Читать книгу Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 5

Фольтест був худорлявим, мав гарне – занадто гарне – обличчя. Не було йому ще й сорока, як вирішив відьмак. Сидів король на стільці-карлі,[14] вирізьбленім з чорного дерева, простягнувши ноги у бік каміну, біля якого грілися два пси. Поряд, на скрині, сидів старший кремезний бородань. За королем стояв іще один, багато вдягнений, із бундючним виразом на обличчі. Вельможа.

– Відьмак із Рівії, – сказав король по хвильці тиші, що запала після слів Велерада.

– Так, пане. – Ґеральт схилив голову.

– Від чого в тебе так голова посивіла? Від чарів? Бачу, що ти не старий. Та годі, годі. Це жарт, можеш нічого не говорити. Досвід, як смію припускати, маєш ти неабиякий?

– Так, пане.

– Я б охоче послухав.

Ґеральт уклонився ще нижче.

– Ви ж відаєте, пане, що наш кодекс забороняє говорити про те, що ми робимо.

– Зручний кодекс, мосьпане[15] відьмаче, дуже зручний. Але так, без подробиць: із боровиками ти мав справу?

– Так.

– З вампірами? Із лісовиками?

– Також.

Фольтест завагався.

– Зі стриґами?

Ґеральт підняв голову, зазирнув королю в очі.

– Також.

Фольтест відвів погляд.

– Велераде!

– Слухаю, милостивий пане!

– Ти ознайомив його з подробицями?

– Так, милостивий пане. Він стверджує, що принцесу можна відчарувати.

– Це я знаю здавна. У який спосіб, мосьпане відьмаче? Ах, вірно, як же я забув. Кодекс. Добре. Тільки одне невеличке зауваження. Було вже тут у мене кілька відьмаків. Велерад, ти йому говорив? Добре. Тому я знаю, що спеціальністю вашою є, скоріше, убивство, а не зняття проклять. Але про це і не йдеться. Якщо хоча б волосина упаде з голови моєї доньки – ти свою покладеш на плаху. Пам’ятай. Остріте, і ви, пане Сеґеліне, зостаньтеся, дайте йому стільки інформації, скільки потребуватиме. Вони завжди чимало розпитують, ті відьмаки. Нагодуйте його, та нехай живе у палаці. І не лазить по корчмах.

Король устав, свиснув псам і рушив до дверей, розкидаючи солому, яка вкривала підлогу. У дверях він повернувся.

– Якщо тобі все вдасться, відьмаче, нагорода твоя. Може, ще докину щось, якщо добре справишся. Звичайно, балачки поспільства населення про одруження з принцесою – не мають і слова правди. Ти ж не думаєш, що я віддам доньку за першого-ліпшого приблуду?

– Ні, пане. Не думаю.

– Добре. Це доводить, що ти розумний.

Фольтест вийшов, причинивши за собою двері. Велерад і вельможа, які до того часу стояли, одразу ж розсілися за столом. Бургомістр допив наполовину повний келих короля, заглянув до джбана, вилаявся. Остріт, який зайняв місце Фольтеста, дивився на відьмака спідлоба, погладжуючи різьблені поруччя. Сеґелін, бородань, кивнув Ґеральту.

– Сідайте, мосьпане відьмаче, сідайте. Зараз вечерю подадуть. Про що ви хотіли б побалакати? Бургомістр Велерад, ймовірно, вже все вам сказав. Я його знаю і відаю, що сказав він, радше, забагато, аніж замало.

– Лише кілька запитань.

– Питайте.

– Бургомістр говорив, що після появи стриґи король закликав чимало Відунів.

– Так і було. Але не говоріть: «стриґа», говоріть: «принцеса». Легше уникнете такої помилки при королі… і пов’язаних із тим неприємностей.

– Чи серед Відунів був хтось відомий? Уславлений?

– Були такі й тоді, і пізніше. Не пам’ятаю імен. А ви, пане Остріте?

– Не пам’ятаю, – сказав вельможа. – Але знаю, що дехто втішався славою та визнанням. Балакали про те чимало.

– Вони погоджувалися із тим, що закляття можна зняти?

– Були далекі від згоди, – посміхнувся Сеґелін. – Щодо будь чого. Але думка така звучала. Мала то бути проста справа, яка не потребувала магічних здібностей: як я зрозумів, досить, аби хтось провів ніч, від заходу сонця до третіх півнів, у підземеллі, біля саркофагу.

– Справді – проста, – пирхнув Велерад.

– Я хотів би почути опис… принцеси.

Велерад схопився зі стільця.

– Принцеса виглядає, наче стриґа! – проревів. – Як найбільш стриґовата стриґа, про яку я чув! Її високість королівська донька, проклятий виродок, має чотири лікті зросту, нагадує барильце пива, має пащеку від вуха до вуха, повну зубів-стилетів, червоні буркала та руді патли! Лаписька із пазурами, неначе у лісового кота, висять до самої землі! Дивно, що ми не почали ще розсилати мініатюри до дружніх дворів! Принцесі, хай її зараза вдушить, вже чотирнадцять, час подумати про сватання за якогось принца!

– Вгамуйся, бургомістре, – зморщився Остріт, поглядаючи у бік дверей. Сеґелін злегка посміхнувся.

– Опис хоча й живописний, проте досить точний, а саме те мосьпане відьмаче і мав на увазі, вірно? Велерад забув додати, що принцеса рухається із неймовірною швидкістю і що вона набагато сильніша, ніж можна подумати, судячи з її росту та статури. А те, що їй чотирнадцять, – це факт. Якщо воно істотно.

– Істотно, – сказав відьмак. – Чи напади на людей відбуваються тільки за повного місяця?

– Так, – відповів Сеґелін. – Якщо вона нападає поза старим палацом. У палаці люди гинуть завжди, незалежно від фази місяця. Але назовні вона виходить тільки під час повні, та й те не кожної.

– Чи був хоча б один випадок нападу вдень?

– Ні. Вдень не було.

– Вона завжди пожирає жертви?

Велерад сплюнув на солому.

– Хай тобі, Ґеральте, зараз же вечеря буде. Тьфу! Пожирає, надкусює, залишає – по-всякому буває, напевно, від настрою залежить. Одному тільки голову відгризла, пару інших – випатрала, а кількох – обгризла добіла, догола, можна сказати. Така вже, мать її!

– Обережно, Велераде, – сикнув Остріт. – Про стриґу бовкай, що захочеш, але Адди не ображай при мені, бо при королі – не посмієш!

– Чи був такий, на кого вона напала, а той вижив? – запитав відьмак, здавалося, не звертаючи уваги на вибух вельможі.

Сеґелін й Остріт перезирнулися.

– Так, – сказав бородань. – На самому початку, шість років тому, кинулася вона на двох солдатів, які стояли біля крипти на варті. Одному вдалося втекти.

– І пізніше, – втрутився Велерад, – мірошник, на якого вона напала під містом. Пригадуєте?