Читать книгу Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 18

І

Як завжди, першими його помітили діти й коти. Смугастий котяра, який спав на нагрітому сонцем штабелі дров, здригнувся, підняв круглу голову, притис вуха, пирхнув і чмихнув у кропиву. Трилітній Драґомір, син рибалки Тріґлі, котрий на порозі хати докладав усіх зусиль, аби ще сильніше виквацяти виквацяну вже сорочку, розкричався, не зводячи повних сліз очей з вершника, який проїздив повз нього.

Відьмак їхав поволі, не намагаючись випередити віз із сіном, що зайняв усю вуличку. За ним, витягуючи шию і щомиті міцно натягуючи мотузку, трюхкотів нав’ючений віслюк, прив’язаний до луки сідла. Окрім звичайних в’юків довговухий тягнув на спині чимале щось, замотане у попону. Сіро-білий бік віслюка вкривали темні смуги засохлої крові.

Віз нарешті завернув у бокову вуличку, що вела до комор і пристані, звідки віяло бризом, смолою і бичачою сечею. Ґеральт поквапив коня. Не зреагував на здушений крик торговки овочами: та вдивлялася у кістляву пазуристу лапу, що вистромилася з-під попони й погойдувалася у ритмі трюхикання віслюка. Не обернувся він і на зростаючий натовп людей, які йшли за ним, збуджені і схвильовані.

Перед будинком війта,[42] як завжди, було повно возів. Ґеральт зіскочив із сідла, поправив меч на спині й перекинув вуздечку через дерев’яну конов’язь. Натовп, який ішов за ним, утворив навколо віслюка півколо.

Крики війта чути було вже перед входом.

– Не можна, кажу! Не можна, трясця! По-людськи не розумієш, мерзотнику?

Ґеральт увійшов. Перед війтом, низеньким і огрядним, червоним від гніву, стояв селянин, тримаючи за шию гусака. Гусак виривався.

– Чого… Заради всіх богів! Це ти, Ґеральте? Чи мене очі підводять? – І знову, звертаючись до селюка: – Забирай це, хаме! Оглух?

– Балакали, – белькотів селянин, косячись на гусака, – шо тре дати шось вельможному, бо інакше…

– Хто балакав? – гарикнув війт. – Хто? Що я ніби що? Хабарі беру? Не можна, кажу! Геть, кажу! Привіт, Ґеральте.

– Привіт, Кальдемейне.

Війт, потискаючи долоню відьмака, другою рукою хлопнув його по плечу.

– Не було тебе тут десь зо два роки, Ґеральте. Що? Досі ніяк не нагрієш собі місця? Звідки прибув? А, собача срака, яка різниця звідки. Гей, хтось-бо, нумо, принесіть пива! Сідай, Ґеральте, сідай. У нас тут казна-що, бо завтра ярмарок. Що там у тебе, розповідай!

– Потім. Спершу вийдемо.

Назовні натовп був уже вдвічі більшим, але вільний простір довкола віслюка не зменшувався. Ґеральт відкинув попону. Натовп охнув і відсахнувся. Кальдемейн широко роззявив рота.

– На всіх богів, Ґеральте! Що воно?

– Кікімора. Чи немає за неї якоїсь нагороди, пане войте?

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павукоподібне, обтягнене сухою чорною шкірою тіло, на заскліле око з вертикальною зіницею, на голчасті ікла у закривавленій пащі.

– Де… Звідки воно…

– На греблі, за чотири милі перед містечком. На болотах. Кальдемейне, там мали пропадати люди. Діти.

– Ага, було таке. Але ніхто… Хто міг припустити… Гей, людоньки, додому, до роботи! Це не вистава! Закрий те, Ґеральте. Мухи злітаються.

У хаті війт мовчки схопив глечик пива й одним духом вихилив до дна. Важко зітхнув, шморгнув носом.

– Нагороди немає, – сказав похмуро. – Ніхто навіть не припускав, що щось таке сидить у солоних болотах. Факт, кілька осіб пропали у тих місцях, але… Мало хто по тій греблі лазив. А ти звідки там узявся? Чому не їхав головним трактом?

– На головних трактах для мене непросто із заробітком, Кальдемейне.

– Я й забув. – Війт стримав відрижку, надувши щоки. – А така ж була спокійна місцевість. Навіть хованці рідко коли сцяли бабам у молоко. І на тобі, під боком якесь страховидло. Виходить, я тобі дякувати повинен. Бо заплатити – я тобі за нього не заплачу. Не маю на те фондів.

– Кепсько. Придалося б мені трохи грошенят, щоб перезимувати. – Відьмак відсьорбнув із глечика й обтер губи від піни. – Збираюся до Їспадену, але не знаю, чи встигну до того, як сніги дорогу закриють. Можу застрягнути в якомусь із містечок уздовж Лютоньського тракту.

– У Блавікені довго забавлятимешся?

– Трохи. Не маю часу на забавки. Зима йде.

– Де зупинишся? Може, у мене? Вільна кімната є на горищі, навіщо маєш дозволяти корчмарям, тим злодіям, обдирати себе? Поговоримо, розповіси, що у великому світі чути.

– Чому ж ні? Але що на те твоя Лібуша? Останнім разом я помітив, що вона мене не любить.

– У моєму домі від баби голосу – зась. Але, між нами, не роби при ній того, що останнього разу, за вечерею.

– Йдеться про те, що я кинув у щура виделкою?

– Ні. Йдеться про те, що ти влучив, хоча й було темно.

– Я думав, що воно буде весело.

– Було. Але не роби того при Лібуші. Слухай, а та… як її там… Кікі…

– Кікімора.

– Вона тобі для чогось потрібна?

– Цікаво, для чого? Якщо немає нагороди, можеш наказати викинути її на гній.

– Непогана ідея. Гей, там, Карелько, Борґу, Носікамику! Є там хтось?

Увійшов міський стражник із протазаном на плечі, з гуркотом зачепившись вістрям за одвірок.

– Носікамику, – сказав Кальдемейн, – візьми когось на допомогу й забери з-під хати віслюка разом із тим свинством, що запаковане у попону, відвези до хліва та втопи у ямі для гною. Зрозумів?

– Як накажете. Але… Пане войте…

– Чого?

– Може, перш ніж топити оту мерзоту…

– Ну?

– Показати б Майстрові Іріону. Ану ж йому для чогось знадобиться.

Кальдемейн ляснув себе по лобі долонею.

– А ти не дурень, Носікамику. Слухай, Ґеральте, може, наш місцевий чародій відвалить тобі щось за ту падаль. Рибалки зносять йому різних дивориб, восьминогів, клабаутерів та білокровок, багато хто на тому заробив. Ходімо, пройдемося до вежі.

– Ви винайняли чародія? На постійно чи тимчасово?

– На постійно. Майстер Іріон. Мешкає у Блавікені вже рік. Зацний маг, Ґеральте, одразу побачиш.

– Сумніваюся, чи зацний маг заплатить за кікімору, – скривився Ґеральт. – Наскільки мені відомо, вона для приготування жодного еліксиру не годиться. Скоріше, ваш Іріон мені лише дорікатиме. Ми, відьмаки, із чародіями одне одного не любимо.

– Ніколи не чув, щоби Майстер Іріон хоч комусь дорікав. Чи заплатить – я не присягатимуся, але спробувати не завадить. На болотах таких кікімор може бути й більше, і що тоді? Нехай чародій огляне потвору й у разі чого накладе на болота якісь там чари – абощо.

Відьмак трохи подумав.

– Переконав, Кальдемейне. Що ж, ризикнемо зустрітися з Майстром Іріоном. Ходімо?

– Ходімо. Носікамику, віджени тих дітлахів і бери висловухого за мотузку. Де моя шапка?

ІІ

Вежа, збудована з гладенько обтесаних гранітних блоків і увінчана зубчастими мерлонами,[43] виглядала імпозантно, височіючи над порепаними черепицями особняків та запалими стріхами хатин.

– Бачу, відновив її, – сказав Ґеральт. – Чарами чи вас загнав до роботи?

– Головно чарами.

– Який він, той ваш Іріон?

– Порядний. Людям допомагає. Але вовкуватий, відлюдник. З вежі майже не виходить.

На дверях, оздоблених розеткою та інкрустованих світлим деревом, висів чималий кнокер у формі пласкої вирячкуватої риб’ячої голови, що тримала у зубастій пащі мідне кільце. Кальдемейн, схоже, обізнаний із дією механізму, наблизився і, відкашлявшись, промовив:

– Вітає війт Кальдемейн у справі до Майстра Іріона. Із ним вітає відьмак Ґеральт із Рівії, також у справі.

Довгий час нічого не відбувалося, нарешті риб’яча голова ворухнула зубастою щелепою й видихнула хмаринку пари.

– Майстер Іріон не приймає. Йдіть собі, добрі люди.

Кальдемейн переступив на місці, глянув на Ґеральта.

Відьмак стенув плечима. Носікамик, зосереджений і серйозний, длубався у носі.

– Майстер Іріон не приймає, – металево повторив кнокер. – Йдіть собі, добрі…

– Я не добра людина, – голосно перебив Ґеральт. – Я відьмак. Там, на віслюку, кікімора, яку я убив дуже близько від містечка. Кожен чародій-резидент зобов’язаний дбати про безпеку в околицях. Майстер Іріон не має удостоювати мене розмовою, не мусить він мене й приймати, раз така його воля. Але кікімору нехай він огляне й зробить висновки. Носікамику, відкрий кікімору й звали її сюди, під самі двері.

– Ґеральте, – тихо сказав війт. – Ти поїдеш, а мені тут доведеться…

– Ходімо, Кальдемейне. Носікамику, витягай пальця з носа й роби, що я сказав.

– Зараз, – промовив кнокер зовсім іншим голосом. – Ґеральте, це справді ти?

Відьмак тихенько вилаявся.

– Я втрачаю терпіння. Так, це справді я. І що з того, що то справді я?

– Підійди ближче до дверей, – сказала риб’яча голова, пирхаючи хмаринкою пари. – Один. Впущу тебе.

– Що з кікіморою?

– Гори вона вогнем. Хочу поговорити з тобою, Ґеральте. Тільки з тобою. Вибачте, войте.

– Та що там мені, Майстре Іріоне, – махнув рукою Кальдемейн. – Бувай, Ґеральте. Побачимося пізніше. Носікамику! Потвору на гній!

– Як накажете.

Відьмак підійшов до інкрустованих дверей, що ледь прочинилися, рівно настільки, щоби він міг протиснутися, після чого відразу ж зачинилися, полишивши його у повній темряві.

– Гей! – закричав він, не приховуючи гніву.

– Уже, – відповів голос, на диво знайомий. Відчуття було настільки несподіваним, що відьмак заточився і простягнув руку, шукаючи опори. Не знайшов.

Сад квітнув білим і рожевим, пах дощем. Небо перетинала кольорова дуга веселки, поєднуючи крони дерев із далеким синюватим гірським хребтом. Хатинка посеред саду, маленька й скромна, тонула у мальвах. Ґеральт глянув собі під ноги й визначив, що стоїть по коліна у чебреці.

– Ну, Ґеральте, ходи ж бо, – пролунав голос. – Я перед домом.

Він увійшов у сад, між дерев. Зліва помітив рух і озирнувся. Світлокоса дівчина, геть гола, йшла вздовж кущів із повним кошиком яблук. Відьмак урочисто пообіцяв собі більше нічому не дивуватися.

– Нарешті. Привіт, відьмаче.

– Стреґоборе! – здивувався Ґеральт. Відьмак зустрічав у своєму житті злодіїв, які виглядали неначе міські райці,[44] райців, які виглядали неначе старцівство,[45] повій, які виглядали неначе королеви, королев, які виглядали неначе тільні корови, й королів, які виглядали неначе злодії. А Стреґобор завжди виглядав так, як, згідно з усіма правилами й уявленнями, мусив виглядати чародій. Був він високим, худим, згорбленим, мав великі сиві кущисті брови й довгий гачкуватий ніс. До того ж носив довгі чорні шати з неймовірно широкими рукавами, а в руці тримав довгий посох із кришталевою кульою. Жоден зі знайомих Ґеральту чародіїв не виглядав, як Стреґобор. А найдивніше – Стреґобор насправді й був чародієм.

42

Війт – виборна (рідше – за призначенням власника землі) посада місцевого самоврядування у містечках та селах; походить від нім. «Vogt» – «намісник» (що, у свою чергу, походить від «vocatus» середньовічної латини, яке пов’язане із «advocatus» – «покликаний на допомогу»). Забезпечував загальне адміністрування, реалізацію судових функцій.

43

Мерлони (фр. «виступ») – зубчасті виступи на вершинах фортечних будівель.

44

Райці – члени міських рад, вибірні радники.

45

Старцівство – мандрівні старці, що жили жебракуванням та співами пісень – народних та духовних.