Читать книгу Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 17

– Я – Фальвік, граф Моен. А це лицар Тай з Дорндаля.

Ґеральт недбало вклонився, розглядаючи рицарів. Обидва були в обладунках і кармінових плащах зі знаком Білої Троянди на лівому плечі. Це трохи здивувало відьмака, бо навколо, як він знав, не було жодної командорії ордену.[37]

Неннеке, здавалося б невимушено й безтурботно усміхнена, помітила його здивування.

– Ці шляхетні добродії? – промовила знехотя, зручніше всідаючись на своєму схожому на трон кріслі, – перебувають на службі милостивого володаря цих земель герцога Гереварда.

– Князя, – виправив із притиском Тай, молодший з рицарів, пронизуючи жрицю ворожим поглядом світло-голубих очей. – Князя Гереварда.[38]

– Не вдаватимемося у незначні ономастичні деталі. – Неннеке глузливо посміхнулася. – За моїх часів князями, зазвичай, титулували лише тих, у чиїх жилах текла королівська кров, але тепер це, здається, не має жодного значення. Повернімося до знайомства й з’ясування мети візиту лицарів Білої Троянди до мого скромного храму. Ти маєш знати, Ґеральте, що капітул[39] саме клопочеться перед Геревардом про землі для ордену, тому багацько рицарів Троянди пішли на службу до князя. А чимало місцевих, як присутній тут Тай, присягнули й прийняли червоний плащ, котрий так йому личить.

– Це честь для мене. – Відьмак знову вклонився, так само недбало, як і попереднього разу.

– Сумніваюся, – холодно промовила жриця. – Вони прийшли сюди не з почестями. Навпаки. Прибули із вимогою, аби ти якнайшвидше звідси забрався. Прибули, щоб тебе вигнати, якщо говорити коротко й по суті. Ти це вважаєш це за честь для себе? Я – ні. Я це вважаю образою.

– Шляхетні рицарі, здається, турбувалися дарма, – знизав плечима Ґеральт. – Я не збираюся тут оселятися. Заберуся звідси сам, без додаткових стимулів і нагадувань, і то скоро.

– Негайно! – гарикнув Тай. – Ні на мить не зволікаючи. Князь наказує…

– На території цього храму наказую я, – перебила Неннеке холодним владним тоном. – Зазвичай я стараюся, щоб мої накази не дуже суперечили політиці Гереварда. Доки та політика є логічною і зрозумілою. У цьому конкретному випадку вона ірраціональна, тож я не сприйматиму її серйозніше, ніж вона на те заслуговує. Ґеральт із Рівії мій гість, панове. Його перебування у моєму храмі мені приємне. Тому Ґеральт із Рівії залишатиметься у моєму храмі так довго, як він того забажає.

– Ти маєш нахабство опиратися князю, жінко? – крикнув Тай і, відкинувши плащ на плече, продемонстрував у всій красі рифлений, ламінований міддю нагрудник. – Насмілюєшся ставити під сумнів авторитет влади?

– Тихіше, – сказала Неннеке й примружила очі. – Тон нижче. зважай на те, що говориш і до кого говориш.

– Я знаю, до кого говорю! – ступив уперед рицар. Фальвік, той, котрий старший, міцно ухопив його за лікоть, стиснув так, що аж скреготнула залізна рукавичка. Тай люто рвонувся. – І я вимовляю слова, які є волею князя, володаря цих земель! Знай, жінко, що на подвір’ї чекають дванадцять солдатів…

Неннеке сунула руку до мішечка на паску й вийняла з нього невеличку порцелянову баночку.

– Я насправді не знаю, – промовила спокійно, – що станеться, якщо я оце зараз розіб’ю у тебе під ногами, Таю. Може, в тебе луснуть легені. Може, поростеш шерстю. А може, й те, й інше, хто знає? Хіба лише милостива Мелітеле.

– Не смій погрожувати нам своїми чарами, жрице! Наші солдати…

– Ваші солдати, якщо хоч котрийсь із них торкнеться жриці Мелітеле, висітимуть на акаціях уздовж шляху до міста, і ще раніше, ніж сонце торкнеться обрію. Вони про це чудово знають. І ти про це знаєш, Таю, тож досить поводитися неначе хам. Я приймала тебе при пологах, засраний шмаркачу, і мені шкода твоєї матері, але не спокушай долю. Не змушуй мене вчити тебе гарних манер!

– Добре, добре, – втрутився відьмак, трохи знуджений цією виставою. – Схоже, що моя скромна особа стає причиною серйозного конфлікту, а я не бачу приводу для цього. Пане Фальвіку, ви здаєтеся мені більш урівноваженим, аніж ваш товариш, якого, як я бачу, розбурхує молодечий запал. Послухайте, пане Фальвіку: ручаюся, що полишу тутешню місцевість скоро, за кілька днів. Ручаюся також, що я не мав і не маю наміру працювати тут, беручи доручення і замовлення. Я тут не як відьмак, а як особа приватна.

Граф Фальвік глянув йому в очі, й Ґеральт одразу ж зрозумів свою помилку. У погляді лицаря Білої Троянди була чиста, непохитна й нічим не погамована ненависть. Відьмак зрозумів і упевнився, що це не герцог Геревард вигонить і викидає його, а саме Фальвік і йому подібні.

Рицар повернувся до Неннеке, шанобливо вклонився й почав говорити. Говорив спокійно й ґречно. Говорив логічно. Але Ґеральт знав, що Фальвік бреше як собака.

– Шановна Неннеке, прошу вибачення, але князь Геревард, мій сеньйор, не бажає і не стане терпіти у своїх володіннях відьмака Ґеральта з Рівії. Байдуже, чи Ґеральт із Рівії полює на потвор, чи вважає себе особою приватною. Князь знає, що Ґеральт із Рівії приватною особою не буває. Відьмак притягує нещастя, неначе магніт – ошурки. Чарівники обурюються і пишуть петиції, друїди просто погрожують…

– Не бачу підстав, аби Ґеральт із Рівії відповідав за наслідки розбещеності тутешніх чарівників і друїдів, – перебила жриця. – З якого це часу Гереварда цікавлять думки тих чи інших?

– Годі дискусій, – задрав підборіддя Фальвік. – Чи я висловився недостатньо ясно, шановна Неннеке? Тоді скажу так ясно, що ясніше вже нікуди: ані князь Геревард, ані капітул ордену не бажають жодного дня терпіти в Елландері відьмака Ґеральта з Рівії, відомого як Блавікенський Різник.

– Тут не Елландер! – Жриця підхопилася з крісла. – Тут – храм Мелітеле![40] А я, Неннеке, головна жриця Мелітеле, ані хвилини більше не бажаю терпіти на території храму ваші особи, панове!

– Пане Фальвіку, – тихо озвався відьмак. – Дослухайтеся до голосу розуму. Я не бажаю неприємностей, та й вам, здається, вони також не дуже потрібні. Я полишу цю місцевість найпізніше за три дні. Ні, Неннеке, мовчи, прошу. Мені все одно час у дорогу. Три дні, пане граф. Я не прошу про більше.

– І правильно, що не просиш, – мовила жриця раніше, ніж Фальвік устиг зреагувати. – Ви чули, хлопці? Відьмак залишиться тут на три дні, бо таке його бажання. А я, жриця Великої Мелітеле, стану приймати його у себе ці три дні, бо таке моє бажання. Перекажіть це Гереварду. Ні, не Гереварду. Перекажіть це його дружині, шляхетній Ермеллі, додавши, що коли вона й надалі зацікавлена в безперервному отриманні афродизіаків з моєї аптеки, то нехай краще заспокоїть свого герцога. Нехай стримає його настрої та примхи, що все більше набувають ознак маразму.

– Годі! – тонко крикнув Тай, зірвавшись на фальцет. – Не бажаю слухати, як якась шарлатанка зневажає мого сеньйора і його дружину! Не потерплю такої образи! Відтепер тут правитиме тільки орден Білої Троянди й настане кінець вашому лігву пітьми й забобонів! А я, лицар Білої Троянди…

– Слухай-но, шмаркачу, – перервав його Ґеральт, паскудно посміхаючись. – Припни свого язичка. Ти говориш із жінкою, яку належить шанувати. Особливо рицареві Білої Троянди. Щоправда, аби ним стати, віднедавна треба тільки сплатити до скарбниці капітули тисячу новіґрадських крон, тому орден і виповнився синами лихварів і кравців, проте якісь традиції, певно, ще у вас затрималися. Чи, може, я помиляюся?

Тай зблід і потягнувся до боку.

– Пане Фальвіку, – сказав Ґеральт, не перестаючи посміхатися. – Якщо він витягне меча, то я його відберу й відлупцюю молокососа плазом по сраці. А потім виб’ю ним двері.

Тай тремтячими руками витягнув з-за пояса залізну рукавичку і з брязкотом жбурнув її на підлогу до ніг відьмака.

– Приниження ордену я змию твоєю кров’ю, виродку! – крикнув. – На витоптаній землі! Виходь на подвір’я!

– У тебе щось упало, синку, – спокійно сказала Неннеке. – Тож підніми, тут не можна смітити, тут храм. Фальвіку, забери звідси цього йолопа, бо станеться лихо. Ти знаєш, що маєш переказати Геревардові. Утім, я напишу йому особистого листа, бо ви, як посланці, не справляєте враження гідних довіри. Геть звідси. Знайдете вихід самі, сподіваюся?

Фальвік, стримуючи оскаженілого Тая залізною хваткою, уклонився, хруснувши обладунком. Потім глянув в очі відьмакові. Відьмак не посміхався. Фальвік закинув на плече карміновий плащ.

– Це був не останній наш візит, шановна Неннеке, – сказав він. – Ми сюди повернемося.

– Саме цього я і боюся, – холодно відповіла жриця. – З усім несхваленням з мого боку.