Читать книгу Три мушкетери - Александр Дюма - Страница 14

Пані Бонасьє та герцог потрапили до Лувру без особливих труднощів: її знали як служницю королеви, а він був у формі мушкетера пана де Тревіля, рота якого, як ми вже сказали, того вечора вартувала в палаці. Проте Жермен передусім піклувався про королеву, і якби щось і сталося, то пані Бонасьє звинуватили б тільки в тому, що вона провела до Лувру свого коханця. Звичайно, вона б узяла цей гріх на себе. Вона, щоправда, заплямувала б своє добре ім’я, але кого цікавить добре ім’я якоїсь галантерейниці!

Увійшовши на подвір’я, герцог і пані Бонасьє пройшли кроків двадцять п’ять уздовж кам’яної огорожі. Там вони опинилися біля маленьких службових дверей, які залишали відчиненими вдень, але звичайно замикали на ніч. Пані Бонасьє штовхнула ці двері, і вони ввійшли. Хоч довкола панувала темрява, але пані Бонасьє добре орієнтувалася в цій частині Лувру, що була відведена для двірських службовців. Замкнувши за собою двері, вона взяла герцога за руку і, тримаючись за поручні й намацуючи ногою сходинки, почала підійматися. Герцог нарахував два поверхи. Опинившись на сходовій площадці, пані Бонасьє повернула праворуч, провела свого супутника довгим коридором і спустилася поверхом нижче, пройшла ще кілька кроків, уставила ключ у замок, одімкнула двері і завела герцога до кімнати, в якій горів тільки нічник.

– Залишайтеся тут, мілорде, – шепнула вона. – Зараз прийдуть.

Сказавши це, вона вийшла в ті самі двері й замкнула їх за собою на ключ, так що герцог міг з повним правом назвати себе в’язнем.

Треба сказати, що герцог Бекінгем, опинившись під замком у напівтемній кімнаті, не відчував ані найменшого страху. Однією з найважливіших рис його вдачі була невтолима спрага пригод і любов до всього романтичного. Безстрашний і заповзятливий, він не вперше наражав своє життя на небезпеку за подібних обставин. Йому було вже відомо, що послання, начебто відправлене Анною Австрійською, було пасткою. Та, замість того щоб повернутися в Англію, він, скориставшись нагодою, попросив передати королеві, що не поїде, не побачивши її. Спершу королева рішуче відмовилася зустрічатися з ним, але потім злякалася, що герцог, роздратований її відмовою, скоїть якусь дурницю. Вона вже зважилася прийняти його й просити негайно виїхати з міста, але того самого вечора, коли вона це вирішила, викрали пані Бонасьє, якій було доручено розшукати герцога й провести його до Лувру. Два дні ніхто не знав про її долю, і запущений механізм зупинився. Тільки коли пані Бонасьє вирвалася на волю й побачилася з де Ля Портом, усе знову набрало обертів, і вона успішно завершила небезпечну операцію, яка, коли б її не викрали, могла б здійснитися на три дні раніше.

Лишившись на самоті, Бекінгем підійшов до дзеркала. Мундир мушкетера дуже пасував йому.

У свої тридцять п’ять років він зажив слави найвродливішого вельможі і найелегантнішого кавалера як у Франції, так і в Англії.

Улюбленець двох королів, власник незліченних багатств, повновладний правитель королівства, яке то збурювалось, то заспокоювалося, підкоряючись його власним примхам, Джордж Вілльєрс, герцог Бекінгемський, жив надзвичайним життям, яке потім ще не одне сторіччя викликало захват і подив нащадків.

Самовпевнений, переконаний у своїй могутності і в тому, що закони, які керують іншими людьми, на нього не поширюються, він ішов прямісінько до мети, незважаючи на те, що ця мета така висока й сліпуча, і для когось іншого безумством здавалося б навіть подумати про неї. Все це привело до того, що він уже кілька разів зустрічався з прекрасною і недоступною Анною Австрійською і, вразивши її своїм блиском, змусив закохатися в себе.

Отже, як ми вже казали, Джордж Вілльєрс зупинився перед дзеркалом. Поправивши своє розкішне хвилясте волосся золотавого кольору, щоб відновити бездоганну зачіску, трохи скуйовджену мушкетерським капелюхом, він підкрутив вуса і, сповнений радості, щасливий і гордий тим, що наближається мить, якої він так довго чекав, усміхнувся своєму відображенню.

У цю мить у стіні відчинилися непримітні двері і до кімнати ввійшла жінка. Герцог побачив її відображення в дзеркалі. Він радісно скрикнув – це була королева!

Анні Австрійській було років двадцять шість чи двадцять сім, вона була в тій порі, коли врода розквітає якнайпишніше.

Вона ступала, як королева, ні, скоріше, як богиня. Очі, в яких виблискував смарагд, були взірцем досконалості і випромінювали водночас лагідність і велич. Її маленький яскраво-червоний рот не псувала навіть нижня губа, дещо випнута вперед, як у всіх спадкоємців австрійського королівського дому: королева була надзвичайно приваблива, коли всміхалася, та коли вона хотіла виказати найглибшу зневагу, то важко було б собі уявити виразнішу гримасу.

Шкіра її була напрочуд ніжною й м’якою. Руки та плечі вражали досконалою красою, і всі тогочасні поети оспівували їх у своїх віршах як щось незрівнянне.

І нарешті, її волосся, колись біляве, а тепер каштанового відтінку, ретельно зачесане і щедро припудрене, чудово обрамляло її обличчя, якому найвимогливіший критик міг побажати лише трохи менше рум’ян, а найвимогливіший скульптор – ледь витонченішої лінії носа.

Герцог Бекінгем на мить застиг, осліплений її красою: ще ніколи, ні на балах, ні на святах, Анна Австрійська не здавалася йому такою гарною, як тепер, коли вона, у простій сукні з білого шовку, з’явилася перед ним у супроводі доньї Естефанії, єдиної з її іспанських покоївок, яка не залишила свою господиню, незважаючи ні на гнів ревнивого короля, ні на переслідування кардинала Рішельє.

Анна Австрійська зробила два кроки назустріч герцогові. Бекінгем кинувся до її ніг і, перш ніж королева встигла його підвести, палко поцілував край сукні.

– Герцогу, вам уже відомо, що це не я продиктувала того злощасного листа?

– О так, вельможна пані, так, ваша величносте! – вигукнув герцог. – Я знаю, що треба бути дурнем, божевільним, щоб повірити, ніби мармур може ожити, а сніг випромінювати тепло. Але що вдієш: коли сам кохаєш, так легко вірити, що й тебе кохають! І все-таки моя подорож була немарною, адже я бачу вас.

– Хай і так, – відповіла Анна Австрійська, – але вам відомо, чому я погодилася побачитися з вами? Я прийшла на цю зустріч, жаліючи вас. Ви байдужі до моїх переживань, ви вперто відмовляєтеся виїхати з країни, хоча, залишаючись тут, ви ризикуєте життям і змушуєте мене ризикувати моєю честю. Я погодилася побачитися з вами, щоб сказати: весь світ проти нас – морська глибочінь, ворожнеча між нашими королівствами, непорушність подружніх клятв. Це святотатство – боротися проти всього цього, мілорде! Я прийшла сюди, нарешті, для того, щоб сказати вам, що ми не повинні більше бачитися.

– Говоріть, пані, говоріть, королево! – вигукнув Бекінгем. – Ніжність вашого голосу зм’якшує жорстокість ваших слів… Ви кажете про святотатство. Ні, святотатство – це розлучати серця, які Бог створив одне для одного!

– Мілорде, – вигукнула королева, – ви забуваєте: я ніколи не говорила, що кохаю вас!

– Але ви ніколи не говорили мені й того, що не кохаєте мене. Хоча вимовити такі слова – це було б виявом жорстокої невдячності з боку вашої величності. Бо, скажіть мені, де ви ще знайдете таке кохання, як моє, кохання, яке ні часові, ні розлуці, ні безнадії згасити несила? Кохання, що вдовольняється загубленою стрічкою, випадковим поглядом, словом, мовленим мимохіть? Минуло три роки, пані, відколи я вперше побачив вас, і от уже три роки, як я безтямно кохаю вас! Хочете, я розповім, як ви були вдягнені, коли я побачив вас уперше? Хочете, я до найменших подробиць змалюю кожну деталь вашого туалету?.. Я бачу вас, як тепер. Ви сиділи на подушках, за іспанським звичаєм. На вас була зелена атласна сукня, гаптована сріблом і золотом, широкі рукава були підв’язані і скріплені застібками з великих діамантів, даючи змогу милуватися вашими чарівними руками. Шию прикривав мереживний комір, а на голові був маленький капелюшок того ж кольору, що й сукня, а на капелюшку – перо чаплі… О, я заплющую очі – і бачу вас такою, якою ви були тоді! Я розплющую очі – і бачу вас такою, як зараз, тобто в тисячу разів прекраснішою!

– Яке божевілля! – прошепотіла Анна Австрійська, в якої забракло мужності розсердитися на герцога за те, що він так вірно зберіг у своєму серці її образ. – Яке божевілля розпалювати марні почуття такими спогадами!

– Чим же я маю жити? В мене нічого не лишилося, крім спогадів! Вони моє щастя, мій скарб, моя надія! Кожна хвилина, коли я бачуся з вами, – це ще один діамант, який я ховаю до скарбниці свого серця. Сьогодні я підібрав четвертий діамант, загублений вами. Адже за три роки, пані, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустріч я щойно вам нагадав, удруге я бачив вас у пані де Шеврез, утретє – в Ам’єнському саду…

– Герцогу, – зашарівшись, прошепотіла королева, – не згадуйте про той вечір!

– О ні, навпаки, згадаймо про нього, ваша величносте! Той вечір – найщасливіший, найрадісніший у моєму житті. Чи пам’ятаєте ви, яка чудесна була ніч? Було тепло, і повітря було сповнене казкових пахощів. Темно-синє небо густо всипали зірки. О, того разу, пані, мені пощастило на мить залишитися з вами наодинці. Того разу ви ладні були розповісти мені про все – про вашу самотність і про смуток вашого серця. Ви спиралися на мою руку… ось так. Нахиляючись, я відчував, як ваше ніжне волосся торкається мого обличчя, і кожен дотик змушував мене тремтіти з голови до ніг. О, королево! Ви не знаєте, яке божественне щастя, яке райське блаженство дарує така мить!.. Усі мої володіння, багатства, славу, усі дні, що лишилося мені ще прожити, ладен я віддати за одну таку мить, за одну таку ніч! Люба пані, присягаюся вам, що тієї ночі ви кохали мене!..

– Мілорде, можливо, що саме місце, де ми зустрічалися, той казковий вечір, чарівність ваших очей і тисячі інших обставин, які часом сполучаються разом, аби занапастити жінку, того фатального вечора об’єдналися проти мене. Але ви бачили, мілорде, королева прийшла на допомогу слабкій жінці: на перше ж ваше слово, необачно мовлене, на першу вільність, яку ви собі дозволили, я покликала служницю.

– О так, це правда. І ніяке інше кохання, крім мого, не витримало б такого випробування. Але моє кохання, здолавши його, спалахнуло ще сильніше і навіки поселилося в моїм серці. Повернувшись до Парижа, ви сподівалися від мене сховатись, ви гадали, що я не насмілюся покинути скарбу, який мій володар доручив мені охороняти. Але що для мене всі скарби, всі королі на землі! Минув лише тиждень, і я повернувся, пані. Цього разу вам уже немає чим дорікнути мені. Я ризикую позбутися довіри мого короля, ризикую своєю головою, щоб мати щастя хоч кілька хвилин бачити вас, я навіть не торкнувся вашої руки, і ви пробачили мені, зваживши на моє каяття та покірливість.

– Так, але всі ці ваші безумства, в яких я – ви знаєте це самі, мілорде, – була невинна, стали причиною обмови. Король, підбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився. Він вигнав пані де Верні, Пюнтажа відправив на заслання, пані де Шеврез упала в неласку. А коли ви захотіли повернутися до Франції як посол, король особисто, – згадайте, мілорде, – король особисто висловився проти цього.

– Так, і Франція заплатить війною за відмову свого короля. Якщо відтепер я не зможу більше бачити вас, пані, – що ж, я хочу, щоб ви щодня чули про мене. Чи знаєте ви, з якою метою було почато експедицію на острів Ре і навіщо я маю намір укласти союз із протестантами Ла-Рошелі? Задля втіхи бачити вас. Я знаю, що я не дійду зі своїми військами до самого Парижа. Але за цією війною настане замирення, замирення вимагатиме переговорів, а вести переговори буде доручено мені. І тоді вже ніхто не посміє мене не прийняти, і я повернуся в Париж, і зможу побачити вас бодай на одну-єдину мить, і буду щасливий. Щоправда, за моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям. Але що мені до цих людей, головне – побачити вас! Усе це, можливо, божевілля, марення, але скажіть, яка жінка ще має такого палкого коханця? У якої королеви є відданіший слуга?

– Мілорде, мілорде, на своє виправдання ви наводите докази, які не додають вам слави. Те, що мало б свідчити про ваше кохання, я сприймаю як можливий злочин.

– Ви вважаєте так тому, що не кохаєте мене, ваша величносте. Якби ви мене кохали, ви зовсім інакше сприймали б усе це. Та коли б ви мене кохали… коли б ви мене кохали, щастя було б надмірним, і я збожеволів би! Так, пані де Шеврез, про яку ви щойно говорили, пані де Шеврез була не такою жорстокою, як ви: Голланд кохав її, і вона відповідала йому взаємністю.

– Пані де Шеврез не була королевою, – прошепотіла Анна Австрійська, вражена силою такої глибокої пристрасті.

– Отож, ви кохали б мене, ви, вельможна пані, коли б не були королевою? Скажіть, кохали б? Чи можу я вважати, що тільки ваш високий сан змушує вас бути такою жорстокою до мене? Чи можу повірити, що, коли б ви були пані де Шеврез, нещасний Бекінгем міг би сподіватися?.. Дякую за ці божественні слова, о моя прекрасна королево, тисячу разів дякую!

– Мілорде, ви не так зрозуміли… ви неправильно витлумачили мої слова. Я не хотіла сказати…

– Мовчіть, мовчіть! – перепинив її герцог. – Якщо своїм щастям я зобов’язаний помилці, не будьте такою жорстокою, щоб виправляти її. Ви самі сказали: мене заманили в пастку. Можливо, мені це коштуватиме життя… Так дивно: з якогось часу в мене таке передчуття, ніби я скоро помру.

При цих словах на вустах герцога майнула сумна і разом з тим чарівна усмішка.

– О Боже! – вигукнула Анна, і непідробний жах, який пролунав у її голосі, був незаперечним доказом того, що її почуття до герцога набагато сильніше, ніж вона вдавала.

– Пані, я кажу це зовсім не для того, щоб налякати вас. Зовсім ні! Зрештою, це просто смішно, і повірте, мене мало хвилюють такі передчуття. Але слова, які ви щойно зронили, надія, яку ви майже подарували мені, наперед спокутують усе, навіть мою смерть.

– Послухайте, мілорде, – сказала Анна Австрійська, – у мене теж є передчуття, і мені сняться жахливі сни. Мені снилося, що я бачу вас розпростертого на землі, закривавленого, пораненого…

– Пораненого в лівий бік, ножем? – перебив її герцог.

– Так, саме так, мілорде: у лівий бік, ножем. Але хто міг сказати вам, що я бачила такий сон? Я довірила його лише Богові, та й то в молитві.

– Цього для мене досить, вельможна пані. Ви кохаєте мене, чи не так?

– Я вас кохаю? Я?

– Так, ви. Хіба Бог послав би вам ті ж самі сни, що й мені, коли б ви мене не кохали? Хіба були б у нас ті самі передчуття, коли б наші серця не були зв’язані єдиною ниткою? Ви кохаєте мене, моя королево! Але чи тужитиме ваше серце за мною?

– О Боже милосердний! – вигукнула Анна Австрійська. – Я не витримаю цього! Благаю вас, герцогу, заради всього святого, йдіть, облиште мене! Не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я ніколи не порушу обітниці, даної перед Богом. Згляньтеся наді мною, їдьте! Якщо вас поранять у Франції, якщо ви помрете у Франції, якщо в мене буде найменша підозра, що кохання до мене стало причиною вашої смерті, я не переживу цього, я збожеволію! Їдьте вже, їдьте, благаю вас!

– О, яка ви прекрасна зараз! Боже, як я вас кохаю! – вигукнув герцог.

– їдьте! їдьте, благаю вас, і повертайтеся згодом. Повертайтеся як посол, як міністр, повертайтеся в супроводі охоронців, які зможуть захистити вас, і слуг, які оберігатимуть вас… Тоді я не боятимусь за ваше життя і буду щаслива побачити вас.

– Невже правда усе те, що ви кажете?

– Так.

– Тоді… тоді на знак вашого прощення подаруйте мені що-небудь, якусь дрібничку, що належить вам і слугуватиме доказом, що все це мені не наснилося. Якусь річ, яку ви носили і яку я теж міг би носити… перстень, ланцюжок…

– І ви поїдете… ви поїдете, коли я подарую те, про що ви просите?

– Так.

– Негайно ж?

– Так.

– Ви залишите Францію і повернетеся до Англії?

– Так, присягаюся вам.

– Зачекайте тоді, зачекайте…

Анна Австрійська пішла до себе і майже відразу повернулася, тримаючи в руках скриньку з рожевого дерева з золотою інкрустацією, прикрашену її вензелем.

– Візьміть це, мілорде, – сказала вона. – Візьміть і зберігайте на згадку про мене.

Герцог Бекінгем узяв скриньку і знову припав до її ніг.

– Ви обіцяли мені поїхати, – мовила королева.

– І я дотримаю свого слова! Вашу руку, вельможна пані, вашу руку, і я вже йду.

Анна Австрійська, заплющивши очі, простягла герцогові руку.

Бекінгем палко торкнувся губами цієї чарівної руки. Відчуваючи, що сили можуть полишити її, вільною рукою королева сперлася на Естефанію.

– Не пізніше ніж через півроку, ваша величносте, – пообіцяв герцог, підводячись, – якщо на той час я ще буду живий, я знову побачу вас, нехай мені для цього доведеться перевернути увесь світ.

І, вірний своєму слову, він вибіг з кімнати.

У коридорі на нього чекала пані Бонасьє, яка так само обережно і так само безперешкодно вивела його з Лувру.