Читать книгу Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 6

Мірошника привели на другий день, пізно ввечері, до кімнатки над кордегардією,[16] де поселили відьмака. Привів його солдат у плащі із відлогою.

Розмова результатів майже не дала. Мірошник був переляканий, белькотів, затинався.

Більше відьмаку сказали його шрами: стриґа мала чималий розмах щелеп і насправді гострі зуби: на диво довгі верхні ікла – чотири, по два з кожного боку. Пазурі, напевне, гостріші, аніж у дикого кота, хоча й не такі криві. Зрештою, тільки тому мірошнику і вдалося вирватися.

Скінчивши огляд, Ґеральт кивнув мірошнику й солдату, відпустивши їх. Солдат випхав хлопа за двері й скинув відлогу. То був то Фольтест власною персоною.

– Сиди, не вставай, – сказав король. – Візит неофіційний. Ти задоволений розвідкою? Я чув, що ти був у замку у полудень.

– Так, пане.

– Коли візьмешся до справи?

– До повного місяця ще чотири дні. Після повні.

– Бажаєш спочатку придивитися?

– Немає такої потреби. Але наїдена… принцеса… буде менш рухливою.

– Стриґа, майстре, стриґа. Не гратимемося у дипломатію. Принцесою вона тільки-но буде. Зрештою, про те я й прийшов із тобою порозмовляти. Відповідай, неофіційно, коротко і ясно: буде чи не буде? Тільки-от не прикривайся аніяким там кодексом.

Ґеральт потер чоло.

– Я, королю, підтверджую: чари можна зняти. І якщо не помиляюся, то дійсно – провівши ніч у замку. Треті півні, якщо застануть стриґу поза саркофагом, ліквідують прокляття. Так звичайно зі стриґами й чинять.

– Так просто?

– Це не просто. Треба ту ніч пережити – це раз. Можуть, крім того, бути відхилення від норми. Наприклад, не одна ніч, а три. По черзі. Також є випадки… ну… безнадійні.

– Так, – підвищив голос Фольтест. – Я це від декого весь час чую. Убити потвору, бо то невиліковний випадок. Майстре, я впевнений, що із тобою вже розмовляли. Га? Зарубати людожерку без церемоній, одразу, а королю сказати, що на то не було іншої ради. Король не заплатить, ми заплатимо. Дуже вигідний варіант. І дешевий. Бо король накаже відтяти відьмаку голову чи повісити його, а золото залишиться у кишені.

– А король справді накаже відтяти відьмаку голову? – скривився Ґеральт.

Фольтест деякий час дивився рівійцю у вічі.

– Король і сам не знає, – сказав нарешті. – Але враховувати таку можливість відьмаку, гадаю, варто.

Тепер хвилину помовчав Ґеральт.

– Я маю намір зробити все, що в моїх силах, – сказав нарешті. – Але якщо все піде погано, то я буду боронити своє життя. Вам, пане, також варто враховувати таку можливість.

Фольтест устав.

– Ти мене не зрозумів. Не про те йдеться. Це ясно, ти її уб’єш, якщо стане гаряче, – подобається це мені чи ні. Бо інакше вона вб’є тебе – напевне і незворотньо. Я того не розголошую, але я б не покарав нікого, хто вбив би її, захищаючи себе. Але я не дозволю, аби вбили її, не спробувавши врятувати. Уже були спроби підпалити старий палац, стріляли в неї з луків, викопували вовчі ями, ставили сильця і капкани, поки я кількох не повісив. Але не про те йдеться. Майстре, слухай!

– Слухаю.

– Після тих третіх півнів, якщо я все добре розумію, стриґи не буде. А що буде?

– Якщо все піде добре – чотирнадцятирічна дівчинка.

– Червоноока? Із крокодилячими зубами?

– Нормальна чотирнадцятирічна дівчинка. От тільки…

– Ну?

– Фізично.

– Не мала баба клопоту. А психічно? Щодня на сніданок відерце крові? Дівоче стегенце?

– Ні. Психічно… Як би то сказати… Думаю, що десь на рівні, я знаю, трирічної-чотирирічної дитини. Довгий час буде вимагати дбайливого догляду.

– Зрозуміло. Майстре?

– Слухаю.

– Чи то може до неї повернутися? Пізніше?

Відьмак мовчав.

– Ага, – сказав король. – Може. І що тоді?

– Якщо вона після довгої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І швидко.

Фольтест насупився.

– Утім, я не думаю, – додав Ґеральт, – що до того дійде. Для певності, пане, дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.

– Уже зараз? Не ранувато, майстре? А якщо…

– Уже зараз, – перервав його рівієць. – Усіляко буває, королю. Може статися, що вранці знайдете у крипті відчаровану принцесу й мій труп.

– Аж так? Попри мій дозвіл на захист? Який тобі, здається, не дуже й потрібний?

– Це серйозна справа, королю. Ризик великий. Тому слухайте: принцеса завжди мусить носити на шиї сапфір, краще за все – інклюз, на срібному ланцюжку.[17] Завжди. Удень й уночі.

– Що таке – інклюз?

– Сапфір із бульбашкою повітря всередині каменя. Крім того, у кімнаті, де вона буде спати, треба час від часу спалювати у каміні гілочки ялівцю, ліщини та жарновця.[18]

Фольтест замислився.

– Дякую тобі за поради, майстре. Дотримаюся їх, якщо… А тепер ти послухай мене уважно. Якщо ти зрозумієш, що випадок безнадійний, – уб’єш її. Якщо знімеш прокляття, а дівчина не буде… нормальною… якщо ти будеш мати хоча б тінь сумнівів, чи вдалося це тобі повністю, – уб’єш її також. Не бійся, нічого тобі не загрожує з мого боку. Я кричатиму на тебе – на людях; вижену з палацу і з міста, але не більше. Вочевидь, нагороди не дам. Може, щось виторгуєш сам знаєш від кого.

Вони з хвилину помовчали.

– Ґеральте. – Фольтест уперше звернувся до відьмака по імені.

– Слухаю.

– Скільки правди у балачках, що дитина виявилася саме такою, бо Адда була моєю сестрою?

– Мало. Чари треба накласти, жодне закляття не накладається саме по собі. Але я вважаю, що ваш зв’язок із сестрою був причиною накладання чарів, а тому – і кінцевого результату.

– Так я і думав. Так говорив дехто з Відунів, хоча й не всі. Ґеральте? Звідки беруться такі справи? Чари, магія?

– Не знаю, королю. Відуни вивчають причини цих явищ. Для нас, відьмаків, досить і знання, що сконцентрована воля може такі явища викликати. А ще знання, як їх перемагати.

– Убиваючи?

– Найчастіше. Зрештою, за це нам найчастіше й платять. Мало хто бажає знімати прокляття, королю. Як правило, люди хочуть просто вберегти себе від загрози. А якщо на совісті потвори є жертви, то з’являється ще й мотив помсти.

Король підвівся, зробив кілька кроків по кімнаті, затримався перед мечем відьмака, що висів на стіні.

– Цим? – запитав він, не дивлячись на Ґеральта.

– Ні. Той – на людей.

– Я чув. Знаєш що, Ґеральте? Я піду з тобою до крипти.

– Виключено.

Фольтест повернувся, очі його заблищали.

– Чи ти знаєш, чаклуне, що я її не бачив? Ані після народження, ані… потім. Я боявся. Можу її вже ніколи не побачити, вірно? Я маю право хоча б подивитися, як ти станеш її убивати.

– Повторюю: виключено. Це певна смерть. Для мене теж. Якщо я послаблю увагу, волю… Ні, королю.

Фольтест відвернувся, рушив до дверей. Ґеральту якусь мить здавалося, що він вийде без слова, без прощального жесту, але король зупинився, глянув на нього.

– Ти викликаєш довіру, – сказав. – Хоч я і знаю, який ти крутій. Розповіли мені, що сталося у корчмі. Я впевнений, що ти забив отих опришків виключно для розголосу, щоби вразити людей, мене. Мені зрозуміло, що ти міг угамувати їх без убивства. Боюся, я ніколи не дізнаюся, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи вбивати її. Але я на те погоджуюся. Мушу погодитися. Знаєш, чому?

Ґеральт не відповів.

– Бо я вважаю, – сказав король, – що вона страждає. Правда?

Відьмак втупив у короля пронизливий погляд. Не погодився, не кивнув, не зробив ані найменшого поруху, але Фольтест знав. Знав відповідь.