Читать книгу Середземноморське перехрестя - Андрій Харук - Страница 9

Поразка Франції призвела до кардинальної зміни геостратегічної ситуації на Середземноморському ТВД. Величезні акваторії, які досі перебували під контролем союзників, відтепер стали для британського Королівського флоту неприязними (прибережні зони, що залишились під контролем уряду Віші) або й ворожими (відкрите море, звідки пішов французький флот, а його місце зайняв італійський). Уся попередня концепція війни на Середземному морі, якої дотримувалась Великобританія, за одну хвилю перетворилась в руїни. Щоправда, Британія зберігала потужне з’єднання в Александрії (чотири лінкори, авіаносець, сім легких крейсерів, 12 есмінців, 12 підводних човнів), але сили ці були заблоковані у східній частині моря. До того ж, база в Александрії мала слабкі технічні можливості – особливо для ремонту великих кораблів.

Авіаносець «Арк Ройял» – активний учасник операції «Катапульта»

З огляду на нову стратегічну ситуацію, британське командування 28 червня 1940 р. утворило з’єднання «Н», базою якого став Гібралтар. Очолюване віце-адміралом Джеймсом Соммервіллом, воно на той момент складалось з лінійних кораблів «Худ», «Веліент», «Резолюшн», авіаносця «Арк Ройял», легкого крейсера, чотирьох есмінців та кільканадцяти менших кораблів.

Суттєво зросло значення Мальти, яка перетворилась на своєрідний поміст, що пов’язував обидва британські з’єднання. Вже наприкінці червня 1940 р. британці розпочали велику конвойну операцію МА.3 – проведення трьох груп суден з різноманітними вантажами до Александрії. Безпосередню охорону забезпечували легкі крейсери «Кейптаун» і «Каледон» та чотири есмінці, а сили далекого прикриття складались з лінкорів «Ройял Соверін» та «Реміллес», авіаносця «Ігл» і восьми есмінців. Додатково назустріч конвою з Александрії вирушила 7-ма ескадра крейсерів (п’ять кораблів), яка мала перебрати охорону груп транспортів у єгипетських водах.

Повітряне прикриття забезпечували літаючі човни з 201-ї ескадрильї Королівських повітряних сил. Саме вони виявили у Тірренському морі три італійські есмінці. Це були «Есперо», «Зеффіро» та «Остро», які здійснювали черговий транспортний рейс до Тобрука, перевозячи протитанкові гармати з обслугами та боєприпаси. Зрозуміло, що англійці деталей завдання не знали, тому трійка есмінців була сприйнята як потенційна загроза конвою, і до неї скерували 7-му ескадру крейсерів, яка 28 червня виявила противника. Незважаючи на величезну перевагу ворога, італійські кораблі прийняли бій. Головний удар дістався «Есперо», який, зрештою, був потоплений (з 225 членів екіпажу врятувалось менше сотні). Два інші есмінці, поставивши димові завіси, зуміли відірватись від противника і благополучно дістатись до мети. З британської сторони втрат практично не було – лише «Ліверпуль» отримав одне влучання 120-мм снарядом.

Зіткнення у Тірренському морі показало, що акваторія між Італією та Лівією перетворюється на особливо «гарячий» район – адже тут перетинались траси британських й італійських конвоїв. Крім безпосередніх атак на морі, великого значення набували удари по портах, де концентрувались транспорти й ескортні кораблі. Це чудово розуміли обидві сторони, але першими успішно скористались з нагоди британці. 5 липня сім торпедоносців «Свордфіш» з авіаносця «Ігл» перелетіли на єгипетський аеродром Сіді Баррані і після дозаправки завдали удару по Тобруку. У цьому портові були потоплені есмінець «Зеффіро» і транспорт «Манцоні», а ще один есмінець і два транспорти зазнали ушкоджень. Британці ж втратили тільки один літак, збитий зенітками.

Активною в той час була також італійська авіація. Її літаки кілька разів атакували британські конвої, змусивши, зрештою, дві з трьох груп транспортів повернутись на Мальту. Таким чином, перша британська велика конвойна операція завершилась невдачею. З іншого боку, операція МА.3 дала цінний досвід організації проведення конвоїв у обмеженій акваторії, переконливо показавши необхідність попереднього завоювання панування на морі та в повітрі. Варто відзначити, що кількома днями раніше (25 червня) розпочали свою першу конвойну операцію італійці. Вони зуміли без втрат провести два транспорти у супроводі допоміжного крейсеру «Рамб ІІІ» і двох міноносців з Неаполя до Триполі.

Хоч конвойні операції й були вкрай важливими, пріоритетним для Великобританії у той час було вирішення долі французького флоту. Керівництво країни було сповнене рішучості зробити все, щоб французькі кораблі не потрапили до рук німців та італійців – навіть ціною прямого збройного зіткнення з недавнім союзником.

24 червня 1940 р. командувач ВМС Франції адмірал Жан Дарлан віддав наказ усім кораблям зайти у порти Франції або її колоній. Однак ті кораблі, які знаходились в портах Великобританії, так само, як і загін, що базувався в Александрії, виконати цей наказ не могли – британці одразу ж заблокували їх. Видаючи наказ, Дарлан діяв виключно в інтересах Франції – тож чи міг він дивуватись, що й власті Великобританії будуть діяти в інтересах своєї країни? Вже 27 червня британський Воєнний кабінет з ініціативи В. Черчилля ухвалив рішення про проведення операції «Катапульта», яка мала на меті знищення французьких кораблів. Підставою для цього ста висновок Комітету планування при уряді, в якому зазначалось, що можливий вступ ослабленої поразкою Франції у війну на боці Третього рейху буде мати менш неприємні наслідки, ніж заволодіння Німеччиною французькими кораблями. Сам Черчилль пізніше згадував: «Це було неприємне рішення, найбільш неприродне й болюче з усіх, які мені коли-небудь доводилось ухвалювати…»

Справу дещо спрощувало те, що певна частина французького флоту вже перебувала під британським контролем. Насамперед це стосувалось з’єднання в Александрії, до якого входили лінкор «Лоррен», важкі крейсери «Дюкень», «Турвіль», «Сюффрен», легкий «Дюге Труен», три есмінці та чотири підводні човни. А ось кораблі в Мерс-ель-Кебірі, Алжирі, Орані, Тулоні, а також Касабланці і Дакарі становили потенційну небезпеку. Навіть якщо б вони не дістались німцям, британський Королівський флот змушений був би виділити частину сил для контролю за їх можливими діями. Тобто, знищення французького флоту з точки зору Великобританії було оптимальним виходом.

Адмірал Джеймс Соммервілл

Ліквідацію кораблів, зосереджених у Мерс-ель-Кебірі (нові лінкори «Дюнкерк» і «Страсбург», старі «Бретань» і «Прованс», шість великих есмінців, гідроавіатранспорт «Коммандан Тест» і низка менших кораблів), доручили з’єднанню «Н». Його командувач віце-адмірал Соммервілл отримав відповідний наказ 1 липня, а 3 липня його кораблі – лінійний крейсер «Худ», лінкори «Веліент» і «Резолюшн», авіаносець «Арк Ройял», легкі крейсери «Ентерпрайз» і «Арет’юза» у супроводі 11 есмінців – підійшли до французької бази. Перш ніж відкрити вогонь, Соммервілл звернувся до французького командувача адмірала Марселя Женсуля з ультиматумом. Йому було запропоновано кілька рішень, прийнятних для британців: вирушити з британським з’єднанням для продовження боротьби проти Німеччини та Італії; перевести кораблі зі скороченими екіпажами до британських портів, де передати їх властям Великобританії; перевести кораблі зі скороченими екіпажами і під британським супроводом до котрогось із французьких портів у Вест-Індії (наприклад, Мартиніки), де б вони були демілітаризовані або віддані під контроль нейтральних на той момент Сполучених Штатів. Друга і третя опції передбачали репатріацію французьких моряків на батьківщину, перша і друга – повернення кораблів Франції після війни та виплату відшкодування за їхнє ушкодження або знищення під час бойових дій. Якщо ж для Женсуля жодна з цих опцій не буде прийнятною, йому пропонувалось упродовж шести годин затопити свої кораблі – інакше Соммервілл «має наказ уряду Його Королівської Величності вжити усіх заходів, аби не допустити, щоб ваші кораблі потрапили до рук німців чи італійців».

Французький флот опинився в жахливому становищі – до того ж, з власної вини. Кораблі перебували у базі, зовсім не готові до бою. На підходах до Мерс-ель-Кебіра не були розгорнуті жодні патрульні сили – надводні, підводні чи повітряні. Зрозуміло, що Франція формально вже не перебувала у стані війни, але ж ні Дарлан, ні його оточення не могли всерйоз розраховувати, що Великобританія не намагатиметься нейтралізувати французький флот. Зрештою, ситуація з’єднання адмірала Годфруа в Александрії, якому британці обмежили постачання палива й води і фактично заборонили вихід у море, не була таємницею. Французька байдужість щодо власної безпеки в цій ситуації є вражаючою. Ситуація зі з’єднанням Женсуля вкотре переконливо доводить, що у війні не можна сподіватись на те, що з тобою не трапиться нічого лихого – це пряма дорога до поразки.

Вранці 3 липня ситуація в Мерс-ель-Кебірі була невтішною для французів. Їхні кораблі стояли в бухті, на якорях або біля причалів. У відкрите море вів вузький прохід, який був взятий на приціл британськими кораблями. Наявність авіаносця у складі з’єднання «Н» не тільки забезпечувала британцям прикриття з повітря, але й дозволяла здійснювати розвідку, а у разі потреби – завдати повітряного удару.

Віце-адмірал Соммервілл від самого початку опонував ідеї атакувати вчорашнього союзника, однак був сповнений рішучості виконати наказ. Водночас він до останнього сподівався використати найменшу можливість уникнути кровопролиття. Ведення переговорів він доручив коммандерові Седрикові Холланду, командирові авіаносця «Арк Ройял». О 7:00 на есмінці «Фоксхаунд» той прибув до Мер-с-ель-Кебіра. Без перешкод корабель дістався до головної якірної стоянки, де зупинився перед закритим боновим загородженням – першою помітною ознакою того, що таки йде війна. З флагманського лінкора «Дюнкерк» до есмінця відправили моторний човен з лейтенантом Бернаром Дюфо, який прийняв конверт з ультиматумом. Почались десятигодинні переговори, які ні до чого не привели. Зрештою, з боку французів це було лише затягуванням часу: ще о 8:45 адмірал Женсуль відправив Дарланові радіограму, в якій запевняв про свою готовність відповісти силою на застосування сили. Вичерпавши усі можливості переговорів та перебуваючи під сильним тиском з Лондона, Соммервілл наказав відкрити вогонь. О 16:56 пролунали перші залпи – британські кораблі почали обстрілювати порт з дистанції близько восьми миль. Адмірал Женсуль негайно віддав накази відкрити вогонь у відповідь і усім кораблям вийти в море. Але виконання обох наказів було ускладнене. Найсильніші кораблі – лінкори «Дюнкерк» і «Страсбург» – були пришвартовані таким чином, що їхня головна артилерія виявилась звернутою у бік суходолу. Незрозуміло, чому французьке командування вирішило саме так розмістити свої лінкори та чому упродовж цілого дня, доки велись переговори, воно не вжило зусиль задля більш раціонального розташування кораблів та підготовки їх до виходу в море. Така поведінка не найкращим чином свідчить про якість підготовки французьких офіцерів. Безумовно, частина провини за втрати, зазнані у Мерс-ель-Кебірі, лежить і на них.

Лінійний крейсер «Худ»

Першим вогонь у відповідь (через 90 секунд після падіння перших британських снарядів) відкрив лінкор «Прованс». Однак за деякий час він був пошкоджений і сів на мілину. О 17:09 затонув лінкор «Бретань», в який влучило кілька важких снарядів. «Дюнкерк» отримав чотири снаряди калібру 381 мм і почав набирати воду. На кораблі спалахнула пожежа і командирові довелось посадити його на мілину. Лише «Страсбург» завдяки енергійним діям свого командира Луї Колліне зумів вирватись з порту, відстрілюючись від нападників. За ним рушили шість есмінців. Кораблі взяли курс на Тулон. Тричі їх намагались атакувати торпедоносці з «Арк Ройяла», але безуспішно: заважав зенітний вогонь кораблів і протидія французьких винищувачів з берегових аеродромів.

Через 13 хвилин після першого британського залпу з гордовитої французької ескадри не зосталось майже нічого. Три лінкори були виведені з ладу, четвертий у супроводі есмінців утікав. Решта кораблів не становили жодної бойової вартості. Британці здобули цілковиту перемогу. Віце-адмірал Соммервілл наказав припинити вогонь, і о 19:25 кораблі з’єднання «Н» лягли на курс до Гібралтару.

В Александрії, де перебувала ескадра адмірала Годфруа, кровопролиття вдалося уникнути – головним чином, завдяки добрим особистим стосункам між британським й французьким командувачами. До того ж, якраз у той момент, коли йшли переговори, над базою з’явились італійські бомбардувальники. Британські й французькі кораблі об’єднаними силами відбили наліт, що сприяло досягненню компромісу в перемовинах. Французькі кораблі на почесних умовах залишались в Александрії аж до 1943 р.

4 липня адмірал Естева, прагнучи пом’якшити враження від втрат, опублікував повідомлення про те, що ушкодження кораблів у Мерс-ель-Кебірі є незначними і невдовзі вони будуть відремонтовані. Реакція британського Адміралтейства не забарилась – 5 липня з’єднання «Н» знову було скеровано до французької бази із наказом довершити знищення французьких кораблів. На світанку 6 липня торпедоносці «Свордфіш» з авіаносця «Арк Ройял» завдали удару по Мерс-ель-Кебіру. Торпедами був серйозно пошкоджений лінкор «Дюнкерк» і потоплені два допоміжних судна. Втрати британців склали один літак, збитий французькими винищувачами.

Операція «Катапульта» призвела до серйозного послаблення французького флоту на Середземному морі, але не означала закінчення британсько-французького конфлікту на цьому ТВД. Базу в Тулоні, куди після операції «Катапульта» були відведені кораблі з північно-африканських портів, британці атакувати не збирались. Але ще лишались деякі сили в Сирії та Бейруті – два есмінці, три підводні човни і низка дрібніших кораблів. Ці мізерні сили не викликали занепокоєння керівництва Великобританії аж до весни 1941 р., коли в сусідньому Іракові спалахнув антибританський заколот Рашида Алі аль-Гайлані. Переворот, що призвів до усунення прибічників Британії від влади, був підтриманий Німеччиною та Італією, а уряд Віші дозволив транзит німецьких та італійських військових літаків до Іраку через територію Сирії. У відповідь на це військово-політичне керівництво Великобританії 14 травня 1941 р. ухвалило рішення про збройну інтервенцію на теренах Сирії та Лівану.

Головну роль в операції, яка отримала назву «Експортер», відводилась сухопутним військам та авіації. Однак наявність у регіоні французьких кораблів робила необхідним залучення флоту. Загальне керівництво операцією здійснював генерал Арчибальд Вейвелл, а за морську її частину відповідав адмірал Каннінгем. З огляду на завантаженість Королівського флоту завданнями в інших акваторіях, для участі в «Експортері» були виділені відносно скромні сили – з’єднання «В» у складі легких крейсерів «Ейджекс», «Феб», «Ковентрі» та восьми есмінців. Командував ним віце-адмірал Едвард Л. С. Кінг.

Бойові дії почались 8 червня, але ще за два дні до того з Порт-Саїда вийшли в море есмінці «Хотспур» і «Айсіз», які ескортували десантний корабель «Гленджил». 7 червня вирушили основні сили з’єднання «В», які мали виконувати функції далекого прикриття операції. 8 червня британські кораблі зазнали кількох нальотів з повітря, а наступного дня крім авіації з’єднання «В» двічі намагались атакувати підводні човни – однак безрезультатно. 9 червня «Гленджил» успішно висадив батальйон командос у районі гирла річки Літані. Вранці того ж дня з Бейрута вийшли в море французькі есмінці «Гепард» і «Вальмі». Рухаючись уздовж узбережжя, вони розпочали обстріл британських військ поблизу Сідона. Хоч обстріл був нетривалий і не надто інтенсивний, він викликав негайну реакцію англійців. Вони скерували до узбережжя чотири власних есмінці, але знайти супротивника не змогли. Коли три британські кораблі лягли на курс до Хайфи (для дозаправки), о 10:20 неподалік Сідона знову з’явились «Гепард» і «Вальмі». Вони атакували самотній есмінець «Янус», який швидко був уражений п’ятьма снарядами і втратив хід. Порятунком для нього стало повернення трьох інших есмінців. Після артилерійської дуелі і кількох спроб торпедних атак французькі кораблі, які вистріляли більшість свого боєкомплекту, об 11:46 вийшли з бою і на повній швидкості пішли до Бейрута. Пошкоджений «Янус» був відбуксируваний до порту.

Сутичка поблизу Сідона, хоч номінально і завершилась перемогою французів (вони серйозно пошкодили ворожий корабель), але жодного значення для боротьби за панування на морі не мала. Французький загін змушений був залишити поле бою, а через використання значної частини снарядів його бойові можливості суттєво скоротились – бо поповнити боєкомплект не було жодної можливості.

Загін віце-адмірала Кінга, 10 червня поповнений легким крейсером «Ліндер» і чотирма есмінцями, а 12-го – ще чотирма есмінцями, продовжував блокувати узбережжя Лівану та Сирії, час від часу обстрілюючи французькі війська. 14 червня крейсери «Ковентрі» та «Ліндер» зустріли в морі «Гепард» і «Вальмі», але бій не відбувся – французькі кораблі, використовуючи свою перевагу у швидкості, відійшли на північ.

Активно діяла авіація обох сторін. 15 червня французькі бомбардувальники «Мартін» 167F атакували зайнятий британцями порт Сідон. Хоча прямих влучань зафіксовано не було, есмінці «Айсіс» та «Айлекс» отримали ушкодження від близьких вибухів. Наступного дня англійська авіація взяла реванш: торпедоносці «Свордфіш», що базувались на Кіпрі, за 50 миль від сирійського узбережжя потопили есмінець «Шевалье Поль». Цей корабель вийшов з Тулона 11 червня і мав доправити до Сирії вантаж боєприпасів, у тому числі 800 138-мм снарядів, брак яких паралізував дії «Гепарда» і «Вальмі». Ввечері 16 червня, коли звістка про загибель «Шевальє Поля» досягла Тулона, французьке командування вислало з аналогічною місією есмінець «Вокелін». Цей корабель 21 червня зумів благополучно дістатись Бейрута, але наступного дня, вже перебуваючи в порту, був серйозно пошкоджений авіацією і затонув. День 22 червня виявився важким і для есмінця «Вальмі»: під час чергового виходу в море разом з «Гепардом» він отримав пряме влучання 152-мм снаряда з крейсера «Ліндер». Британський загін, який складався з двох крейсерів та шести есмінців, ледь не знищив французькі кораблі, але ті врятувались, відійшовши під захист берегових батарей. А вночі проти 24 червня «Вальмі» зазнав нових ушкоджень від близького вибуху авіабомби.

Французькі військово-морські сили в Сирії та Лівані поступово танули, а жодного способу посилити їх не було. Вночі проти 23 червня сіло на мілину авізо «Елан». 25 червня англійська субмарина «Партіан» неподалік Бейрута торпедувала французьку «Суффлер», яка затонула разом з усім екіпажем. Британські ж кораблі діяли цілком вільно, систематично обстрілюючи об’єкти на узбережжі.

29 червня есмінці «Гепард», «Вокелін» і «Вальмі» вийшли до Салонік. У цей порт на терені окупованої нацистами Греції уряд Віші скерував (зрозуміло, за згодою німецьких властей) підкріплення для Сирії та Лівану: кілька сотень солдат, зенітні та протитанкові гармати, боєприпаси, запасні частини для літаків. Однак 7 липня французькі кораблі, що знаходились за 200 миль від сирійського узбережжя, змушені були повернути до Салонік через інтенсивні нальоти британської авіації (22 липня вони прибули до Тулона, приєднавшись до головних сил флоту). Не вдалось доставити підкріплення з Салонік і двом французьким торговим суднам: одне було потоплене торпедоносцями «Альбакор», а друге зрештою опинилось в Бізерті. 9 липня з Бейрута до Бізерти вийшли уцілілі французькі підводні човни. Днем раніше Бейрут залишили 11 надводних кораблів і суден. Не маючи шансів прорватись до французьких портів, вони зайшли в турецьку Александретту, де були інтерновані.

10 липня командуючий французькими військами в Сирії та Лівані генерал Денц вирішив розпочати переговори про припинення бойових дій. За чотири дні вони завершились капітуляцією. За її умовами 25 тисяч французьких військовослужбовців пасажирськими лайнерами були перевезені до контрольованих урядом Віші портів Північної Африки.

Підводячи підсумки кампанії в Сирії та Лівані, треба відзначити, що французькі надводні сили, незважаючи на величезну кількісну перевагу британського флоту, діяли досить активно. Однак вплинути на результат кампанії вони не змогли. Підводні ж човни провели в морі лише 17 днів. Тричі вони намагались атакувати противника, але безуспішно.

Кампанія в Сирії та Лівані стала останнім французько-британським зіткненням у Середземному морі до часу операції «Торч» – висадки союзників у Північній Африці.