Читать книгу Осінній сезон смертей - Андрей Кокотюха - Страница 10

– Ганьба п’яниці і бешкетникові, – без усмішки привітав мене Володька Ситник – заввідділу культури, мій безпосередній начальник.

– Уже всі знають? – Я потис йому руку і під осудливим поглядом Тітоньки Коняки вмостився на краєчку свого робочого стола.

Узагалі-то Тітоньку Коняку звали Алевтина Матвіївна Бойко. Таких, як вона, серед київських журналюг можна перелічити на пальцях. Не в кожній редакції відділ спорту очолює жінка, до того ж колишня спортсменка. В журналістику вона прийшла з легкої атлетики. Якщо зібрати докупи всі чутки про неї, вийде досить повчальна історія.

Алевтина Бойко вперто посідала друге місце в чемпіонаті (тоді ще Союзу) з легкої атлетики серед жінок. Найімовірніше, це була її межа. Вище від себе, як відомо, не стрибнеш. Але самолюбство взяло над нею гору, і спортсменка почала захоплюватися всякими гормональними препаратами. Багато які з них були їй зовсім протипоказані. Тож її голос загрубів, а зовнішні риси почали втрачати жіночість.

Вона мало не догралася: її могли дискваліфікувати, спіймавши на допінгу. Але травма хребта під час тренування зачинила перед Алевтиною Бойко двері у великий спорт.

Якийсь час вона була в депресії. Кажуть, пила. І чоловік, відомий радіожурналіст, розлучився з нею. Згодом екс-спортсменка опанувала себе. Вона так і не вийшла заміж удруге, що, зрештою, і не дивно. Коли я вперше побачив Алевтину Матвіївну, це була істота середнього роду: коротка стрижка, величезні окуляри в жахливій оправі, аніякої косметики, джинси, незмінна сигарета, затиснута в тонких губах. Пересувалася вона мало не маршовим кроком, усміхалася вкрай рідко. Але справу свою знала чудово. Як до професіонала претензій до неї ніколи не було. Хто охрестив її Тітонькою Конякою – невідомо, одначе прізвисько підходило ідеально.

Ще не так давно її відділ працював в окремому кабінеті. Але через фінансову кризу і все таке кілька кабінетів на нашому поверсі віддали в найми якимось незрозумілим бізнесменам. Під офіс. Своїх працівників, певна річ, потіснили, тож відділ культури разом із відділом спорту опинилися в одній кімнаті.

– Ти в нас герой дня! – Валера відкинувся на спинку стільця. – Лягаві вчора були, особу вашу, Андрію Миколайовичу, встановлювали.

– Смійся, смійся…

– А смішного мало, – буркнула Тітонька Коняка. – Напитися так, щоб потім міліція шукала, – зовсім не по-спортивному.

Ця дама напружувала вже самою своєю присутністю.

– Зайди до шефа. Він тебе хоче в збоченій формі, – промовив Валера.

– О Господи! А я нині без вазеліну…

Тітонька Коняка провела мене несхвальним поглядом, але до нього я вже встиг звикнути. Було б дивно і, повірте, ще моторошніше, якби вона глянула на мене лагідними очима.

Секретарки Танюхи не було. Я потупцяв хвилину перед шефовими дверима, а тоді нарешті наважився й постукав. Не дочекавшись відповіді, потяг двері до себе і зайшов.

Шеф сидів за столом і кивав головою, тримаючи коло вуха телефонну трубку.

– Так, я згоден. Згоден, – безбарвним голосом сказав він слухавці і знову мовчки закивав головою.

У нашого редактора Чечеля була одна чеснота, яка, на мою думку, переважала численні вади, що їх кожен підлеглий знайде в кожного начальника. Він міг вздрючити когось із нас за непрофесійний і неоперативний, як йому здавалося, підхід до справи, але жодного разу не вичитував нам за обурені дзвінки та листи протесту від ображених читачів. Особливо від тих, кого зачіпала та чи інша публікація. Скажу більше: щоб позбутися зайвої уваги всіх незадоволених, він охоче публікував раз на тиждень спростування та вибачення за неточності, яких припустилася редакція. Слово, як відомо, не горобець. А словам і думкам, що їх викладали на сторінках газети автори, він довіряв більше, ніж обуреним та ображеним скаржникам.

Збоку це все мало такий вигляд: вибачте нам, вороги, за те, що ми з вами воюємо. Якщо, приміром, хтось скаржився на неперевірену інформацію, надруковану в «Міських новинах», Чечель безбарвним, монотонним голосом говорив: «А ви активніше співпрацюйте з пресою. Давайте інформацію на першу вимогу. Телефонував до вас журналіст? Куди ваші заступники його послали? Ось, тепер читайте». Охоти скаржитися така тактика ні в кого не відбивала, зате наші журналісти могли не боятися, що актуальний матеріал затримають, бо він, мовляв, не підкріплений компетентною думкою. Автори, згідно з політикою редактора, мали право на власну думку.

Правда, був тут один невеличкий нюанс. Якщо претензії надходили до юридичного відділу, оминаючи редактора, і потрапляли на стіл видавця у вигляді погроз судовим позовом або безпосередньо викликом до суду, Чечелеві давали добрячого прочухана. А він і собі юзав автора необережного матеріалу. До того ж журналюга мусив або довести, що ніякого наклепу, ніяких неперевірених відомостей у матеріалі немає, або особисто залагодити конфлікт. Тут Чечель усувався від справи. Хоча не завжди. Наприклад, мене частенько прикривав, а то й брав удар важкої артилерії на себе. Правда, за це я мав безплатно писати тексти для рекламного відділу, а це, повірте, таки справжня кара.

– Газету в це затягати не треба, – казав Чечель комусь на тому боці дроту. – Згоден. Гаразд, пишіть. Хоч президентові. Тільки копію не забудьте нам надіслати. Ніхто з вас не знущається. Заведено так. До побачення!

Він глянув на телефонну трубку, знизав плечима і поклав її на важіль. Тепер надійшла моя черга.

– Відпочив?

– Дякую…

– Догрався?

– Тобто?

– Не вдавай мені тут із себе незайманого, добре? Навіть в офісі вже знають! – Він мав на увазі праве крило нашого поверху, де за броньованими дверима містилися кабінет видавця, юридичний відділ і відділи реклами й реалізації. – Мені, Шкарадо, набридли твої п’яні пригоди! Ось вони в мене де, о! – Ребро його долоні торкнулося гострого борлака. – Чому я весь час мушу витягати тебе з ментівки?!

– А вчора мене самі випустили… Розібралися…

– Розібралися, значить? – Чечель рвучко підвівся, з гуркотом відсунувши від себе стілець. – Знаєш, чим це все могло скінчитися? Працівника газети «Міські новини» звинувачено у зґвалтуванні та вбивстві! Ти хоч думай іноді, що колектив репрезентуєш! У нас і без тебе проблем чимало! Пишемо щодня про злиття уряду з криміналом, і ось вам, будь ласка, – маніяка в колективі пригріли! Я вже мовчу про п’яну бійку взимку на бульварі Шевченка…

– Боронив честь жінки!

– Честь жінки він боронив! П’яна повія надумала ошукати клієнта. Він її за це вирішив трошки побити. Ніхто не втручався. Аж тут шляхетний лицар Шкарада, який повертався з презентації після бенкету, лізе заступатися! А скандал на презентації нового видавництва «Лада»? Ти пам’ятаєш, як назвав директора? До речі, за публікацію нам заплатили. Журналіст лише мав гарно написати.

– Пам’ятаю. А ви пам’ятаєте, що до путчу дев’яносто першого року він був головлітівським цензором і різав геть усе? Між іншим, саме за його доносами авторів двох рукописів посадили за антирадянщину, а шестеро довго не могли влаштуватися на роботу навіть двірниками. Я маю факти, а ми їх досі не оприлюднили. Тепер у нього, бачте, видавництво, що видаватиме європейську класику українською мовою без купюр за триклятущі гранти!

– На прес-конференцію ти з’явився п’яний! Він мав усі підстави викликати міліцію!

– Я випив лише сто п’ятдесят!

– Не важливо, скільки ти тоді випив! Мені, повторюю, набридли ці історії. Все, що сталося вчора, дуже серйозно. Тобі запросто могли пришити справу. Кращого винуватця годі було й шукати… Слідчий мені все пояснив…

– Мудак той слідчий!

– Гаразд, нехай мудак. – Чечель сів на місце, дістав сигарету, закурив. – Ти дорослий чоловік, пишеш добре. Чому я мушу проводити з тобою виховні бесіди? Ми ж не в дитсадку, і я не вихователь.

Я промовчав. Заводитися не хотілося. До того ж із тону начальства я відчував: буря вщухає.

– Що там за історія? – вже спокійніше запитав шеф.

– Яка?

– Ну, з убивством цим… Мені слідчий так нічого й не пояснив…

– А він і мені нічого не пояснив. Я, до речі, думав, що ви знаєте.

– Ні, ми нічого не писали. Повз кримінальну хроніку якось пройшло… Брак інформації…

– Значить, так задумано.

– Угу, задумано. – Шеф, не випускаючи цигарки з пальців, потер скроні, попіл упав на праве плече. – Добре, йди працюй. У Валери там роботи навалом. Справ багато…

Танюха вже сиділа на своєму місці і хвацько стукала по клавіатурі. Зиркнувши на мене, підморгнула по-змовницькому:

– Дістав?

– Ага. Премію.

– Дурень ти. І алкоголік…

– А що гірше?

Танюха поманила мене пальчиком і, коли я нахилився, з серйозним виразом обличчя прошепотіла:

– Алкоголік. Дурень хоч у ліжку старається, пнеться з усієї сили. Хоч якийсь результат є. Алкаші з цього погляду безнадійні.

– Тоді пияцтву – бій! До останнього патрона! – Я підніс угору стиснуту в кулак правицю.