Читать книгу Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 4

Велерад, бургомістр Визіма,[4] пошкріб підборіддя й замислився. Не був він ані забобонним, ані боязким, але це не надихало його зостатися сам на сам із біловолосим. Нарешті він наважився.

– Вийдіть, – наказав стражникам. – А ти сідай. Ні, не тут. Отам, подалі, як твоя ласка.

Незнайомець усівся. Не мав він уже ані меча, ані чорного плаща.

– Слухаю, – сказав Велерад, бавлячись важкезним буздиганом,[5] що лежав на столі. – Я Велерад, бургомістр Визіма. Що маєш мені сказати, мосьпане розбійнику, перед тим, як підеш до темниці? Троє убитих, спроба накласти прокляття – незле, аж ніяк незле. За такі речі у нас, у Визімі, на палю саджають. Та я людина справедлива, спочатку тебе вислухаю. Кажи.

Рівієць розстебнув кубрак, дістав з-під нього сувій білої козячої шкіри.

– На роздоріжжях, по корчмах прибиваєте, – сказав він тихо. – Правда те, що там пишете?

– А, – буркнув Велерад, дивлячись на витравлені на шкірі руни. – Така, значить, справа. Як я відразу не здогадався? Авжеж, найщиріша правда. Підписано: Фольтест, король, владця Темерії, Понтару й Магакаму. Виходить, правда. Але відозва відозвою,[6] а закон законом. У Визімі я закон та порядок пильную! Людей мордувати не дозволю! Зрозумів?

Рівієць кивнув на знак того, що зрозумів. Велерад гнівно посопів.

– Знак відьмацький[7] маєш?

Незнайомець знову поліз за комір каптану, видобув круглий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні було вибито голову вовка із вишкіреними іклами.

– Ім’я якесь маєш? Можеш будь-яке назвати, не з цікавості запитую, а щоб розмову полегшити.

– Звуся Ґеральтом.

– Та хоч і Ґеральтом. Судячи з вимови – з Рівії?

– З Рівії.

– Так. Знаєш що, Ґеральте? Із тим, – Велерад поплескав долонею по відозві, – із тим – дай собі спокій. То поважна справа. Багацько вже намагалися. То, брате, не те саме, що пару гультяїв захльостати.

– Знаю. Це мій фах, бургомістре. Написано – три тисячі оренів нагороди.

– Три тисячі, – бургомістр закопилив губи. – І принцесу докупи, як люди балакають, хоча милостивий Фольтест того й не дописав.

– У принцесі я не зацікавлений, – сказав спокійно Ґеральт. Сидів, склавши руки на колінах. – Написано – три тисячі.

– Що за часи, – зітхнув бургомістр. – Що за паршиві часи! Ще років двадцять тому хто б і подумав, навіть на п’яну голову, що такі професії будуть? Відьмаки! Мандрівні вбивці василісків! Бродячі різуни драконів та утопців! Ґеральте! У твоєму цеху пиво дозволено пити?

– Дозволено.

Велерад плеснув у долоні.

– Пива! – гукнув. – А ти, Ґеральте, сідай ближче. Бо чого ж то я.

Пиво було холодним і пінистим.

– Паршиві часи настали, – ремствував Велерад далі, сьорбаючи з кухля. – Наплодилося усілякої мерзоти. У Магакамі, у горах, аж роїться від боболаків. У лісах раніше хоч би вовк який вив, а зараз – на тобі: примари, боровики якісь, куди не плюнь – вовкулак чи інша яка зараза. По селах русалки та жалібниці дітей крадуть, на сотні вже рахуємо. Хвороби, про які раніше й не чув ніхто, аж волосся дибки. Ну, а до комплекту ще й оте! – він попхнув сувій шкіри по столу. – Не дивина, Ґеральте, що такий попит на ваші послуги.

– Ця королівська відозва, бургомістре, – підвів голову Ґеральт. – Чи знаєте подробиці?

Велерад відхилився на спинку стільця, сплів руки на череві.

– Подробиці, кажеш? А знаю. Не те щоб з перших рук, але з достовірних джерел.

– Про те мені, власне, і йдеться.

– От ти уперся. Як знаєш. Слухай. – Велерад ковтнув пива, притишив голос. – Милостивий наш Фольтест, ще королевичем, за правління старого Меделла, свого батька, демонстрував нам, що може утнути, а утнути міг чимало. Ми сподівалися, що із часом те минеться. Але ж швидесенько після коронації, відразу по смерті старого короля, Фольтест самого себе перевершив. Ми аж роти пороззявляли. Коротше: зробив він дитинку своїй рідній сестрі Адді. Адда була від нього молодшою, але завжди вони трималися купи, і ніхто нічого й не підозрював, ну, може, тільки королева… Отож: дивимося, аж тут Адда – нате вам, із таким ото пузом, а Фольтест починає розводитися про шлюб. Із сестрою, уявляєш, Ґеральте? Ситуація диявольськи загострилася, бо Визімір з Новіграда саме вирішив видати за Фольтеста свою Дальку, вислав посольство, аж тут треба тримати короля за руки-ноги, бо той готовий бігти та гнати тих послів утришия. Вдалося, на наше щастя, бо Визімір спересердя випустив би нам тельбухи. Потім, не без допомоги Адди, яка зуміла вплинути на свого братуся, вдалося знеохотити щеня від швидкого шлюбу. Ну а потім Адда народила, у належний час, аякже. А тепер слухай, бо починається. Те, що народилося, бачив небагацько хто, але одна повитуха вискочила з вікна вежі, а у другої потьмарився розум, і вона й досі ходить зателепкувата. Думаю, що виродок був не вельми гожий. Була це дівчинка. Зрештою, вона відразу ж померла, бо ніхто, як мені здається, не поспішив перев’язати пуповини. Адда, на своє щастя, пологів не пережила. А потім, брате, Фольтест укотре вчинив дурню. Виродка треба було відразу спалити або, я знаю, закопати десь на відлюдді, але не ховати у саркофазі у підземеллях палацу.[8]

– Запізно тепер бідкатися. – Ґеральт підвів голову. – У будь-якому разі треба було прикликати когось із Відунів.

– Ти про отих здирників із зірками на капелюхах? А як же! Злетілося їх із десяток, але вже потім, як стало зрозуміло, що у тому саркофазі лежить. І що з нього ночами вилазить. А вилазити почало не відразу, ні. Сім років після поховання була тиша. Аж тут якось уночі – на місяць уповні – крик у палаці, вереск, безлад! Що тут довго говорити, ти на тому знаєшся, та й відозву читав. Немовля у труні підросло, та неабияк, а зуби в нього стали такі, що аж жах. Одним словом – стриґа. Шкодую, що ти трупів тих не бачив. Як я. Тоді обминав би ти Визім стороною.

Ґеральт мовчав.

– У ті часи, – продовжував Велерад, – Фольтест, як я вже казав, закликав до нас цілу громаду чаклунів. Ґелґотали вони один поперед одного, мало не побилися отими своїми ціпками, що вони їх носять, напевно, аби псів відганяти, коли їх ними цькують. А я так вважаю, що цькують регулярно. Перепрошую, Ґеральте, якщо маєш іншу думку про чародіїв, при твоєму фахові напевне маєш, але як на мене, то дармоїди вони й дурні. Ви, відьмаки, серед людей зужили більшої довіри. Бо ви, як би то сказати, конкретні.

Ґеральт усміхнувся, але не прокоментував.

– Та до справи. – Бургомістр зазирнув у кухоль і долив собі й рівійцю. – Деякі поради чаклунів здавалися мені аж ніяк не дурнуватими.[9] Один пропонував спалити стриґу разом із палацом та саркофагом, другий радив відрубати їй довбешку заступом, інші більше схилялися до забивання кілків у різні частини її тіла, зрозуміло, удень, коли дияволиця спала у труні, виснажена нічними втіхами. На жаль, знайшовся один блазень, у загостреній шапці на лисій голові, горбатий пустельник, який придумав, що то є чари, що їх можна зняти і що зі стриґи знову стане Фольтестова донечка, чарівна, мов писанка. Треба тільки просидіти у крипті цілу ніч – і все, справу вирішено. Після чого – уявляєш, Ґеральте, що то був за дурень, – пішов він на ніч до палацу. Як легко здогадатися, мало що від нього лишилося, тільки шляпа та палиця. Але Фольтест учепився у ту ідею, як реп’ях у собачий хвіст. Заборонив будь-які спроби вбити стриґу, а з усіх закутків краю понастягував шарлатанів, аби ті відчарували принцесу зі стриґи. Ото була мальовнича компанія! Якісь баби покручені, якісь кульгавці, брудні, брате, завошивлені, аж жаль брав. Ну й гайда вони чарувати, головним чином над мискою та кухлем. Зрозуміло, декого Фольтест та Рада швиденько викрили, кількох навіть на частоколі повісили, але замало, замало. Я б їх усіх повісив. Про те, що стриґа, натомість, раз у раз когось та загризала, не звертаючи ані на шарлатанів, ані на їх закляття ні найменшої уваги, я вважаю, говорити не треба. Як і про те, що Фольтест у палаці вже не мешкав. Ніхто не мешкав.

Велерад перервався, сьорбнув пива. Відьмак мовчав.

– І так воно, Ґеральте, тягнеться вже шість років, бо те уродилося років чотирнадцять тому. Мали ми за цей час трохи інших турбот, бо повоювали із Визіміром з Новіграда, але із пристойних, зрозумілих причин, йшлося про перенесення межових стовпів,[10] а не про якихось там дочок чи заручини. Фольтест, до речі, починає вже бубонити про шлюб й розглядає парсуни,[11] що їх надсилають із сусідніх дворів, – а раніше звичайно викидав їх у вбиральню. Але час від часу його знову охоплює ота манія, і розсилає він тоді кінних, аби ті шукали нових чаклунів. Ну й нагороду обіцяє, три тисячі, через що збіглося сюди кілька відчайдухів, мандрівних лицарів, навіть один пастушок, знаний у всій околиці кретин, нехай земля йому пухом. А стриґа все ще добре почувається. Тільки й того, що час від часу когось загризе. Можна призвичаїтися. А з тих героїв, що її намагаються відчарувати, хоча б та користь, що бестія нажирається на місці й не швендяє поза замком. А у Фольтеста тепер новий палац, цілком ладний.

– За шість років, – Ґеральт підвів голову, – за шість років ніхто не владнав справи?

– Отож бо. – Велерад дивився на відьмака проникливо. – Бо справу неможливо владнати, і доведеться із тим змиритися. Я кажу про Фольтеста, про нашого милостивого й улюбленого владику, який все ще прибиває ті відозви на перехрестях. Тільки й того, що охочих, здається, поменшало. Щоправда, останнім часом з’явився був один, але хотів три тисячі наперед. Ну то ми запхали його до мішка й кинули в озеро.

– Шахраїв не бракує.

– Ні, не бракує. Їх навіть забагато, – погодився бургомістр, стежачи за відьмаком. – Саме тому, як підеш до палацу, не проси золота наперед. Якщо взагалі туди підеш.

– Піду.

– Що ж, твоя справа. Утім, пам’ятай мою пораду. І якщо вже про нагороду мова, то останнім часом почали балакати і про другу її частину, я вже казав. Принцесу за дружину. Не знаю, хто те вигадав, але якщо стриґа виглядає так, як розповідають, то це жарт надзвичайно похмурий. І все ж не забракло дурнів, які погнали галопом до замку, тільки-тільки поширилася звістка, що є можливість увійти до королівської родини. А конкретно, двоє шевців-підмайстрів. Чому шевці такі дурнуваті, Ґеральте?

– Не знаю. А відьмаки, бургомістре? Намагалися?

– Було кілька, авжеж. Найчастіше, як чули, що стриґу треба відчарувати, а не забити, знизували плечима та йшли собі. Тому моя повага до відьмаків значно виросла, Ґеральте. Ну а потім приїхав один, молодший від тебе, імені я не пам’ятаю, якщо він взагалі його називав. Той спробував.

– І що?

– Зубата принцеса розтягла його кишки на чималу відстань. На половину пострілу з лука.[12]

Ґеральт покивав.

– Це всі?

– Був ще один.

Велерад помовчав хвильку. Відьмак його не квапив.

– Так, – сказав нарешті бургомістр. – Був ще один. Спочатку, як Фольтест став погрожувати йому шибеницею, якщо той уб’є чи покалічить стриґу, він розсміявся і почав збиратися. Ну, а тоді…

Велерад знову заговорив тихіше – майже зашепотів, перехилившись через стіл.

– Тоді взявся за завдання. Бачиш, Ґеральте, тут, у Визімі, є пара розумних людей, навіть на високих посадах, яким уся та справа обридла. Пліткують, що ці люди потихеньку переконали відьмака, аби той не бавився у церемонії чи чари, забив стриґу, а королю сказав, що чари не подіяли, що донечка впала зі сходів, ну, що стався нещасний випадок під час роботи. Король, зрозуміло, розізлиться, але закінчиться все просто тим, що він не заплатить ані орена нагороди. Негідник відьмак на те: мовляв, задарма ми можемо самі на стриґу ходити. Що ж було робити? Ми скинулися, поторгувалися… Тільки що ніц з того не вийшло.

Ґеральт звів брови.

– Кажу ж – ніц, – сказав Велерад. – Відьмак не схотів іти відразу, першої ж ночі. Лазив, таївся, крутився околицею. Нарешті, як розповідають, побачив стриґу, напевно у ділі, бо бестія не вилазить з крипти, аби ноги розім’яти. Побачив її і тієї само ночі здимів. Без прощання.

Ґеральт злегка скривився, що, мабуть, мало бути схожим на посмішку.

– Розумні люди, – почав він, – напевно ж усе ще мають оті гроші при собі? Відьмаки наперед не беруть.

– Ага, – сказав Велерад. – Напевно мають.

– А плітка не говорить, скільки там?

Велерад вишкірився.

– Одні подейкують: вісімсот…

Ґеральт похитав головою.

– Інші, – буркнув бургомістр, – говорять про тисячу.

– Небагато, особливо взявши до уваги, що плітки завжди перебільшують. Король, врешті-решт, дає три тисячі.

– Не забувай про наречену, – глузливо відказав Велерад. – Про що ми говоримо? Звісно ж, тих трьох тисяч ти не отримаєш.

– Звідки то відомо?

Велерад ляснув долонею по столі.

– Ґеральте, не псуй моєї думки про відьмаків! Це триває вже понад шість років! Стриґа порішає з півсотні людей щорічно, тепер менше, бо всі тримаються від палацу подалі. Ну, брате, я вірю у чари, багацько бачив і вірю, до певної, звісно ж, міри, у можливості магів та відьмаків. Але із тим відчаруванням – це ж дурня, вигадана горбатим і зашмарканим мандрівним дідом, який ошалів від пустельницького їдла, дурня, і у дурню ту не вірить ніхто. Окрім Фольтеста. Ні, Ґеральте! Адда народила стриґу, бо спала із власним братом – така вона, правда, й жодні чари тут не зарадять. Стриґа жере людей, як воно у стриґ заведено, і її треба правильно й без церемоній вбити. Слухай, два роки тому кмети[13] з якогось там задуп’я під Магакамом, у яких дракон жер овець, пішли купою, забили його ломами й навіть не вважали за доцільне тим похвалятися. А ми тут, у Визімі, чекаємо дива й замикаємо на засув двері, як місяць уповні, або ж прив’язуємо злодіїв до стовпа перед замком, розраховуючи, що тварюка нажереться і повернеться до труни.

– Непоганий метод, – посміхнувся відьмак. – Злочинність скоротилася?

– Анітрохи.

– До того нового палацу – це куди?

– Проведу тебе особисто. Що там із пропозицією від розумних людей?

– Бургомістре, – сказав Ґеральт. – Навіщо поспішати? Адже й насправді може статися нещасний випадок під час роботи, незалежно від моїх намірів. Тоді розумні люди мають подумати, як уберегти мене від гніву короля і приготувати ті тисячу п’ятсот оренів, про які подейкують.

– Мала бути тисяча.

– Ні, пане Велераде, – сказав відьмак рішуче. – Той, кому ви давали тисячу, втік лише подивившись на стриґу, навіть не торгувався. А це значить, що ризик куди більший, аніж на тисячу. А чи не більший він за півтори – подивимося. Звичайно, я спочатку попрощаюся.

Велерад почухав голову.

– Ґеральте? Тисяча двісті?

– Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу я вам сказати, що інколи відчарувати легше, аніж убити. Кінець кінцем, один із моїх попередників забив би стриґу, якби це було так просто. Чи ви вважаєте, що вони дали себе загризти лиш тому, що боялися короля?

– Добре, брате, – Велерад похмуро кивнув. – Домовилися. От тільки перед королем – анічичирк про можливість нещасного випадку під час роботи. Щиро тобі раджу.