Читать книгу Осінній сезон смертей - Андрей Кокотюха - Страница 6

– Прізвище?

– Шкарада.

– Ім’я, по батькові?

– Андрій Миколайович.

– Рік народження?

– Сімдесятий.

– Тисяча дев’ятсот?

– А ви як думаєте?

– Відповідати треба повністю.

– Одна тисяча дев’ятсот сімдесятий рік Божий від Різдва Христового.

– Місце роботи?

– Газета «Міські новини».

– Хто?

– Що значить – хто?

– Посада ваша.

– Кореспондент.

– Давно там працюєте?

– Чотири роки…

– А згідно з документами квартиру винаймаєте лише рік. Де проживали до цього?

– Яка різниця! Бомжував. То в приятелів тулився, то по гуртожитках…

– Значить, є різниця, якщо запитують.

– Гаразд. Займав житлову площу колишньої дружини. Вона жила в свого співмешканця. Коли вони взяли офіційний шлюб, то виселили мене, бо надумали продати квартиру.

– Де тепер ваша колишня дружина?

– Півтора року, як живе в Німеччині. У місті Мюнхені. П’є баварське пиво. А що, це важливо?

– Ваша правда, ми відхилилися від справи. Де ви були одинадцятого і двадцятого серпня?

– Відпочивав на турбазі в Закарпатті… Я взагалі-то сьогодні останній день у відпустці… Завтра на роботу.

– Де саме ви відпочивали? Хоч… ми знову відбігаємо від справи. З Наталею Кущенко давно знайомі?

– А хто це?

– Я можу показати фотографії й освіжити вашу пам’ять.

Міліцейський слідчий Величко недбало простяг пачку чорно-білих фотографій, немовби то були не знімки жертви злочину великим планом, а краєвиди пляжу Варадеро.[1] Він звик роздивлятися такі фотокартки, і це зрозуміло. Так само ясно, що він хоче шокувати мене, відразу налякати і вивести з рівноваги своїм професійним цинізмом.

Він не зважив на одну річ.

Зрештою, він не міг на це зважити, бо не знав, що до спокійного, білого та пухнастого відділу культури однієї з найпопулярніших київських газет я приписаний більш-менш недавно. І поки одного мокрого листопадового вечора не дістав по голові у власному під’їзді, мав змогу роздивлятися не лише фотографії трупів, а й справжні трупи. Ба більше – сам ледь не став трупом. Навіть довелося одного разу стріляти в людину, рятуючи своє життя. Не люблю я штампованих літературних фраз, але, здається, недалеке минуле, від якого я намагався втекти і сховатися в ошатному пралісі української культури, таки наздоганяє мене.

Якщо вже не наздогнало.

Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік, фотограф зафіксував профіль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився з розтуленого рота. Переконую себе, що на фото не може бути зображений хтось із тих, кого я знаю особисто. І поза тим щось знайоме вгадується в цьому профілі… Щось…

– Чорт!

– Упізнали?

– Т-так… Я знаю її… Чорт!

Учорашня Наталка. Подружка, з якою я познайомився під п’яне діло. Вона вчора пила шампанське, вино, горілку, дзвінко сміялася з моїх похабних анекдотів, танцювала зі мною… Я проводжав її додому… З нею я…

Господи!..

– Сміливіше, сміливіше…

– Ми познайомилися вчора. Я був нетверезий… Не дуже, але все одно. Ми ще пили… Кепсько пам’ятаю все, ви ж розумієте… Можна води, в роті сухо… Важко говорити…

– Ми відхиляємося від справи. Ви дивіться, дивіться на фотографії. Вони, я бачу, допомагають вам пригадувати.

– Дайте води!

– Відповідайте на запитання. Ви стверджуєте, що познайомилися з Наталею Кущенко вчора ввечері. Нехай. За яких обставин?

– Ми випивали з Сєвою Горбуновим – це мій давній знайомий. А тоді він запропонував поїхати в гуртожиток до дівчаток. У нього є там знайома – Свєта…

– Горбунов стверджує, що пропозиція поїхати до дівчаток надійшла від вас.

– Отакої! Свєта, в якої ми пили, – моя знайома, а не його? І він їхав до неї в шахи грати, коли жінки вдома нема?

– Розберемося. Ви самі запропонували провести Наталю додому?

– Наче так… Сам…

– А дорогою почали чіплятися до неї. Вона пручалася. Ви вдарили її в обличчя… Ще б пак, п’яна агресивність далася взнаки! Вона знепритомніла, ви відтягли її в кущі бузку і зґвалтували! Пригадуєте?

– Що за фігня? Авжеж, я був п’яний. Але не так, щоб…

– Сядьте на місце! Вона очуняла, почала кричати, ви спробували заткнути їй рота і задушили!

Мій стан важко описати словами. Все ж таки слідчому вдалося вибити мене з сідла. Спочатку я не міг нічого говорити – тільки дивився на нього і кліпав очима. Мені раптом стало душно, лоб укрився холодним потом.

– Води… Дайте води…

– Підпишемо зараз щиросердне – і скільки хочете води. Бочку, цистерну, хоч водойму цілу!

– Яке ще?…

– Щиросердне визнання провини. Я розумію: ви злякались і втекли з місця злочину, не зрозумівши, що сталося. Просто лежить дівчина, не ворушиться… Вона чинила опір, у неї величезний синець на обличчі. Отут. Ось фотографія, дивіться…

Фотографії обпікали мені руку, я акуратно поклав їх на стіл.

– Це дурниця якась!.. Чортзна-що…

– Слухайте, Шкарадо, двоє свідків підтверджують, що Наталя Кущенко пішла з вами! За десять хвилин до смерті вона мала статеві зносини з чоловіком! Сліди насильства на обличчі й тілі! З вами ще хтось був? Ні? Тепер експертиза, дослідивши сперму, зможе встановити особу! Будемо робити експертизу?

Слідчий Величко скидався на комара.

Не зовні. Сам він був низенький, весь із округлостей і якийсь сірий: сірий костюм, сіра несвіжа сорочка, сіра краватка, сірі стомлені очі, навіть обличчя явно нездорового сірого кольору. На комара він схожий звичками – вперто дзинчить у темряві, чекає, поки людина втомиться відмахуватися й засне, – щоб поживитися такою бажаною кров’ю. Комарине дзинчання тисне на психіку і дратує. За набридливою комахою ганяєшся, втративши терпець. Справді, мало не з сокирою. От тільки даремно все: у боротьбі з комаром більше допомагають увага, терплячість і зосередженість. Без них ніколи не позбудешся настирливого, впертого дзижчання.

– Послухайте, я справді погано пам’ятаю, що було вчора. Так, проводжав… Так, щось між нами сталося… От тільки не пам’ятаю як, але все було без насильства. А потім я їхав у машині. Наче дівчина казала щось про те, щоб я йшов геть… Авжеж, точно казала!

Слідчий не переривав, байдуже дивився на мене сірими втомленими очима, і погляд його свідчив про те, що для себе він давно все вирішив. Дав справі кінець, а ти, хлопче, балакай-балакай.

– Якщо ви точно встановили годину смерті, то знайдіть водія, який мене підвозив! Він скаже, коли я в машину сів. Він мусив запам’ятати час! Коли вночі п’яна людина мало під машину не кидається, хоч-не-хоч на годинника дивишся! Машинально! Звірте час, порахуйте хвилини! Чого ви сидите й мовчите?

– Важко з вами. – Слідчий Величко склав фотографії місця злочину в конверт. – Отже, одинадцятого і двадцятого вас у місті не було?

– До чого тут це?

– Перевіримо. – Здавалося, він не звернув уваги на моє запитання. – Все перевіримо. Тільки питання поки що я ставлю. І ще ставитиму. – Його товстий короткий палець натиснув на кнопку, викликаючи конвой. – А ви подумайте. Не іграшки це все. Одинадцятого серпня у студмістечку вбили дівчину. Студентку. Двадцятого – ще одну. Вчора, двадцять п’ятого, – третю. Усіх трьох задушили. Води налити?