Читать книгу Середземноморське перехрестя - Андрій Харук - Страница 8

На момент вибуху Другої світової війни акваторія Середземного моря була досить спокійною: Італія оголосила про свій нейтралітет, а ймовірність появи тут німецьких кораблів вважалась вкрай низькою. Однак вже 3 вересня 1939 р. французькі й британські кораблі, які перебували у цьому районі, були приведені у бойову готовність. Відлуння війни блискавично досягло Середземного моря – насамперед, завдяки оголошеній Великобританією економічній блокаді Німеччини. Уряд Сполученого королівства сподівався, що, як і під час попередньої війни, ці заходи завдадуть потужного удару німецькій економіці.

ВМС Великобританії одразу ж приступили до патрулювання середземноморських вод з метою контролю за судноплавством і пошуку воєнної контрабанди. Зокрема, з бази на Мальті здійснювали патрулювання кораблі 3-ї флотилії есмінців, з Александрії – важкий крейсер «Шропшир» та інші бойові кораблі. І хоч вже на початку жовтня склад Середземноморського флоту був скорочений (зокрема, у Південну Атлантику була переведена 3-я флотилія есмінців), дії союзників щодо провадження морської блокади були послідовними й ефективними. 1 грудня 1939 р. запроваджуються «морські сертифікати», які мали отримувати судна нейтральних країн після огляду представниками союзників у визначених нейтральних портах. Упродовж перших місяців війни було конфісковано понад 300 тис. тонн вантажів, призначених для Німеччини, і реквізовано 71 німецьке торгове судно. Але від блокади страждала не лише Німеччина – вона стала серйозним ударом по економіці нейтральних країн, насамперед Італії. Власті Рима вкрай негативно сприйняли рішення Великобританії, оголошене 1 грудня 1939 р., відповідно до якого усі товари німецького походження визнавались воєнною контрабандою – незалежно від того, кому вони адресувались. Це поставило хрест на життєво важливих для італійської економіки поставках німецького вугілля морським шляхом. Не випадково саме в цей час уряди Франції та Великобританії почали переговори щодо закупівлі в Італії озброєння (насамперед, літаків), намагаючись таким чином компенсувати втрати італійської економіки від блокади, а одночасно сподіваючись, що це стане додатковим стримуючим фактором від вступу Італії у війну на боці Німеччини.

З огляду на розвиток воєнної ситуації британці та французи концентрували морські сили у Північній Атлантиці та Північному морі, скоротивши свою присутність на Середземномор’ї. Більшість кораблів італійського флоту залишалась у своїх базах, але підводні човни вийшли в море, контролюючи пересування кораблів потенційних противників. Більшою мірою це стосувалось французького флоту, зосередженого в західній частині акваторії, меншою – британського, основною зоною активності якого були єгипетські води.

Одразу після нападу Німеччини на Польщу кораблі ВМС Франції були приведені до стану підвищеної бойової готовності. Хоч французи і не палали бажанням гинути «за Гданськ», але пам’ятали про свої союзницькі обов’язки. Вже 2 вересня на більшість французьких кораблів був завантажений боєкомплект, вони поповнили запаси палива. Того ж дня з Тулона вийшла в море 3-тя ескадра (п’ять важких крейсерів і вісім великих есмінців), прямуючи до Орана. Коли 3 вересня Франція вступила у війну проти Німеччини, кораблі вже перебували у новій базі, залишаючись там до 19 вересня. Ця передислокація була викликана побоюваннями французького командування, що військово-морські бази метрополії зазнають ударів люфтваффе. Північно-африканські ж порти були у цьому відношенні цілком безпечними. Італія поставилась до цього перебазування цілком індиферентно – воно не означало посилення французького флоту на Середземномор’ї, а лише його передислокацію.

Станом на 1 вересня 1939 р. на Середземному морі перебували старі французькі лінкори, сім важких і три легких крейсери, близько півсотні есмінців та міноносців. Вони становили серйозну силу, особливо коли врахувати ще й з’єднання британського Середземноморського флоту. На початку жовтня 1939 р. відбувається перегрупування морських сил союзників – вони починають формувати з’єднання для пошуку німецьких рейдерів, які діяли в Атлантиці. Середземне море було в цьому сенсі акваторією цілком спокійною – надводні кораблі противника не мали жодного шансу проникнути сюди. Однак французький флот виділив частину свої сил (есмінці типу «Бурраск») для охорони морських комунікацій між Ораном та Марселем. Це була найкоротша траса, якою доставлялись різноманітні вантажі та війська з африканських колоній до метрополії. Ще одним важливим завданням, яке виконували безпечні середземноморські бази, був ремонт ушкоджених кораблів. Наприклад, есмінець «Ураган», пошкоджений 5 грудня 1939 р. в Атлантиці внаслідок зіткнення з торговим судном, проходив ремонт в Бізерті. Добре обладнаний порт у Тулоні слугував основним осередком технічного обслуговування кораблів французького флоту.

Назагал діяльність французького флоту в перші місяці війни була дуже інтенсивною. З 3 вересня 1939 р. до 25 червня 1940 р. його кораблі забезпечили проведення 175 конвоїв у складі 1437 суден. Зрозуміло, що більшість з них йшла атлантичними маршрутами, але значна частина – через Середземне море. Водні шляхи Середземного моря служили також для перекидання військ з північно-африканських колоній. Часто такі перевезення здійснювали бойові кораблі – більш швидкісні порівняно з цивільними суднами. Наприклад, легкий крейсер «Прімоге» 7 березня 1940 р. в Орані прийняв на облавок бійців 10-го полку марокканських стрільців, а вже за два дні висадив їх у Тулоні.

Позиція Італії щодо вступу у війну лишалась невизначеною. У дискусії між Б. Муссоліні та начальником Генерального штабу маршалом П’єтро Бадольо фігурувала друга половина 1941 р. як час, коли Італія та її збройні сили будуть готові до вступу у війну. Тобто італійське військово-політичне керівництво розглядало нейтралітет на початку війни лише як паузу, яка дала б змогу краще підготуватись до бойових дій і обрати зручний момент для вступу у війну.

Французьке командування чудово розуміло непевність позиції Італії, небезпідставно побоюючись «удару в спину». Тому у квітні 1940 р. воно перевело на Середземне море (до бази Мерс-ель-Кебір поблизу Орана) найновіші боєздатні лінкори «Дюнкерк» і «Страсбург». Поява цих потужних кораблів нейтралізувала можливу загрозу з боку італійського флоту. Крім того, це дало змогу перевести старі лінкори «Бретань», «Лоррен» і «Прованс» під командуванням віце-адмірала Рене Годфруа до Александрії. Проте за кілька днів «Бретань» і «Прованс» повернулись до Мерс-ель-Кебір, де й зоставались до виходу Франції з війни. Натомість у травні до Александрії прибув легкий крейсер «Дюге Труен». Сили віце-адмірала Годфруа становили французьку ескадру східної частини Середземного моря («з’єднання Х»). Поява цих кораблів у британській базі не лише демонструвало співпрацю обох союзників – воно стало суттєвою підтримкою для досить невеликого в той час з’єднання британського флоту в Александрії.

Квітень і травень 1940 р. для французького флоту на Середземному морі був часом рутинної патрульної та конвойної служби. Як і в попередні місяці війни, він демонстрував значно більшу активність, ніж британський флот – останній зосереджував свої основні зусилля в Атлантиці. Супроводжуючи конвої в західній частині Середземномор’я, французькі моряки зі зростаючим занепокоєнням спостерігали фактичну мобілізацію італійського флоту. Останній повільно, але систематично підвищував свою бойову готовність, зосереджуючи свої корабельні з’єднання у ключових портах. Ще 12 квітня Муссоліні віддав наказ про підготовку флоту до війни. Згодом Італія оголосила 12-мильну смугу вздовж узбереж Італії, Албанії та Лівії «небезпечною» для іноземних суден. За кілька днів було заявлено, що усі держави повинні розглядати води Сицилійської протоки як заміновані, а суднам слід користуватись безпечною Мессінською протокою. Слова не розходились зі справами: у Сицилійську протоку вийшли мінні загороджувачі, які під прикриттям крейсерів та есмінців почали ставити міни між Сицилією та Тунісом. Зрозуміло, що ці дії не могли лишитись непоміченими Францією і Великобританією, але вони ніяк не відреагували.

Міни на палубі одного з італійських крейсерів

Крім західної частини Середземного моря, Італія посилювала свою присутність і в східній – у районі архіпелагу Додеканес. Чисельність дислокованих тут військ була доведена до 22 тис. осіб. Враховуючи складність сполучення з цим віддаленим районом у разі початку війни, італійці зосередили тут запаси, яких вистачило б на шість місяців автономного функціонування (щоправда, палива вдалось накопичити тільки на два місяці). Ще однією важливою проблемою для Італії було утримання морської комунікації зі своїми володіннями на берегах Червоного моря. Однак проблема ця не мала легкого вирішення: єдиний шлях пролягав через Суецький канал, контрольований Великобританією. У разі вступу Італії у війну на боці Німеччини цей шлях одразу був би закритий для італійських суден, а єдиним способом розблокувати його був би наступ сухопутних військ з боку Лівії.

Вступ Італії у війну був лише питанням часу. Пришвидшила його поразка Франції. У червні 1940 р. Італія ще не завершила своїх воєнних приготувань: запаси стратегічних матеріалів і сировини були надто малі, не вистачало сучасних танків, а процес модернізації авіації тільки розпочався. Однак можливість територіальних набутків коштом Франції була надто цінна, щоб далі відкладати вступ у війну. Муссоліні казав: «Щоб брати участь в мирі, нам потрібно взяти участь у війні». «Ми потребуємо, – заявив він у розмові з П. Бадольо, – кількох тисяч загиблих, щоб брати участь в мирній конференції як переможці».

Якою ж мала бути війна у баченні італійського керівництва? Адмірал Анджело Ячіно згадував: «Стратегічна директива була короткою: оборона на суходолі й у повітрі на усіх кордонах, крім Ефіопії, на морі ж наступ до межі наших можливостей». Тобто, саме флот трактувався як головна наступальна сила, сухопутні війська й авіація мали лише забезпечувати його дії. Цілі були визначені просто й однозначно, але з реалізацією їх могли виникнути проблеми – італійський флот не мав жодної переваги над флотами противників (французьким та британським). Незважаючи на це, Італія неухильно йшла до війни. 7 червня усім італійським торговим суднам було наказано повернутись до власних портів, а якщо це було неможливо – якомога швидше йти у нейтральні порти. Рішення це було запізніле – 218 суден (загалом 1,2 млн. брт[2] – близько третини усього тоннажу італійського торговельного флоту) були інтерновані в нейтральних портах. Це означало втрату сотень суден, які були б зовсім не зайвими для постачання італійських військ у Північній Африці. Війна була для дуче шансом здобути для Італії гідне (у його баченні) місце у світі, побудувавши імперію на кшталт Римської. Однак ця гігантоманія не мала нічого спільного з реальними можливостями італійської держави. Якщо Франція на той час була вже фактично переможена, й Італія могла розраховувати на участь у її поділі, то Великобританія ще зберігала значний воєнний потенціал, особливо на морі.

10 червня 1940 р. Італія вступила у війну. Відповідний акт оголосив сам Б. Муссоліні з балкона Палаццо Венеція в Римі, в присутності десятків тисяч італійців, які з ентузіазмом вітали цю подію. Ніхто тоді не сподівався, до яких наслідків це призведе. За висловом Філіппа Форо, знаного дослідника історії фашистської Італії, «оголошуючи війну Франції та Великобританії 10 червня 1940 р. Муссоліні сподівався досягти значних успіхів за невелику ціну. Розраховуючи вести війну паралельно з війною, яку вела Німеччина, він сподівався досягти стратегічної мети – перетворити Італію на велику державу в басейні Середземного моря». Сам Муссоліні у зверненні до італійців формулював мету так: «Беремось до зброї, щоб після розв’язання проблем наших сухопутних кордонів, розв’язати також проблеми наших кордонів на морі». Наскільки складним було це завдання, і як небагато спільного воно мало з реальністю, свідчить хоча б такий факт: станом на 1 липня 1940 р. запаси нафти в Італії становили 1,67 млн тонн. Цього мало б вистачити флотові на півтора року війни – але що робити далі, ніхто не знав. Незрозуміло було, якими шляхами поповнювати витрачені запаси, – просто Муссоліні не думав, що війна затягнеться. Ще однією потенційною проблемою, яку не усвідомлював дуче, було досить прохолодне ставлення до нього з боку офіцерів флоту. У середовищі останніх дуже сильними були монархічні настрої, а сам король Віктор Еммануїл ІІІ розглядав флот як основну свою опору. Сприйняття королем фашизму поширювалось і на флотських офіцерів, які в переважній більшості не були фанатиками дуче. Серед офіцерського корпусу військово-морських сил вважалось, що Муссоліні погано орієнтується у потребах флоту і не повинен втручатись в управління ним. Така позиція в тоталітарній державі часто провадила до паралічу рішень, ба, навіть своєрідного «італійського страйку» при ухваленні конкретних рішень – не тільки в мирний час, але й під час війни.

Адмірал Ендрю Каннінгем

На момент вступу Італії у війну на Середземному морі були зосереджені значні сили французького флоту. Найпотужніше з’єднання під командуванням Марселя Женсуля знаходилось в Мерс-ель-Кебірі. Воно складалось з чотирьох лінкорів, трьох легких крейсерів, 11 есмінців та чотирьох підводних човнів. У Тулоні перебувало з’єднання віце-адмірала Дюпла (чотири важкі крейсери, вісім есмінців, п’ять підводних човнів). Крім того, загони кораблів перебували в Алжирі (три легкі крейсери, чотири есмінці), Бізерті (три есмінці та 13 субмарин), Бейруті (три важкі й один легкий крейсери, три есмінці, два підводні човни) та Александрії (лінкор і три субмарини). В Александрії знаходились і основні сили британського Середземноморського флоту під командуванням адмірала Ендрю Каннінгема: три лінкори, авіаносець, шість легких крейсерів, 16 есмінців і десять підводних човнів. Гібралтарське з’єднання було трохи слабшим (два лінкори, легкий крейсер і 13 есмінців).

Готуючись до війни, командування ВМС Італії зосередило головні сили флоту у трьох з’єднаннях. Найпотужніше з них (очолюване Ініго Кампіоні) базувалось в Таранто і складалось з чотирьох лінкорів, трьох важких і п’яти легких крейсерів, 20 есмінців, восьми міноносців і 22 підводних човнів. Саме ці кораблі мали стати до бою з головними силами британського Середземноморського флоту. Від ефективності дій з’єднання Кампіоні значною мірою залежало завоювання панування на театрі воєнних дій.

У Палермо на Сицилії базувалась ескадра віце-адмірала Карло Каттанео (чотири важкі і три легкі крейсери, 16 есмінців, вісім міноносців, десять субмарин). Нарешті, третє велике з’єднання – ескадра під командуванням віце-адмірала Ріккардо Палладіні – базувалось в Неаполі. Воно налічувало чотири легкі крейсери, чотири есмінці, 14 міноносців і 11 підводних човнів.

Усі три з’єднання базувались в південній частині Італії, в добре захищених базах, і могли легко маневрувати між східною і західною частинами Середземного моря. У Спеції знаходився четвертий загін, очолюваний контр-адміралом Аімоне ді Савойя-Аоста (один лінкор, чотири есмінці, 13 міноносців і 18 підводних човнів). Ці сили, спільно з вісьмома міноносцями і 18 субмаринами, які базувались в Кальярі (о. Сардинія) мали оперувати на французьких і британських комунікаціях та охороняти власне узбережжя. Зовсім невеликі сили призначались для дій в Адріатиці – шість міноносців і чотири підводні човни, основною базою яких була Венеція.

Кілька загонів кораблів було розміщено в італійських колоніях. На острові Лерос знаходились чотири есмінці та вісім субмарин. Спільно із силами, дислокованими в Тобруку (вісім есмінців, дев’ять підводних човнів) вони мали максимально утруднити британцям використання бази в Александрії. Нарешті, в Червоному морі знаходились сім есмінців, два міноносці, чотири канонірські човни та вісім підводних човнів. Ці сили створювали серйозну потенційну загрозу для суден, що рухались через Суецький канал.

Командний склад італійських ескадр був добре підготовленим, адмірали досконало знали можливості своїх кораблів та їхніх екіпажів. Формально вони користувались повною самостійністю в питаннях керівництва своїми з’єднаннями, але насправді кожна більш-менш значна операція, кожен вихід великих кораблів у море мусили узгоджуватись з вищим командуванням. Це суттєво обмежувало ініціативу італійських адміралів, які менше боялись ворога, аніж негативної оцінки своїх дій з боку командування. Противники італійців, насамперед британці, значно більше довіряли своїм адміралам. Тому британські командувачі охочіше вступали в бій, не боялись ризикувати і, як наслідок, неодноразово завдавали поразки італійському флотові.

Вже на початку бойових дій далеко не кожен італійський офіцер був переконаний в можливості Італії перемогти у війні. Скажімо, адмірал Д. Каваньярі у своїх доповідях військово-політичному керівництву країни завжди наголошував, що Італія має невигідне географічне розташування, яке робить її вразливою від атак ворожих флотів як зі сходу, так і з заходу. Він вважав, що навіть спроба утримати під контролем хоча б центральну частину Середземного моря обов’язково призведе до зіткнення з головними силами Великобританії та Франції. Це означатиме неминучі значні втрати для італійського флоту. Однак думка Каваньярі не була взята до уваги.

Союзники формально поділили зони відповідальності у Середземному морі. Східна частина перебувала під контролем адмірала Е. Каннінгема, якому підпорядковувались не лише британські, але й французькі кораблі, що перебували у цій акваторії. У західній частині функції командувача виконував французький адмірал Жан-П’єр Естева. Усі спірні питання союзники мали вирішувати консенсусом, що, зрозуміло, могло призвести до затягування процесу ухвалення рішень та затримки з віддачею відповідних наказів. Однак така система реально працювала лише з вересня 1939 р. до середини червня 1940 р., а справжнім випробуванням для неї став тільки дуже короткий період між вступом Італії у війну та капітуляцією Франції.

Сумарні британські й французькі морські сили на Середземноморському ТВД на момент початку тут бойових дій були приблизно рівними італійським. Однак можливості британської промисловості (навіть без врахування французької) суттєво перевищували італійський потенціал. Незважаючи на зусилля, вжиті фашистським урядом у 1930-х роках, подолати цей дисбаланс не вдалось.

Вступ у війну Італії означав фактичний початок дій на Середземному морі. Як вже зазначалось, завданням французького флоту був контроль західної частини моря. Задля цього французькі сили були поділені на три з’єднання: 2-гу ескадру в Тулоні, 3-тю в Мерс-ель-Кебірі (Оран) і окремий дивізіон крейсерів в Алжирі. Підтримували їх британські кораблі, які базувались у Гібралтарі.

Незважаючи на наявність на Середземноморському ТВД досить значних і боєздатних сил, французьке командування в перші дні після вступу Італії у війну не вдавалось до жодних наступальних дій. Зрештою, пасивність ВМС Франції не була новиною – вона спостерігалась від самого початку Другої світової війни. Італійський флот теж, здебільшого, вдавався до оборонних дій, головними з яких були постановки мінних загороджень задля убезпечення власних комунікаційних ліній. В ніч на 10 червня есмінці «Ланчієре» і «Коррацієре» та міноносці «Поллюче» і «Каліпсо» під прикриттям легких крейсерів виставили 438 мін між островом Лампедуза й узбережжям Тунісу. Ще 640 мін виставили мінні загороджувачі «Буккарі» і «Сцилла» між островами Пантеллерія і Сицилія. В ніч на 12 червня італійці виставили 800 мін, завершивши блокування Сицилійської протоки. Наступними місяцями італійський флот продовжував мінно-загороджувальні операції – головним чином, у районі Мальти.

Якщо надводні сили італійського флоту в перші дні війни провадили головно оборонні дії, то підводні розгортались для наступальних операцій. Відповідний план під позначенням «8тер» був ухвалений ще 25 травня 1940 р., однак реалізували його у більш «ощадному» варіанті – зокрема, відмовились від тієї його частини, яка передбачала прорив чотирьох субмарин у води Атлантики через Гібралтарську протоку. Загалом у море в перші дні війни вийшло 63 підводні човни. До французького Лазурного берега скерували підводні човни «Венієро», «Негеллі», «Гондар», «Фієрамоска» і «Моченіго». До берегів Корсики вийшли чотири субмарини типу «Н», а в районі порту Бастія підводний човен «Перла» 13 червня поставив загородження з 32-х мін. Низка субмарин розпочали бойове патрулювання на морських трасах між Францією та її північно-африканськими колоніями. Кілька човнів (головним чином, старих типів) патрулювали на підходах до власних баз. У район Мальти був скерований лише один підводний човен – італійське командування, вочевидь, не вважало, що ця британська база буде активно використовуватись. Натомість 22 субмарини зайняли позиції у західній частині ТВД: поблизу островів Крит і Родос, на підходах до Александрії та у Егейському морі. Підводний човен «П’єтро Мікка» в ніч на 12 червня виставив 20 мін на північний схід від Александрії. Ще 40 мін у цьому районі італійські субмарини виставили наступної ночі, але британці швидко виявили і знешкодили ці загородження.

11 червня перші розвідувальні польоти над французькими військово-морськими базами здійснила італійська авіація. 13 червня Тулон зазнав першого бомбардування, здійсненого 13-м бомбардувальним полком. З 28 двомоторних літаків «Фіат» BR.20M, які брали участь у цій операції, була втрачена одна машина. Жодних суттєвих ушкоджень французькій військово-морській базі завдати не вдалось. Ще раніше, 11 червня, зазнала першого нальоту Мальта. 55 тримоторних бомбардувальників «Савойя» SM.79 кількома хвилями з’явились над найбільшим містом і портом острова – Валеттою. Нечисленні британські винищувачі не змогли протидіяти нальотові, але суттєвих руйнувань цей удар теж не спричинив. Наступні нальоти на Мальту призвели до ушкодження кількох кораблів і суден (наприклад, 17 червня – есмінця «Даймонд»). В ніч на 17 червня італійські бомбардувальники також з’явились над військовими об’єктами на Корсиці та морською базою в Бізерті. Загалом же ефективність дій авіації в перші тижні війни виявилась неочікувано низькою. Нальоти французьких бомбардувальників на Геную, Кальярі, Палермо чи італійських на Мальту, Марсель, Тулон, Бізерту не призводили до якихось значних руйнувань. З іншого боку, винищувальна авіація обох сторін була вкрай пасивною і не змогла протидіяти цим нальотам.

Сили союзників у східній частині ТВД діяли активніше, ніж на заході. 11 червня з Александрії вийшла в море ескадра у складі лінкорів «Ворспайт» і «Малайя», авіаносця «Ігл», п’яти крейсерів і дев’яти есмінців. Разом з британцями вирушили і французькі кораблі – три важких і один легкий крейсери. З’єднання мало здійснити пошук противника поблизу південного узбережжя Італії. Виділені з його складу легкі крейсери «Ліверпуль» і «Глостер» вирушили до лівійського порту Тобрук, де відбулась вогнева дуель між британськими кораблями й оборонцями бази – італійською береговою артилерією і старим панцирним крейсером «Сан Джорджіо», який використовувався як плавуча батарея. В результаті обстрілу, а згодом – атаки торпедоносців «Свордфіш» з авіаносця «Ігл», «Сан Джорджіо» був серйозно ушкоджений і сів на дно. Крім того, британці потопили італійський тральщик, а ще кілька кораблів зазнали ушкоджень. Дуже активно використовувалась палубна авіація: вже першого дня війни «Свордфіші» з «Ігла» прикривали конвої MS-1 і MF-1, які йшли з Мальти до Александрії. Згодом вони супроводжували конвої з Пірея до Александрії, здійснювали пошук підводних човнів поблизу Мальти. В липні британська авіація потопила в гавані Тобрука есмінці «Зеффіро», «Остро» і «Нембо», велике транспортне судно «Лігурія» та кілька менших. Це змусило італійське командування відмовитись від використання цього порту.

Завдяки повітряній розвідці італійське командування своєчасно виявило вихід з’єднання противника з Александрії 11 червня. Назустріч йому з Мессіни вирушили важкі крейсери «Пола», «Тренто» і «Больцано», а з Таранто – «Зара», «Фіуме» і «Горіція». Забезпечували їхні дії два легкі крейсери та 17 есмінців. Однак зустріч ворожих з’єднань так і не відбулась – ні італійські, ні британські кораблі не змогли знайти противника в морі, і без втрат повернулись до власних баз.

Вранці 13 червня з алжирських портів вийшло в море сильне з’єднання французького флоту в складі шести легких крейсерів і 19 есмінців. Завданням його був пошук німецьких лінійних крейсерів «Шарнхорст» і «Гнейзенау», які нібито пройшли в Середземне море через Гібралтарську протоку. Звістка про цей прорив виявилась хибною, натомість французьке з’єднання ледь саме не перетворилось з «мисливців» на «дичину» – його спробувала атакувати італійська субмарина «Дандоло». Однак її вчасно помітив екіпаж гідролітака, який навів есмінці «Брестуа» і «Булонне». Атака «Дандоло» була зірвана.

У той же день французький флот розпочав першу наступальну операцію проти італійського узбережжя. З Тулона вийшли важкі крейсери «Альжері», «Фош», «Дюпле» і «Кольбер» у супроводі 11 есмінців. Перша пара о 4:30 наступного дня почала обстріл порту Вадо, друга у той же час відкрила вогонь по газовому і металургійному заводах поблизу Генуї. В обох випадках французьким кораблям довелось вести вогневу дуель з береговими батареями, які змогли ушкодити есмінець «Альбатрос» (загинуло 12 моряків, а сам корабель був тимчасово виведений з ладу). Натомість спроби міноносця «Калатафімі» і двох торпедних катерів атакувати французькі крейсери виявились безуспішними. Близько 14:00 кораблі повернулись до Тулона.

У відповідь на цю атаку італійське командування вислало есмінці «Турбіне», «Нембо» й «Аквілоне» для обстрілу порту Соллум в Єгипті (неподалік від кордону з Лівією). Операція ця не призвела до якихось значних втрат з боку союзників, а її морально-пропагандистський ефект був мізерним порівняно з обстрілом французькими кораблями континентальної частини Італії.

Підводний човен «Баньоліні»

13 червня відбулась ще одна знакова подія – британський Королівський флот зазнав першої втрати на Середземному морі. Неподалік Криту субмарина «Баньоліні» торпедувала і потопила крейсер ППО «Каліпсо». Ця атака стала свідченням того, що італійським підводникам не бракувало відваги і вміння для боротьби з ворожими бойовими кораблями – адже саме для цього їх і готували у передвоєнний час. Адмірал Е. Каннінгем змушений був визнати, що підводна зброя може становити серйозну загрозу для крейсерських сил. Увечері того ж дня підводний човен «Наяде» двома торпедами відправив на дно норвезький танкер «Оркангер». У відповідь на це британське командування відправило на пошук ворожих субмарин легкі сили з Александрії. Італійці, своєю чергою, вислали в море кораблі 2-ї ескадри, але ворожі з’єднання знову не змогли знайти одне одного.

Як бачимо, обидві сторони зазнали перших втрат внаслідок активності легких сил, без зіткнення головних сил флотів. Британська сторона з самого початку захопила ініціативу, намагаючись «викликати на бій» італійські кораблі. Активність британських кораблів вела до порушення функціонування італійських комунікацій, постійно тримала противника в напрузі.

Французькі кораблі 12—20 червня патрулювали східну частину Середземного моря. 13 червня ледве не були втрачені підводні човни «Архімед» і «Паскаль». В обох випадках субмарини були виявлені у надводному положенні італійськими гідролітаками, зазнали атаки глибинними бомбами, але лишились неушкодженими. 16 червня французький флот здобув одну з перших перемог у війні з Італією. Неподалік Балеарських островів ескортний корабель «Ла Кюрьоз» потопив субмарину «Прована» – перший італійський підводний човен, втрачений у Другій світовій війні. Втрата «Провани» стала наслідком невдалої атаки французького конвою у складі п’яти суден, який йшов з Орана під ескортом «Ла Кюрьоз» і «Коммандан Борі». Субмарина непомітно зайняла позицію для атаки і випустила торпеду, однак її слід помітили з французьких кораблів. Внаслідок атаки глибинними бомбами «Прована», очевидно, зазнала ушкоджень, оскільки вимушена була піднятись на поверхню. «Ла Кюрьоз» таранним ударом буквально розрізав навпіл корпус підводного човна, який пішов на дно разом з усім екіпажем. Французький же корабель, хоч і зазнав ушкоджень, зміг благополучно повернутись до Орана.

Втрата «Провани» не призвела до зниження активності італійських субмарин – атаки на французькі конвої тривали, однак без якогось помітного результату. Одночасно вже в перші дні війни частину підводних човнів було направлено для виконання транспортних завдань: з важливими вантажами до портів Північної Африки вирушили «Зоеа», «Брагадін» і «Коррідоні», а на о. Лерос – «Атропо». Усі вони благополучно добрались до пунктів призначення. Однак сам факт залучення цінних бойових кораблів для постачання гарнізонів свідчив про нездатність італійського флоту захистити власні морські комунікації. Проявившись вже на початку війни, ця проблема з плином часу загострювалась дедалі більше, і транспортні функції поступово стали одними з основних для італійських підводних човнів. До того ж, підводні човни не були єдиними бойовими кораблями, які використовувались у ролі транспортів. 19 червня 11-та напівфлотилія есмінців вийшла з Неаполя до Бенгазі. Кораблі везли до Лівії протитанкові гармати та 300 чоловік їх обслуг. У наступні місяці значення таких рейсів для забезпечення бойових дій у Північній Африці постійно зростало. Це відволікало бойові кораблі від їхніх головних завдань і змушувало вносити суттєві корективи у плани війни на морі. Замість супроводу власних великих кораблів та пошуку ворожих сил італійські есмінці змушені були виконувати роль тривіальних транспортів.

Активність підводних човнів обох сторін у перші тижні війни на Середземному морі була дуже велика. Однак підготовка їхніх екіпажів часто не відповідала вимогам воєнного часу, що призводило до втрат. У другій декаді червня британський Середземноморський флот одну за одною втратив три субмарини, потоплені італійськими есмінцями та міноносцями: «Одін» (13 червня), «Гремпус» (16 червня) і «Орфеус» (19 червня). Французи втратили підводного човна «Морз», який 16 червня загинув на власному мінному полі поблизу берегів Тунісу. Італійці, крім вже згаданої «Провани», 20 червня втратили «Діаманте», який став жертвою британської субмарини «Партіен». 27—29 червня жертвами британських легких сил і морської авіації стали субмарини «Аргонаута», «Уебі Шебелі», «Рубіно» і «Ліуцці». Якщо додати ще чотири підводні човни, втрачені у Червоному морі, то виходить, що за перші три тижні війни італійський флот скоротився на десять субмарин. Ці втрати аж ніяк не компенсувались поодинокими успіхами – як, наприклад, потоплення 22 червня підводним човном «П’єр Каппоні» невеликого шведського пароплава «Ельгьо».

Визначальний вплив на хід бойових дій на Середземноморському ТВД мала ситуація на сухопутному фронті. Поразка Франції стала неминучою після того, як 17 червня уряд маршала Анрі Петена звернувся до Німеччини з проханням про перемир’я. Однак поки йшла підготовка до його укладення, бойові дії тривали. 21 червня, буквально напередодні капітуляції Франції, розпочалась остання спільна операція французького та британського флотів на Середземному морі. З Александрії вийшов лінкор «Лоррен» у супроводі британських крейсерів «Оріон», «Нептун», австралійського «Сідней» та чотирьох есмінців. Кораблі обстріляли склади в районі Бардії – порту в Лівії, неподалік від кордону з Єгиптом. Італійська сторона ніяк не відреагувала на цей рейд. У той же час крейсери «Сюффрен» і «Дюге Труен», діючи за наказом адмірала Каннінгема, прикривали від можливого нападу італійських крейсерів п’ять британських есмінців, які обстрілювали інший лівійський порт – Тобрук. 23 червня британсько-французьке з’єднання знову вийшло з Александрії, маючи намір обстріляти порт Аугусту на Сицилії. Однак коли кораблі вже знаходились в морі, адмірал Каннінгем отримав повідомлення про капітуляцію Франції, підписану 22 червня. І хоч вона стосувалась тільки Німеччини (відповідна угода між Францією та Італією була підписана 24 червня), операцію було вирішено припинити. Кораблі повернулись до бази.

Напередодні капітуляції Франції її керівництво вжило зусиль для того, щоб запобігти захопленню кораблів і суден німецькими військами. 18 червня 1940 р. адмірал Жан де Лаборде – командувач Морських сил на Заході – отримав наказ негайно евакуювати з Бреста усі кораблі, здатні вийти в море. Завдання було нелегким – адже в порту в той момент знаходилось 83 військових кораблі та 75 цивільних суден. Завдяки енергійним діям де Лаборде та його офіцерів до 22:00 наказ був виконаний, і порт спорожнів. Більшість кораблів і суден перейшли до Дакара, частина – до Касабланки, але деякі – до середземноморських портів Північної Африки. Туди ж попрямували й кораблі з Тулона. Частина французьких кораблів опинилась у британських базах, які на той момент ще вважались союзницькими. Навіть на порозі поразки Франція не збиралась здавати флот ворогові. Саме цього боялась Великобританія – адже захоплення німцями кораблів французького флоту означало те, що шалька терезів у війні на морі схилиться на бік Німеччини. Однак запевненням французів, що вони не здадуть флоту, британці не вірили – адже недавно вони так само запевняли, що не капітулюють і будуть воювати разом з Великобританією до переможного завершення війни.

Поразка Франції призвела до паузи у бойових діях на Середземному морі. Французькі кораблі повернулись до своїх баз. Британське командування, несподівано кинуте союзником, мусило цілковито переглянути свої погляди щодо подальшого ведення бойових дій, італійці ж пасивно спостерігали за розвитком ситуації. Щоправда, в морі перебувало близько 30 італійських субмарин, але жодними успіхами вони похвалитися не могли.

Позиції Німеччини та Італії щодо долі Франції суттєво різнились. Муссоліні наполягав на повній капітуляції французького флоту й авіації, а також передачі Італії Корсики, Савойї, Ніцци та частини Тунісу. Гітлер не був прихильником таких радикальних заходів. Він побоювався, що настільки радикальні вимоги призведуть лише до одного результату: французькі військові кораблі та авіація перейдуть до британських баз. Німеччина не без підстав вважала, що краще залишити французькі збройні сили, насамперед флот, у «сплячому» стані під контролем слабкого уряду Віші, ніж віддати їх британцям. Зрештою, ця точка зору перемогла. Франція Віші зберегла усі колонії і військово-морський флот, але кораблям було наказано залишатись у базах, спустивши прапори до середини щогли.

Характерно, що у ВМС Франції не знайшлось офіцера рівня генерала Шарля де Голля, який вирішив би продовжувати боротьбу на боці Великобританії. Цей факт красномовно свідчить про ставлення офіцерського корпусу французького флоту до свого вчорашнього союзника. З іншого боку, де Голль вже в липні 1940 р. почав створення структур ВМС Вільної Франції.

Основні сили французького флоту на час капітуляції знаходились в базах Північної Африки. У Мерс-ель-Кебірі перебували чотири лінкори і шість великих есмінців. В Алжирі перебували чотири важких і три легких крейсери, не рахуючи дрібніших кораблів. Ці сили з урахуванням кораблів, які лишались в Тулоні, могли стати важливим чинником, спроможним схилити шальку терезів на Середземному морі на користь того, хто зуміє заволодіти кораблями. Припущення про те, що французи передадуть свої кораблі Німеччині чи Італії видавалось малоймовірним, однак британське воєнно-політичне керівництво мусило рахуватись з такою можливістю – бо вона означала цілковиту втрату контролю над акваторією Середземного моря.