Атос і, зробивши цей комплімент, на який д’Артаньян чемно вклонився, поринув у звичайне для нього мовчання.

– Та що, в біса, сталося? – спитав Портос.

– Авжеж, розкажіть нам усе, любий друже, – підхопив Араміс. – Звичайно, за умови, що це не кине тінь на честь дами: тоді вам краще й не починати.

– Запевняю вас, – сказав д’Артаньян, – нічия честь не постраждає від того, що я вам повідомлю.

І він з усіма подробицями розповів друзям про те, що сталося перед тим, як вони прийшли: про свою розмову з хазяїном і про те, що викрадач дружини цього шановного городянина був тим незнайомим, з яким він засперечався в заїзді «Вільний мірошник».

– Оце діло, – зауважив Атос, з виглядом знавця скуштувавши вина й кивнувши головою на знак того, що воно таки справді хороше. – З цього гарного хазяїна можна буде витягти п’ятдесят, а то й шістдесят пістолів. Тепер тільки треба розчовпати, чи варті ці шістдесят пістолів того, щоб наражати на ризик аж чотири голови.

– Але, панове, – мовив д’Артаньян, – йдеться про жінку, яку викрали і якій, певно, загрожує небезпека… її, можливо, зараз катують, і все це тільки тому, що вона щиро віддана своїй господині!

– Не гарячкуйте, д’Артаньяне, не гарячкуйте! – сказав Араміс. – Ви, здається мені, надто переймаєтеся долею пані Бонасьє. Жінка створена, щоб занапастити нас, і саме їй ми завдячуємо нашими бідами.

Атос, почувши це, спохмурнів і закусив губу.

– Мене турбує аж ніяк не доля пані Бонасьє, – вигукнув д’Артаньян, – я тривожуся за королеву, яку залишив напризволяще король, переслідує кардинал і яка бачить, як падають з пліч одна по одній голови її друзів!

– Чому вона любить тих, кого ми найбільше ненавидимо, – іспанців та англійців?

– Іспанія її батьківщина, – відповів д’Артаньян, – і цілком зрозуміло, чому вона любить іспанців, людей, яких народила її рідна земля. Що ж до вашого другого докору, то вона, як мені відомо, любить не всіх англійців, а тільки одного з них.

– Присягаюся честю, – зауважив Атос, – що цей англієць заслуговує на кохання. Мені ще ніколи не доводилося зустрічати таку шляхетну людину.

– А до того ж, – докинув слово й Портос, – він справжній франт. Я був у Луврі того дня, коли він розсипав свої перли, і, зізнаюся, два з них підібрав, продавши їх потім по десять пістолів. А ти, Арамісе, знаєш його?

– Не гірше за вас, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам’єнському саду, куди мене провів пан де Пютанж, конюший королеви. Тоді я ще вчився в семінарії, і те, що сталося, на мою думку, було принизливо для короля.

– Хоч би там як, – сказав д’Артаньян, – та коли б я знав, де зараз герцог Бекінгем, я взяв би його під руку й привів до королеви лише для того, щоб залити сала за шкуру кардиналові! Адже справжній наш ворог – це кардинал, і, коли б ми знайшли спосіб взяти його на кпини, я охоче ризикнув би навіть власною головою.

– То ви кажете, – перебив його Атос, – що галантерейник розповідав вам про побоювання королеви, чи не викликали Бекінгема сюди підробленим листом?

– Так, вона дуже непокоїться з цього приводу.

– Стривайте… – сказав Араміс.

– Що таке? – спитав Портос.

– Ні, нічого, кажіть далі. Я просто намагаюся пригадати деякі обставини.

– Тепер я переконаний, – вів далі д’Артаньян, – що викрадення цієї жінки пов’язане з подіями, про які ми говоримо, а можливо, і з перебуванням герцога Бекінгема в Парижі.

– Цьому гасконцю клепки не позичати! – захоплено вигукнув Портос.

– Мені подобається, як він говорить, – зауважив Атос. – Його провінційна говірка тішить мене.

– Панове, послухайте, що я вам скажу, – знову обізвався Араміс.

– Послухаємо Араміса! – вигукнули друзі.

– Учора я був у гостях в одного вченого богослова, з яким іноді раджуся, пишучи наукові трактати…

Атос усміхнувся.

– Він живе самотньо, у тихому кварталі, – вів далі Араміс, – відповідно до своїх уподобань та занять. Я саме виходив од нього, коли…

Тут Араміс замовк.

– Ну? – в один голос спитали його слухачі. – Ви саме виходили від нього, коли…

Араміс увесь зіщулився, як людина, що, сказавши неправду, наражається на якусь несподівану перешкоду. Але очі його приятелів уп’ялися в нього, всі напружено чекали продовження розповіді, і відступати вже було пізно.

– Річ у тім, що в цього богослова є племінниця… – вів далі Араміс.

– Он воно що! У нього є племінниця! – перепинив його Портос.

– Дуже поважна дама, – пояснив Араміс.

Троє мушкетерів зареготали.

– Ну що ж, коли ви регочете і сумніваєтеся в моїх словах, – обурився Араміс, – я рішуче відмовляюся розповідати далі.

– Ми віримо вам, як магометани вірять у свого пророка Магомета, і німі, як гробниці фараонів, – заспокоїв його Атос.

– Гаразд, тоді слухайте, – знову заговорив Араміс. – Ця племінниця інколи провідує свого дядька, і вчора я випадково зустрів її там. Мені довелося запропонувати їй свої послуги і провести її до карети…

– Ого! В неї навіть карета є, у племінниці богослова? – перебив його Портос, однією з невиправних вад якого було невміння до кінця вислухати співрозмовника. – Непогане знайомство, мій друже.

– Портосе, – сказав Араміс, – я вам уже не раз говорив: ваше невміння тримати язик за зубами не кращим чином позначається на ваших стосунках з жінками.

– Панове, панове, – вигукнув д’Артаньян, у голові якого вже почала вимальовуватися загальна картина цієї історії, – справа серйозна! Облишмо жарти, якщо це можливо. Далі, Арамісе, далі!

– Раптом якийсь чоловік, високий, чорнявий, з манерами дворянина… одне слово, дуже нагадує вашого незнайомого, д’Артаньяне…

– Можливо, це він і був, – зауважив д’Артаньян.

– Цілком можливо, – погодився Араміс. – У супроводі п’ятьох чи шістьох чоловіків, що йшли кроків за десять од нього, підійшов до мене і дуже ввічливо мовив: «Пане герцог, – сказав він мені, – і ви, пані», звертаючись уже до дами, яка спиралася на мою руку…

– До племінниці богослова?

– Та помовчіть, Портосе! – невдоволено буркнув Атос. – Ви просто нестерпні.

– «Прошу вас сісти в карету, і не намагайтеся чинити опір чи здіймати галас», – так сказав цей чоловік.

– Він подумав, що ви Бекінгем! – вигукнув д’Артаньян.

– Напевне, – відповів Араміс.

– А дама? – спитав Портос.

– Мабуть, він вирішив, що то королева! – сказав д’Артаньян.

– Саме так, – підтвердив Араміс.

– Бісів гасконець! – вигукнув Атос. – Він на льоту все ловить.

– Справді, – погодився Портос, – зростом і поставою Араміс схожий на красеня герцога. Проте мені здається, що мундир мушкетера…

– На мені був широкий плащ, – пояснив Араміс.

– У липні місяці, хай йому біс! – знову не стримався Портос. – Чи, може, твій богослов боїться, що тебе впізнають?

– Я ще розумію, – сказав Атос, – що шпигуна могла ввести в оману фігура, але ж обличчя…

– На мені був капелюх із широкими крисами, – додав Араміс.

– Господи, – вигукнув Портос, – яка завбачливість! І ради чого? Щоб вивчати богослов’я!..

– Панове! Панове! – перебив їх д’Артаньян. – Годі вам жартувати. Зараз кожна хвилина на вагу золота. Давайте розійдемося в різні боки і спробуємо розшукати дружину галантерейника. В її викраденні – ключ до розгадки всієї інтриги.

– Ви так вважаєте, д’Артаньяне? Жінка такого низького походження! – мовив Портос, презирливо випнувши губи.

– Вона хрещениця де Ля Порта, довіреного камердинера королеви. Хіба я вам не казав цього, панове? І не виключено, що її величність цього разу навмисно шукала підтримки серед людей низького стану. Голови високопоставлених людей видно здалеку, а у кардинала пильне око.

– Що ж, – сказав Портос, – для початку домовтеся з галантерейником про винагороду і не продешевіть.

– Гадаю, це зайве, – заперечив д’Артаньян, – бо коли не заплатить він, то нам добре заплатять інші…

Цієї миті на сходах почулися квапливі кроки, двері з грюкотом розчинились, і до кімнати, де йшла нарада, вбіг бідолашний галантерейник.

– Добродії! – заволав він. – Благаю вас, урятуйте мене! Там унизу чотири гвардійці, вони прийшли мене заарештувати! Врятуйте мене! Врятуйте!

Портос і Араміс підхопилися зі своїх місць.

– Стійте! – вигукнув д’Артаньян, знаком показуючи, щоб вони вклали в піхви свої шпаги, які вже встигли наполовину витягти. – Тут не хоробрістю треба діяти, а хитрістю.

– Але ж ми не можемо дозволити… – вигукнув Портос.

– Нехай д’Артаньян чинить так, як вважає за потрібне, – перепинив його Атос. – Повторюю вам: він метикуватіший за нас. Що ж до мене – я підкоряюся йому… Роби, як підказує тобі твій розум, д’Артаньяне.

Але тут у дверях з’явилися четверо гвардійців. Побачивши перед собою чотирьох мушкетерів при шпагах, вони нерішуче спинилися.

– Заходьте, панове, заходьте! – привітно звернувся до них д’Артаньян. – Ви в мене вдома, а всі ми – вірні слуги короля і пана кардинала.

– У такому разі, панове, ви не станете на перешкоді, аби ми змогли виконати наказ? – спитав один з них, очевидно, начальник загону.

– Навпаки, панове, ми навіть готові надати вам допомогу, якщо в цьому буде потреба.

– Що він верзе? – пробурмотів Портос.

– Дурню, – шепнув Атос, – помовч!

– Але ви ж мені обіцяли… – ледве чутно пробелькотів бідолашний галантерейник.

– Врятувати вас ми зможемо, тільки лишаючись на волі, – швидко шепнув йому д’Артаньян. – А якщо ми спробуємо перешкодити вашому арешту, то нас заберуть разом з вами.

– Але мені здається…

– Прошу вас, панове, прошу! – голосно запросив д’Артаньян. – У мене немає жодних підстав захищати цього добродія. Сьогодні я вперше його побачив, та ще за яких обставин… сподіваюся, він і сам вам розкаже: він прийшов вимагати з мене плату за проживання!.. Чи не так, пане Бонасьє? Відповідайте.

– Цілковита правда, – пробелькотів галантерейник. – Але ж ви не сказали…

– Жодного слова про мене і про моїх друзів, надто – про королеву, бо ви занапастите всіх, і себе також! – прошепотів д’Артаньян. – Виконуйте свій наказ, панове! Забирайте цю людину.

І д’Артаньян штовхнув приголомшеного галантерейника в руки гвардійців, примовляючи при цьому:

– Ви просто нахаба, мій любий. Приходити до мене вимагати гроші… це в мене, у мушкетера!.. У в’язницю! Кажу вам ще раз, панове: посадіть його у в’язницю і тримайте під замком якомога довше, поки я розживуся грішми і зможу заплатити цьому скнарі.

Гвардійці уклінно подякували й повели свою жертву. Тої миті, коли вони вже спускалися сходами, д’Артаньян раптом ляснув начальника по плечу.

– Може, вип’ємо? Я за ваше здоров’я, а ви за моє? – запропонував він, наповняючи два келихи вином з Божансі, яке люб’язно прислав бідолашний Бонасьє.

– О, це було б великою честю для мене, – пробурмотів командир гвардійців. – Щиро вдячний.

– Тоді за ваше здоров’я, пане… як ваше ім’я?

– Буаренар.

– Пане Буаренар!

– І за ваше, добродію… гм! А як ваше ім’я, дозвольте спитати?

– Д’Артаньян.

– За ваше здоров’я, пане д’Артаньян!

– Але спершу, – в якомусь незрозумілому захваті вигукнув д’Артаньян, – спершу – за здоров’я короля і пана кардинала!

Якби вино було погане, гвардієць, можливо, засумнівався б у щирості д’Артаньяна, але вино було чудове, і він повірив.

– Що ви накоїли? – обурився Портос, коли начальник варти подався слідом за своїми підлеглими і четверо друзів залишилися самі. – Яка ганьба! Четверо мушкетерів дозволяють заарештувати бідолаху, який благає в них допомоги! Дворянин п’є із нишпіркою кардинала!

– Портосе, – зауважив Араміс, – Атос уже сказав тобі, що ти дурень, і я приєднуюся до його думки. Д’Артаньяне, ти велика людина, і коли ти посядеш місце пана де Тревіля, я проситиму тебе поклопотатися за мене, щоб дістати місце настоятеля якого-небудь абатства.

– Або я чогось не розумію, – вигукнув Портос, – або ви схвалюєте вчинок д’Артаньяна?

– Ще б пак, хай йому біс! – сказав Араміс. – Не тільки схвалюю те, що він зробив, а й навіть поздоровляю його.

– А тепер, панове, – мовив д’Артаньян, не обтяжуючи себе спробами пояснити Портосові свою поведінку, – один за всіх і всі за одного – це тепер наше гасло, згода?

– Однак… – почав був Портос.

– Простягни свою руку й присягайся! – в один голос вигукнули Атос і Араміс.

Безсилий проти волі більшості, але продовжуючи стиха сипати прокляття, Портос простягнув руку, і всі четверо хором вигукнули слова, що підказав їм д’Артаньян:

– Один за всіх і всі за одного!

– Чудово! Тепер нехай кожен іде до себе додому, – сказав д’Артаньян так, ніби командував усе своє життя. – Але – обачність і ще раз обачність, бо з цієї хвилини ми починаємо війну проти кардинала.