Читать книгу Середземноморське перехрестя - Андрій Харук - Страница 3

Середземне море з географічної точки зору не є акваторією цілком закритою, але з військової назвати його відкритим не можна. На заході його замикає Гібралтарська протока, над якою панувала одна з найважливіших британських військових баз – Гібралтар. Хоч під час війни німецькі й італійські підводні човни неодноразово форсували цю протоку, назвати це вільним проходом аж ніяк не можна. Упродовж усієї війни Гібралтарська протока перебувала під повним контролем британського флоту. Ще більш надійно британці контролювали південно-східний вихід зі Середземного моря – Суецький канал, поблизу якого знаходилась велика військово-морська база Александрія. Північно-східний вихід – до Чорного моря через Босфор і Дарданелли – перебував під контролем нейтральної Туреччини; до того ж, він не вів до відкритого океану. Таким чином, зі стратегічної точки зору Середземне море є закритим і чітко відокремленим від інших акваторій, де точились бої Другої світової війни. Водночас слід враховувати, що війна на морі в середині ХХ століття вже не була зіткненням виключно морських сил – надзвичайно велику роль у ній відігравала авіація. Середземне море, відносно невелике й оточене зусібіч берегами, було вкрай вразливе для дій авіації, яка відчутно впливала на способи ведення бойових дій у 1939—1945 рр.

Значення Середземного моря для економіки воюючих сторін важко переоцінити. Напередодні Другої світової війни Великобританія отримувала через середземноморські комунікації 90 % каучуку, 28 % міді й залізної руди, 19 % нафти. Втрата Великобританією контролю над цими комунікаціями могла мати наслідки, порівняні з можливою поразкою у «Битві за Атлантику». Ще більшим було значення середземноморських комунікацій для Італії. Ця країна повністю залежала від постачання сировини ззовні: з-за кордону вона отримувала 95 % нафти, близько 100 % міді, коксу, коксівного вугілля, 95 % деревини й целюлози, 50 % залізної руди. Переважна більшість цих вантажів надходила морським шляхом. Тож для Італії війна на морі була, без перебільшення, війною за існування.

Усю акваторію Середземного моря можна чітко поділити на дві частини: західну та східну. Поєднані вони Сицилійською протокою – єдиним можливим шляхом для конвоїв та з’єднань флоту, який перебував під контролем Італії. Однак італійське домінування тут було не абсолютним – йому загрожувала потужна британська морська й авіаційна база на Мальті. Завдяки цьому британці могли діяти на комунікаціях, що поєднували італійську метрополію з володіннями у Північній Африці. До того ж, Мальта становила плацдарм для прикриття власних конвоїв на трасі Гібралтар – Александрія.

Західна частина Середземного моря на початку Другої світової війни контролювалась французьким флотом. Використовуючи головну базу в Тулоні та низку баз у північно-африканських володіннях, він міг ефективно сковувати дії італійських військово-морських сил. Підтримку французам забезпечувало гібралтарське з’єднання британського флоту. Певне занепокоєння викликала позиція Іспанії, де після перемоги у 1939 р. у громадянській війні генерала Франциско Франко влада належала силам, ідеологічно близьким до італійського фашизму. Однак можливий вступ Іспанії у війну на боці Італії та Німеччини не становив значної загрози – її флот був нечисленним і до того ж суттєво послабленим громадянською війною. Таким чином, у західній частині Середземного моря союзники могли розраховувати на повне панування французького й британського флотів та вільне функціонування власних морських комунікацій.

Британські військові кораблі на Мальті. Цей острів був ключовою базою британського Королівського флоту на Середземному морі

У східній частині Середземного моря ситуація була більш заплутаною. Британці сподівались, що, опираючись на Мальту й Александрію, а також менші бази у Порт-Саїді та Хайфі, зможуть контролювати цю акваторію. Італійці, зі свого боку, мали сучасну базу в Таранто та низку баз у Адріатиці. Невизначеною була доля грецьких баз, зокрема Криту, оволодіння яким могло суттєво змінити розстановку сил у регіоні. Нарешті, лишалась Туреччина, потенційний вступ якої у війну теж міг призвести до неочікуваних результатів. Не було певності щодо позиції Югославії. Країна ця не мала потужного флоту, але сама можливість її виступу на англо-французькому боці змушувала італійців виділяти певні морські сили для блокади югославських портів. Важливим чинником лишалась і Греція, флот якої теж був невеликим, але в самій країні пробританські й антиіталійські настрої були ще сильнішими, ніж у Югославії. Італійська окупація Албанії навесні 1939 р. призвела до загострення ситуації в регіоні й погіршення геополітичного становища Греції.

Суттєвою проблемою для британців була віддаленість акваторій, де мали б вестися бойові дії, від власних баз. Особливо несприятливим було становище у східній частині Середземного моря. Александрія знаходилась надто далеко від італійського та грецького узбережжя, що унеможливлювало швидку реакцію флоту на дії противника. Використання бази на Мальті для постійного перебування там великого з’єднання кораблів було неможливим, оскільки острів знаходився в межах радіуса дії італійської авіації. Розуміючи це, Великобританія чинила тиск на Грецію, намагаючись організувати військово-морську базу на одному з грецьких островів, однак реалізувати цей план не вдалось.

Середземноморський театр воєнних дій

Ще одним чинником, який слід враховувати, аналізуючи Середземноморський театр воєнних дій (ТВД), були італійські володіння у Східній Африці – Еритрея та Італійське Сомалі. Хоч італійський флот мав тут дуже невеликі сили, але діючи в обмеженій акваторії Червоного моря вони могли суттєво ускладнити рух на комунікаціях, що пов’язували Александрію з портами Індійського океану. Плануючи свої дії, британське командування мусило враховувати цей чинник.

Середземноморський ТВД був складним для усіх сторін конфлікту. Складна берегова лінія, наявність чисельних військово-морських баз, розгалужена мережа аеродромів і можливість дій авіації берегового базування практично над усією акваторією робили цей район особливо складним для дій військових флотів. Слід також пам’ятати, що для усіх сторін конфлікту завоювання панування над морем не було самоціллю – головним завданням лишалось забезпечення власних морських комунікацій.

На момент початку повномасштабних бойових дій на Середземному морі, тобто в середині 1940 р., геостратегічна ситуація була цілком відмінною від тієї, яка існувала до початку Другої світової війни, і яку враховували у своїх планах британські, французькі та італійські штабісти. Щоправда, сподівання на нейтралітет Іспанії та Туреччини цілком виправдались. Але, з іншого боку, ніхто не сподівався, що Франція зазнає блискавичної поразки. Капітуляція Франції означала, що британський флот лишався сам на сам з італійським. Це потребувало посилення корабельних з’єднань у Середземному морі. Але Великобританія, на відміну від Італії, вела бойові дії на кількох інших важливих акваторіях. Це ускладнювало виділення необхідних сил на постійній основі й змушувало маневрувати, у разі пильної потреби перекидаючи з’єднання кораблів з інших акваторій.

Важливі зміни не на користь Великобританії відбулись навесні 1941 р., коли Італія та Німеччина окупували Югославію і Грецію. Внаслідок цього Адріатичне море стало для італійців практично внутрішнім, і тут тепер не треба було утримувати з’єднання флоту. Здобуття грецьких островів, насамперед Криту, дозволило суттєво розширити радіус дії німецької авіації, що створило серйозну загрозу для британського флоту у східній частині Середземного моря.

Наступні роки війни принесли динамічні зміни на Середземноморському ТВД. Якщо у 1940—1941 рр. спостерігався регрес оперативних можливостей британської сторони і нарощування таких можливостей для Італії та Німеччини, то після операції «Торч» становище докорінно змінюється. Оволодіння узбережжям Північної Африки означало для союзників відновлення домінування у Західному Середземномор’ї. Мальта знову повернула собі значення важливої морської бази. Суттєво скоротились комунікаційні лінії союзників, а морське «поле бою» перемістилось в район Апеннінського півострова. Ці сприятливі умови були повною мірою використані союзниками під час десантних операцій на Сицилії та у континентальній Італії, успіх яких означав докорінний перелом у ході війни на Середземному морі на користь антигітлерівської коаліції.

Середземне море під час Другої світової війни було досить специфічним театром воєнних дій. Цей театр, хоч і відокремлений від інших морських ТВД, надзвичайно залежав від ходу бойових дій на них. Ще більшою була залежність від результатів бойових дій на суші. Зміни в розстановці сил у війні зумовлювали зміни в концепції використання військово-морських сил та морських комунікаційних ліній. Тому, розглядаючи дії на Середземноморському ТВД, ми завжди повинні пам’ятати про цей вплив.