Читать книгу Осінній сезон смертей - Андрей Кокотюха - Страница 13

Побачивши світло у вікні своєї квартири, я тяжко зітхнув.

Цей тиждень точно видався невдалим. Якщо неприємності, то всі разом. Ревіння магнітофона було чути на весь сходовий майданчик, і я не сумнівався, з-за чиїх дверей воно долинає.

Відімкнувши двері, я занурився в океан рок-н-ролу. У ванній шуміла вода. Спотикаючись об сумки і наступаючи на розкидані жіночі речі, я дістався магнітофона і вимкнув його.

– Привіт! – почулося з ванної, щойно запала тиша.

– Іди ти в сраку, – буркнув я собі під ніс.

Шум води затих. Вона, як звичайно, вийшла з ванної в розхристаному халатику. Всміхнулася, наче так і треба.

– Я не могла зателефонувати.

Бреше. Навіть не думала дзвонити.

Вона ніколи не повідомляла про те, що приїде.

Узагалі наші стосунки з Юлькою Костирко можна вважати за збочення чи патологію. Хоч би тому, що ми обидвоє сприймаємо їх як належне.

Ми вчилися разом. Юлька була дівчина сучасних звичаїв, устигла поміняти двох офіційних чоловіків, не кажучи про партнерів у ліжку. Називала себе чесною давалкою – і могла затопити в пику, якщо чула таке на свою адресу з чужих вуст. Вона робила те, що їй подобалося, стояла на принципах вільного кохання й певної жіночої незалежності. Мене завжди дивувало, чому чоловіки липли до неї, як мухи до меду, дарма що личко в неї було звичайнісіньке, а фігура не відзначалася ні класичною, ні будь-якою іншою пропорційністю. І у своєму подиві я не виняток.

Вона була вибаглива. На її думку, з чоловіком має бути не соромно ходити під руку. Він мусить дбати про свій вигляд. Юлька вимагала, щоб їй повсякчас робили компліменти. Просто дивно, як оце непоказне, метр шістдесят на зріст, створіння жіночої статі причаровувало найсамовпевненіших казанов. Квіти, кіно, кафе, ресторан – це все має бути гарно, як у кіно. І лише потім – ліжко… А тоді ґудбай, бебі! Ти вже нецікавий.

Наші з нею стосунки перебігали так само, але остаточно мене чомусь так і не відтерли. Я перестав цікавити її як чоловік. Одначе як людину, коли можна так сказати, вона експлуатувала мене й далі. Працювала в Полтаві, але раз на два-три місяці обов’язково телефонувала мені, щоб просто побазікати ні про що, а згодом почала приїздити в якісь незрозумілі відрядження й зупинятися в мене. Я навіть дав їй запасного ключа. Взагалі-то в мене вона найчастіше лишала тільки речі. Сама ж Юлька використовувала відрядження, щоб поповнити колекцію чоловіків-валянців. І розповідала мені про це без жодних комплексів. Що ж, кожен обирає собі той спорт, який лягає на душу.

– Ти надовго?

– Гостинність так і пре! – Вона цмокнула мене в щоку, з її волосся скрапувала вода.

– Якщо чесно, тебе тільки мені й не вистачало.

– Значить, я вчасно з’явилася. Нащо вимкнув музику?

– Які важливі справи цього разу?

– Так собі, чергове нудне відрядження.

– Ага, нудне… Скільки йому? Років зі сто?

– Ревнуєш?

– Дура ти!

– Їсти будеш? У мене курочка є, ковбаска, яйця варені.

Їсти мені хотілося, але жіночі колготки на кухонній табуретці відбивали апетит.

– Манатки свої прибери!

– Не плач, приберу. А ти тим часом харчі он із тієї сумки дістань.

Харчів вона привозила силу-силенну і чесно лишала все мені. Поки я порався коло сковорідки й чайника, вона вдягалася.

– Ти погано виглядаєш!

– Дякую за комплімент! – перекрикнув я шкварчання сковорідки.

– Хочеш, із дівчинкою гарною познайомлю? Працівниця торгівлі.

– Гарна дівчинка, працівниця торгівлі – і незаміжня? В неї, напевне, очі косять, ліва нога коротша за праву і ступінь ожиріння не менший за другий!

– Ну, якщо всі так перебиратимуть працівницями торгівлі…

На кухню вона зайшла вже в плащі.

– Я тільки кави вип’ю з лимончиком.

– Якщо плануєш повернутися пізно, краще ночуй, де гулятимеш. Я спати хочу. Почнеш тут тупати, сопіти, чайником грюкати…

– Не сподівайся, мене сьогодні точно не буде. Е, куди стільки цукру, я худну!

– Ну, це в тебе перманентний процес…

– Дуже смішно!

Випивши каву трьома наворотами, вона подалася геть, жуючи на ходу скибочку лимона. За нею тягся шлейф запахів дорогої косметики.

Я поїв на самоті, помив посуд, витер кухонний стіл. Щільно зачинивши двері в кімнату, ввімкнув комп’ютер, створив новий текстовий файл і поклав пальці на клавіатуру, обдумуючи початок.

Заголовок має привертати увагу…

У СТУДМІСТЕЧКУ ПОЧАВСЯ СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА МОЛОДИХ ЖІНОК

Стер написане, але потім поновив. Грубувато, але в очі впаде відразу. Пальці забігали по клавіатурі, чорнячи літерами цнотливу білину монітора.

Офіційно про це не повідомляється. Знаємо ми дуже мало. А саме: протягом трьох останніх тижнів у студентському містечку справді вбили трьох молодих жінок. Вони вчилися на різних факультетах. Усі – старшокурсниці.

Редакція не має права називати їхніх справжніх прізвищ, щоб не травмувати рідних та близьких. Але імена назвемо: Тетяна Р., Слава К., Наталія К. За попередніми висновками, вони стали жертвами серійного вбивці. Факт, що вбиває та сама людина, не викликає сумнівів. Дуже вже однотипні ці вбивства. Всіх трьох спочатку оглушили, а потім задушили.

Слідчі органи, як це часто буває, не знають, де шукати вбивцю. В системі МВС ще досі немає фахівців, які вміють розслідувати саме серійні вбивства. І неясно навіть, хто вбиває – психічно хвора людина чи холоднокровний, розважливий злочинець.

Ми теж не маємо ніяких версій. Але неодмінно звернемося до слідчих органів по кваліфіковані коментарі. Зрозуміло одне: замовчування нічого не дасть, воно тільки призведе до того, що люди боятимуться ходити містом. А страх, як відомо, поганий союзник. Без реальних союзників у цій справі слідству буде складніше викрити вбивцю.

Трохи подумавши, я зайшов в Інтернет, хвилин із сорок поблукав потрібними сайтами, потім покинув Тенета і повернувся до своєї писанини.

На підтвердження цих слів хочеться навести кілька прикладів безсилля й некомпетентності української міліції в розслідуванні серійних убивств.

Анатолій Онопрієнко – найвідоміший за десять років української незалежності маніяк. На його рахунку понад п’ятдесят жертв. Першу серію вбивств він скоїв у Житомирській області з кінця 80-х до початку 90-х років. Після нетривалої перерви була друга серія. Лише тоді органи слідства погодилися об’єднати десятки кримінальних справ і, проаналізувавши інформацію, нарешті з’ясували систему, за якою діє маніяк. Це допомогло викрити його і знешкодити.

Брати Анатолій та Олександр Боротьбенки більш відомі як маніяки з Окружної. Їхні жертви – переважно повії з київських околиць. Як правило, спочатку брати користувалися з їхніх послуг, а потім убивали й грабували. Часто-густо поживитися не було чим. На їхньому рахунку понад два десятки жертв. Міліція виявилася безсилою. Затримали маніяків випадково. Одна з жертв вижила і назвала оперативникам номер машини Анатолія Боротьбенка.

Сергій Чернявський, на прізвисько Курятник, – працівник птахоферми з Нікополя. Він підбирав на трасі Нікополь-Дніпропетровськ старшокласниць і студенток, ґвалтував їх, потім душив. Трупи або спалював, або скидав у Дніпро. Затримали його випадково, за інший злочин. Під час слідства Чернявський признався в серії сексуальних злочинів, ба навіть показав місця, де знаходили рештки спалених людей. Але потім він відмовився від своїх свідчень, заявивши, що місця злочинів побачив уві сні. Безпосередніх доказів причетності Чернявського до зникнення дівчат не було, тому за ці вбивства його не судили, хоч за інші злочини він дістав найвищу кару і був розстріляний. Шукали його чотири роки.

Сергій Лупітько – психічно хворий працівник тваринницької ферми з Полтавщини. Їздив трасою на мотоциклі з коляскою і пропонував дівчатам та молодим жінкам підвезти їх додому. Завозив у лісосмугу, душив їхнім власним одягом, потім ґвалтував трупи. Перш ніж його викрили, він за півтора року встиг задушити шістьох жінок різного віку. Визнаний осудним попри медичний діагноз, але, за неофіційними даними, помер раніше, ніж виконали смертний вирок.

Це лише та інформація, що її оприлюднили в різний час. Невже про маніяка зі студмістечка ми теж дізнаємося років за десять, коли його нарешті випадково спіймають?