Читать книгу Середземноморське перехрестя - Андрій Харук - Страница 12

Не помилимось, якщо скажемо, що більшість читачів знайомі з японським нальотом на Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. та його наслідками. Однак маловідомим фактом лишається те, що взірцем для планування цієї операції став наліт британської палубної авіації на головну базу італійського флоту Таранто.

Ідея авіаційного удару по Таранто у випадку війни з Італією з’явилась ще у 30-х роках минулого століття, а остаточно конкретизувалась у 1938 р. Її автором був морський офіцер Артур Л. Лістер. Він в роки Першої світової війни служив на лінкорі «Куїн Елізабет», який певний час базувався саме в Таранто. Якийсь час ця ідея лишалась суто теорією, але вступ Італії у війну перевів її у практичну площину. Командувач британського Середземноморського флоту адмірал Каннінгем був палким її прихильником, однак у своєму розпорядженні він мав лише застарілий авіаносець «Ігл», який не годився для рейду через надто малу швидкість і невеликий склад авіагрупи. Однак на початку вересня 1940 р. до Александрії прибуло з’єднання на чолі з новим авіаносцем «Ілластрієс», командував яким – ну звісно ж – контр-адмірал Лістер! Командування флоту приступило до планування операції, яка отримала кодову назву «Джаджмент» («Правосуддя»). Відповідно до плану, удар мали завдавати дві хвилі по 15 торпедоносців «Свордфіш», причому частина машин мала нести не торпеди, а освітлювальні бомби – наліт передбачалось провести вночі. Спочатку рейд запланували на 21 жовтня 1940 р. – ніч повного Місяця, а до того ж, символічну дату: 135-ту річницю Трафальгарської битви. Однак на заваді стала пожежа, яка спалахнула в ангарі «Ілластрієса» 18 жовтня. Рейд довелось перенести на ніч з 11 на 12 листопада.

Авіаносець «Ілластрієс»

Розвідку бази в Таранто здійснили двомоторні бомбардувальники «Меріленд», які стартували з Мальти. Як і слід було очікувати, база в була складною ціллю: її прикривали 105 зенітних гармат та 109 кулеметів, 90 аеростатів загородження, прожектори і звуковловлювачі. До цього додавались сотні стволів зеніток на кораблях. На момент атаки в Таранто перебувало усі шість італійських лінкорів, сім важких і два легких крейсери, 28 есмінців, 16 підводних човнів та низка дрібніших кораблів. Однак повітряна розвідка британців зуміла виявити слабкі місця: базу можна було атакувати з боку суходолу – тут її не захищали аеростати загородження. Головні об’єкти атаки – лінійні кораблі – стояли на рейді, де глибини сягали 20—25 м. Вони були захищені протиторпедними сітями, однак ці сіті сягали глибини лише сім метрів, тоді як британські авіаційні торпеди могли йти на глибині до 12 м, і до того ж мали магнітні підривники – а значить, не потребували безпосереднього влучання в корабель. Британці ґрунтовно підійшли до підготовки рейду. Група пілотів, визначена для участі в ньому, провадила інтенсивні тренування, метою яких було освоєння методики застосування торпед на мілководді. Самі торпеди додатково обладнувались дерев’яними стабілізаторами, які запобігали їхньому зануренню більше ніж на 15 метрів. Пілоти торпедоносців мали виконати ювелірну роботу, скинувши торпеди так, щоб вони пройшли нижче протиторпедних сіток, але водночас не вдарились в дно затоки. На останньому етапі тренувань відпрацьовувалась взаємодія у складі ударних хвиль літаків з різним бойовим навантаженням: торпедами, фугасними та освітлювальними бомбами.

Аерофотознімок бази Таранто після атаки торпедоносців

Для участі в операції «Джаджмент» командувач Середземноморським флотом поділив свої сили на три групи. До першої увійшли авіаносці «Ілластрієс» та «Ігл», які й мали виконувати основне завдання, а також їхній безпосередній ескорт – чотири крейсери і стільки ж есмінців. Друга група – лінкори «Ворспайт», «Веліент», «Малайя», «Реміллес», чотири крейсери і дюжина есмінців – становила сили далекого прикриття. В момент удару по Таранто вона мала знаходитись між італійською базою та авіаносцями, прикриваючи останні від можливої атаки з боку ворожого флоту. Третя група (три легкі крейсери і два есмінці) мала завдати удару по італійських комунікаціях у протоці Отранто. Крім того, дві групи літаків берегового базування виділялись Королівськими повітряними силами. Перша з них мала забезпечити розвідку об’єкта удару, а друга – бомбити сухі доки Таранто (це мало б завадити ремонтові ушкоджених торпедоносцями кораблів).

В останній момент британцям довелось переглянути план – на авіаносцеві «Ігл» виявили несправності, які потребували тривалого докового ремонту. Адмірал Каннінгем, не бажаючи далі відкладати операцію, вирішив провести її за участю лише «Ілластрієса». На останній передали частину «Свордфішів» з «Ігла», але й так чисельність ударної групи довелось скоротити з 30 до 24 літаків. Тепер кожна ударна хвиля мала складатись з 12 «Свордфішів» – шести з торпедами, чотирьох з фугасними бомбами і двох з освітлювальними.

Британське командування доклало максимальних зусиль для маскування удару, намагаючись створити метушню в Середземному морі. В період з 4 по 14 листопада воно запланувало проведення одразу десяти операцій різного масштабу, що мало заплутати розвідку противника й ускладнити ворожому командуванню визначення пріоритетів. До найбільших операцій, що здійснювались у цей час, належали:

– проведення конвою AN-6 з Єгипту в порти Егейського моря;

– проведення конвою MW-3 з Єгипту на Мальту;

– передислокація лінкора «Барем», важкого крейсера «Бервік», легкого «Глазго» та трьох есмінців з Гібралтару до Александрії (операція «Коат»);

– доставка легкими крейсерами «Ейджекс» і «Сідней» з Порт-Саїда підкріплення на о. Крит (бухта Суда).

4 листопада з Александрії та Порт-Саїда вийшли конвої AN-6 і MW-3, наступного дня порт залишили крейсери «Ейджекс» і «Сідней» з бійцями 14-ї піхотної бригади. Після висадки піхотинців на Криті вони долучились до основних сил адмірала Каннінгема, які вийшли в море 6 листопада. У той же день Гібралтар залишив лінкор «Барем» із супроводом. Його перехід прикривало все з’єднання «Н». 9 листопада літаки з авіаносця «Арк Ройял» бомбили аеродром Кальярі на Сардинії, після чого основні сили адмірала Соммервілла повернулись до Гібралтару, а «Барем» з ескортом неподалік від Мальти приєднався до ескадри Каннінгема.

Торпедоносець «Свордфіш»

Заходи оперативного маскування, вжиті британцями, виявились цілком успішними. Коли противник виявив головні сили Середземноморського флоту, то вирішив, що вони вийшли в море задля прикриття чергового конвою. Обмеженню ситуаційної обізнаності сприяла й активна робота ППО британських кораблів – їхні зенітки збили аж вісім італійських літаків-розвідників. Після зустрічі в районі Мальти об’єднані сили британців спочатку взяли курс на Александрію – і італійці цілком логічно сприйняли це як завершення операції. Та насправді це був лише початок…

«Ілластрієс» вийшов у море 6 листопада 1940 р. У своєму ангарі він ніс 40 літаків – 24 «Свордфіші» з 813-ї, 815-ї, 819-ї та 824-ї ескадрилій, а також 12 винищувачів «Фулмар» і чотири «Сі Гладіатор». Командував кораблем кептен (відповідник капітана І рангу) Д. В. Бойд, який змінив на цьому посту ідеолога операції контр-адмірала Лістера. Він мусив підвести свій корабель непоміченим до Таранто. Від командирських талантів Бойда, його здатності передбачати кроки противника, значною мірою залежав успіх операції.