Читать книгу Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 8

Остріт прийшов до тями швидко, поводив навколо очима – у цілковитій темряві. Помітив, що зв’язаний.

Ґеральта, який стояв поруч, не бачив. Але зорієнтувався, де перебуває, і завив: протяжно, розпачливо.

– Мовчи, – сказав відьмак. – Бо приволочеш її передчасно.

– Ти клятий убивцю! Де ти? Розв’яжи мене зараз же, негіднику! Будеш за те висіти, сучий сине!

– Мовчи.

Остріт важко дихав.

– Залишиш мене їй на поталу? Зв’язаного? – запитав уже тихіше, додаючи брудне прізвисько майже пошепки.

– Ні, – сказав відьмак. – Відпущу тебе. Але не зараз.

– Ти, розбійнику, – засичав Остріт. – Щоби відволікти стриґу?

– Так.

Остріт замовк, перестав борсатися і лежав спокійно.

– Відьмаче?

– Так.

– Це правда, я хотів повалити Фольтеста. Не я один. Але я один прагнув його смерті, хотів, аби він помер у муках, аби ошалів, аби живцем згнив. Знаєш чому?

Ґеральт мовчав.

– Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я кохав її… Відьмаче, ти тут?

– Тут.

– Я знаю, про що ти думаєш. Але було не так. Повір мені, я не накладав жодних проклять. Я не знаюся на жодних чарах. Тільки раз сказав зі злості… Тільки раз. Відьмаче? Слухаєш?

– Слухаю.

– Це його мати, стара королева. Це напевне вона. Не могла дивитися, що він і Адда… Але не я. Я тільки раз, знаєш, намагався умовляти її, а Адда… Відьмаче! Запаморочилося мені, і я сказав… Відмаче? То я? Я?

– Це вже не має значення.

– Відьмаче? Північ близько?

– Близько.

– Випусти мене раніше. Дай мені більше шансів.

– Ні.

Остріт не почув скреготу відсунутої могильної плити, але відьмак – почув. Нахилився і розрізав кинджалом пута вельможі. Остріт, не чекаючи слів, скочив, незграбно пошкутильгав, а потім побіг. Очі його вже настільки призвичаїлися до темряви, що він бачив шлях, який вів з головної зали до виходу.

Із гуркотом вискочила з підлоги плита, що блокувала вхід у підземелля. Ґеральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходів, помітив потворну постать стриґи, яка пружно, швидко й безпомилково мчала услід за гупанням чобіт Остріта, що віддалявся. Стриґа не видавала ані найменшого звуку.

Потворний, тремтячий, моторошний виск роздер ніч, струсонув старі мури й тривав, вібрував, то піднімаючись, то спадаючи. Відьмак не міг точно оцінити відстань – через загострений слух, – але він знав, що стриґа наздогнала Остріта швидко. Занадто швидко.

Він вийшов на середину зали і став біля самого входу до крипти. Відкинув плаща.

Повів плечима, щоб меч улігся на спині зручніше. Натягнув рукавички. Він мав іще трохи часу. Знав, що стриґа, хоч і наїдена після останньої повні, не покине труп Остріта скоро. Серце й печінка були для неї цінним запасом живлення для довгого перебування у летаргії.

Відьмак чекав. До зорі, як він вирахував, залишалося ще зо три години. Спів півня міг би його лише збити з пантелику. Зрештою, навколо, скоріше за все, і не було аніяких півнів.

Він почув. Стриґа йшла поволі, чалапаючи по підлозі. А потім він її побачив.

Опис був точним. Непропорційно велика голова, посаджена на коротку шию, мала ореол сплутаного, розкуйовдженого рудого волосся. Очі світилися у темряві, наче два карбункули. Стриґа зупинилася і дивилася на Ґеральта. Раптом розчахнула пащу – немов похваляючись рядами білих загострених зубиськ, а потім клацнула щелепою зі стуком, що нагадував гупання віка. І відразу скочила, з місця, без розбігу, цілячи у відьмака закривавленими пазурами.

Ґеральт відскочив убік, крутнувся у блискавичному піруеті, стриґа тернулася об нього, теж крутнулася, розтинаючи повітря пазурами. Не втратила рівноваги, напала знову, одразу, з напівоберту, клацаючи зубами перед грудьми Ґеральта. Рівієць відскочив в інший бік, тричі змінивши напрямок обертання, дезорієнтував стриґу. Відскакуючи, він міцно, хоча й без замаху, ударив її у бік голови сріблястими заклепками, натиканими на тильному боці рукавички, на фалангах пальців. Стриґа потворно загарчала, наповнюючи замок гучним відлунням, припала до землі, завмерла й заходилась вити: глухо, зловороже, люто.

Відьмак зловтішно посміхнувся. Перша спроба, як він і розраховував, пройшла нормально. Срібло було вбивчим для стриги, як і для більшості потвор, прикликаних до життя чарами. Тож існував шанс: бестія не відрізнялася від інших, а це гарантувало можливість відчарування, а срібний меч, у крайньому разі, гарантував життя і йому самому.

Стриґа не квапилася із наступним нападом. Цього разу вона наближалася повільно, шкірячи ікла, бридко пускаючи слину. Ґеральт відступив, пішов півколом, обережно ставлячи стопи, сповільнюючи та прискорюючи рухи, чим виводив стриґу з концентрації, перешкоджаючи їй у підготовці до стрибка. Йдучи, відьмак розкрутив довгий, тонкий, міцний ланцюг із грузилом на кінці. Ланцюг був зі срібла.

У мить, коли стриґа напружилася і стрибнула, ланцюг свиснув у повітрі й, звиваючись наче гадюка, в одну мить обвив плечі, шию і голову потвори. Стриґа впала на льоту, вискнувши так, що зробилося боляче вухам. Борсалася на підлозі, дико ричала – незрозуміло, чи то від люті, чи то від пекучого болю, якого завдавав їй ненависний метал. Ґеральт був задоволений – якби виникла потреба, він міг запросто вбити стриґу у цю ж мить. Але відьмак не виймав меча. До цього часу ніщо у поведінці стриґи не свідчило, що це міг бути отой невиліковний випадок.

Ґеральт відступив на безпечну відстань і, не спускаючи погляду з фігури, яка борсалася на підлозі, почав глибоко дихати, концентруючись.

Ланцюг порвався, срібні ланки дощем сипонули на всі боки, задзеленчали по камінню. Засліплена люттю, виючи, стриґа кинулася в атаку. Ґеральт чекав спокійно, піднятою правою рукою креслив перед собою Знак Аард.

Стриґа відлетіла на кілька кроків, наче вдарена молотом, але втрималася на ногах, простягла пазурі, оголила ікла. Волосся її здибилося і залопотіло, неначе йшла вона під різким вітром. Важко, хекаючи, крок за кроком, поволі – йшла. Усе-таки йшла.

Ґеральт занепокоївся. Він не очікував, що Знак цілковито паралізує стриґу, але не сподівався, що бестія так легко подолає опір. Не міг тримати Знак занадто довго, це надмірно виснажувало, а до стриґи залишилося вже тільки з десяток кроків. Він раптово зняв Знак і відскочив убік. Як і очікував, стриґа від несподіванки полетіла уперед, втратила рівновагу, перекинулася, послизнулася на підлозі й гепнулася донизу сходами, у розчахнутий на підлозі вхід до крипти. Знизу пролунало її потужне виття.

Аби виграти час, Ґеральт заскочив на східці, що вели на галерею. Не дістався навіть середини, коли стриґа вистрибнула з крипти: бігла наче величезний чорний павук. Відьмак почекав, поки вона забіжить за ним на сходи, після чого перескочив балюстраду й приземлився на підлозі. Стриґа крутнулася і, відштовхнувшись, полетіла на нього у неправдоподібному, більш ніж десятиметровому стрибку. І вже не давала збити себе з пантелику піруетами так легко – двічі її пазурі залишили сліди на шкіряному каптані рівійця. Але новий, відчайдушно міцний удар сріблястих заклепок рукавички відкинув стриґу, примусив її похитнутися. Ґеральт, відчуваючи лють, що здіймалася в ньому, хитнувся, вигнув тулуб назад і потужним копняком у бік звалив бестію з ніг.

Рик, який та видала, був голоснішим за всі попередні. Аж штукатурка посипалася зі стелі.

Стриґа скочила на ноги, трусячись від непідконтрольної злості та жадоби вбивства. Ґеральт чекав. Він уже витяг меча й описував ним кола у повітрі, йшов, крутився навколо стриґи, пильнуючи, щоб рухи меча не збігалися із ритмом і темпом його кроків. Стриґа не стрибала, а наближалася поволі, водячи очима за світлою смугою клинка. Ґеральт раптово зупинився й застиг із піднятим мечем. Стриґа, збита з пантелику, також стала. Відьмак описав вістрям повільне півколо й зробив крок у бік стриґи. Потім іще один. А потім скочив, крутячи над головою «вісімки».

Стрига зіщулилася, відступила зигзагом, Ґеральт знову опинився поруч, клинок миготів у його руці. Очі відьмака палали ворожим блиском, з-за зціплених зубів виривався хриплий рик. Стриґа знову відступила, її штовхала назад сила сконцентрованої ненависті, злості та насилля, що випромінювала людина, яка її атакувала; ті били в неї хвилями, вдиралися до мозку й нутрощів. Вона, аж до болю перелякана не знаним раніше відчуттям, видала з себе схвильований, тонкий писк, розвернулася і кинулася навтьоки світ за очі, у темну плутанину коридорів замку.

Ґеральт, якого били дрижаки, стояв посеред зали. Один. Довго ж це тривало, подумав він, поки той танець на краю прірви, той божевільний, макабричний балет бою привів до сподіваного результату, дозволив досягнути психічної єдності із супротивником, проникнути до рівнів зосередженої волі, яка переповнювала стриґу. Злої, хворобливої волі, із сили якої стриґа, власне, й повстала. Відьмак затремтів від спогаду про мить, коли він поглинув той заряд зла, аби спрямувати його, наче віддзеркалюючи, на потвору. Ніколи ще він не стикався із такою концентрацією ненависті й убивчого шалу, навіть у василісків, які в цьому сенсі мали найгіршу славу.

Тим краще, подумав він, йдучи у бік входу до крипти, який чорнів на підлозі, наче величезна калюжа. Тим краще, тим більший удар отримала сама стриґа. Це дасть йому трохи більше часу на подальші дії, поки бестія опритомніє від шоку. Відьмак сумнівався, що його вистачило б ще на одне таке зусилля. Дія еліксирів слабшала, а до світанку було ще далеко. Стриґа не повинна дістатися до крипти до зорі, інакше усі його попередні зусилля підуть намарне.

Він спустився сходами. Крипта була невеличка й містила три кам’яні саркофаги. На першому від входу кришку було наполовину відсунуто. Ґеральт витяг з-за пазухи третій флакончик і швидко випив його вміст, увійшов у саркофаг і влігся. Як і очікував, той був подвійним – для матері й доньки. Тільки він насунув кришку, згори знову почулося ревіння стриґи. Ґеральт ліг горілиць поруч із муміфікованим трупом Адди, а на плиті зсередини накреслив Знак Ирден. На груди собі поклав меча й поставив маленьку клепсидру, наповнену фосфоризуючим піском. Схрестив руки. Він уже не чув криків стриґи, котра бешкетувала у замку. Перестав чути будь-що, бо вороняче око й чистотіл почали діяти.