Читать книгу Осінній сезон смертей - Андрей Кокотюха - Страница 12

У цьому закладі готували лише смажені крильця гаврилівських курчат.

Іншої страви тут принципово не подавали. Хіба що ще пиво. Я замовив дві порції крилець і дві пляшки пива. Василь Книш, один із заступників начальника Департаменту кримінального розшуку України, не уявляє без цього напою свого існування, тоді як я терпіти пива не можу.

Книш з’явився в костюмі й при краватці. Коли б не казенний вираз обличчя, якого він набрав, працюючи в МВС, його можна було б сприйняти за бізнесмена середньої руки чи менеджера середньої ланки.

– У мене обмаль часу. – Він помилувався пінною шапкою на склянці і скуштував напій, неначе справжній гурман.

– У мене теж.

– Який, на хрін, збіг обставин?! – Вася влив у себе вміст склянки, похрумтів крильцем і налив собі ще пива.

– Що про цю справу чути? Там справді псих дівчат душить?

– Засекречена інформація. – Вася знову відсьорбнув пива.

– Чому?

– Тому. Ти ж нашу систему знаєш: під час слідства нічого не розголошуємо. Наче не дурний. Це тільки в американських фільмах знаходять труп чорного бомжа – і нате вам: шериф дає прес-конференцію. Навіщо це тобі тепер? Ти ж уже наче не сидиш на криміналі.

– Ну, як… Я ж якимось чином причетний… Звичайно, коли що, то я тебе не бачив і з тобою не говорив.

Вася великим пальцем без видимих зусиль відіткнув другу пляшку.

– Писати будеш?

– Поки не знаю…

– Ага, тому й інформація засекречена. Я сам мало знаю. Райвідділ працює, слідчого ти вже бачив.

– Ти, Васю, сам мене щойно недурним назвав. Не треба мені тут плести, що главк розслідувань серійних убивств не контролює.

– Справою цією взагалі тільки після другого такого випадку зацікавилися. – Він устигав одночасно пити, їсти і говорити. – Думаєш, до преси все доходить? Ти переглянь, будь ласка, першу-ліпшу газету або зведення МВС по ящику. Що там? Знайдено труп громадянина Сидорова. Вбивцю затримано. Це громадянин Хе – такий собі тип, який ніде не працює, до того ж зловживає алкоголем або – ще краще – наркотиками. Ось тобі інший випадок – пограбовано і підпалено кіоск, малу архітектурну форму. Іде слідство. Запідозрено такого собі Пе, який ніде не працює… І так далі. Розумієш, наші дають пресі лише ту інформацію, за яку не соромно. Того взяли, це розкрили, там підозрюють… Не супроводжуватимуть же вони повідомлення про кожне, скажімо, вбивство коментарями на зразок «слідів нема», «слідство зайшло в глухий кут» тощо. А глухих справ більше, ніж треба! Відсоток розкриття низький, це я тобі кажу! Нам же, розумієш, свою роботу треба показати, себе похвалити… Самих убивств за добу в середньому вісім по місту! Кожні три години – труп! П’яний чоловік рубонув сокирою дружину. На бізнесовій розбірці поклали двоєчко крутеликів. Одна ДТП – як мінімум. Жінка чоловіка-бабія щурячою отрутою труїть… Ну, і таке інше… А з розкриттям – хріново!

Вася раптом помітив, що говорить дуже голосно, трохи знітився й допив чергову склянку.

– Отак і з першою дівчиною, – повів далі вже тихіше. – Уваги ніхто не звернув. Задушили й задушили. Тут уже розчленованкою здивувати важко… До того ж слідство на місці тупцює… Словом, чутки пішли, коли другу дівку знайшли. Там-таки, у студмістечку. Той самий стиль: ударив в обличчя, оглушив і задушив. Ще й бив, зараза, не щоб оглушити, а з усієї люті, щоб боляче було і кров пішла. Вже потім лупив у потилицю. В кожної з трьох нічогеньку гематому виявили в потиличній ділянці.

– Не ґвалтував?

– У тім-то й річ. Причини незрозумілі. Здається, навіть не грабував…

– Імена, прізвища знаєш?

– Коли чесно, то тільки це й знаю. Будь-хто з патрульних знає більше за нас. – Книш усміхнувся. – Кого хочеш запитай, тобі відразу скажуть: свій чикатило в Києві з’явився.

– Дурні чутки і плітки породжуються браком інформації.

– Гаразд, розумний ти надто… Отож, першу звали Тетяна Роднянко. Філфак, п’ятий курс. Ішла пізно від якихось друзів, наче з кимось там посварилася, була трошки під мухою…

– Від якихось… З кимось… А точніше?

– Слухай, я не слідчий! – З роздратування Вася ледве не пролив пиво. – Питання в тебе такі!

– Гаразд, не копиль губи. Катай далі, цікаво.

– Цікаво йому… – Відпивши пива, Книш трохи заспокоївся. – Судячи з синців на шиї, граблі в цього чикатила дай Боже. Завбільшки з лопату. Сліди взуття відповідають сорок четвертому розмірові. Хоч, я чув, зріст він має трохи вищий за середній. Десь так метр вісімдесят. Отож бугай здоровий. Ти, до речі, нітрохи не схожий на нього…

– Чому ти не слідчий, га?

– За дев’ять днів знайшли другий труп. – Вася пустив зауваження повз вуха. – Всіх задушених, між іншим, двірники знаходили. Рано-вранці. Кожний – на своїй території. Другу звали Слава Корецька. Повне ім’я – В’ячеслава. Треба ж так назвати дитину… Вона місцева: живе коло студмістечка. Поверталася з гуртяги від подруги чи від приятеля, достеменно не знаю. Той самий спосіб убивства… З третьою жертвою ти був, гм, деякою мірою знайомий. Наталія Кущенко, четвертий курс біофаку. Навряд чи в нього тут якась система…

– Ми не психологи з тобою.

– І не слідці! Ти журналіст. Я колись був ним! Ми робимо висновки тільки з тієї інформації, яку маємо!

– Не кричи, на нас озираються… Інформації ж ніякої. Засекречена.

– Так, засекречена! Я пояснив чому! Коли до нас дійшло вранці, що вбивцю встановили, то всі пожвавішали. Мовляв, нарешті всі шушукатися перестануть і байок не вигадуватимуть. От тільки не пощастило слідчому! А Величко – не той чоловік, що розкаже про свою невдачу. Його взагалі стерегтися треба… В нього рідко коли справи глухнуть…

– Добрий, значить, слідчий…

– Еге ж, добрий. Тільки дуже часто помилок припускається. Мені один знайомець із прокуратури розповідав по-п’яному. Ну, коли після другого вбивства про маніяка почали говорити. Отож, він сказав: якщо справу доручили Величкові, то амба комусь. Уже не раз було: посадить людину, справу припинять, подяку дістане… А потім минулою датою помилки виправляє, коли вже про справу всі забули… Працював, до речі, в головній управі. Не абищо. Відзначили навіть, підвищувати хотіли. А потім раз – і виявили, що помилився Величко, як у нас кажуть, із об’єктом. До того ж свідомо помилився. Проти підозрюваного нічого не мав. Ніяких особистих рахунків. Просто, розумієш, іншого кандидата в убивці в нього на прикметі не було. Справа була досить серйозна. Хотілося якнайшвидше про позитивні результати доповісти. Це, між іншим, тоді сталося, коли розстрільні статті існували. Добре, що Величкового «хрещеника» не встигли розстріляти, а він же признався… Словом, щоб не виносити на люди, справу передали іншому слідчому, а Величка тихцем запхали слідаком у Богом забутий райвідділ. Отой, на території якого наш маніяк орудує. Ти, Андроне, ще легко відбувся.

Вася з жалем подивився на рештки пива у своїй склянці і, зітхнувши, допив.

– Ну, поговорили… Чим міг, так би мовити… Будеш щось писати, пам’ятай про домовленість.

– Ти ж мене знаєш, Василю!

– Не знаю! – Книш відсунув тарілку з курячими кістками, витер губи й пальці серветкою, а тоді підвівся. – Коли що, не знаю!

Ми вийшли надвір. Вася поколупався сірником у зубах, сплюнув під ноги, дістав цигарку.

– Вже куриш? – спитав я, щоб хоч якось закінчити розмову.

– Робота нервова. – Книш затягся. – Добре, бувай!

За пиво він, звісно, не подякував. Ляснув мене по простягнутій долоні і побіг через дорогу на червоне світло. Мені теж треба було бігти, бо я хотів іще встигнути бодай на закінчення якоїсь там прес-конференції з якогось культурного приводу в Українському домі.