Читать книгу Середземноморське перехрестя - Андрій Харук - Страница 4

Флот Італії є ровесником об’єднаної італійської держави – датою його «народження» вважається 17 березня 1861 р., коли було проголошено утворення Королівства Італія. Упродовж наступних десятиліть цей флот розвивався як середземноморський (без океанських амбіцій). Завданням його стало забезпечення панування у «Маре Нострум» – «Нашому морі». Це наклало відбиток на склад флоту і характеристики його кораблів.

Лінкор «Конте ді Кавур», а за ним «Джуліо Чезаре» і «Кайо Дуіліо». 1940 р.

На момент закінчення Першої світової війни Італія мала п’ять сучасних лінкорів-дредноутів, чотири з яких («Конте ді Кавур», «Джуліо Чезаре», «Андреа Доріа» і «Кайо Дуіліо») дослужили до наступного світового конфлікту. Упродовж 1933—1937 рр. «Конте ді Кавур» та «Джуліо Чезаре» пройшли кардинальну модернізацію. Кораблі отримали цілком нову силову установку (приблизно втричі потужнішу від попередньої) та революційну систему протиторпедного захисту. Кількість гармат головного калібру скоротилась з 13 до 10, але їхній калібр збільшився з 305 до 320 мм. Повністю була замінена артилерія середнього калібру (12 нових 120-мм гармат у шести баштах) і зенітна (вісім 100-мм і 12 37-мм гармат, а також 12 13,2-мм кулеметів). Кораблі отримали нові щогли і надбудови, удосконалену систему керування вогнем, посилене бронювання. У 1937—1940 рр. схожу за обсягом модернізацію пройшли лінкори «Андреа Доріа» та «Кайо Дуіліо». До бойового складу флоту вони повернулись невдовзі після вступу Італії у війну.

Незважаючи на модернізацію, старі дредноути не могли протистояти новим французьким лінійним кораблям типів «Дюнкерк» та «Рішельє». Тому у 1934 р. в Італії почалось будівництво лінкорів «Вітторіо Венето» та «Літторіо», головне озброєння яких складалось з дев’яти 381-мм гармат, а допоміжне – з 12 152-мм гармат, такої ж кількості 90-мм зеніток, а також 20 37-мм і 16 20-мм зенітних автоматів. Ці лінкори поповнили склад флоту буквально напередодні вступу Італії у війну – у березні та квітні 1940 р. У 1938 р. почалось будівництво ще двох однотипних кораблів – «Рома» та «Імперо». Перший з них увійшов до складу флоту у червні 1942 р., а другий так і не був добудований.

Італійські крейсери під час огляду флоту

Крім лінійних кораблів основною ударною силою італійського флоту були крейсери, які поділялись на два підкласи – важкі (з 203-мм гарматами головного калібру) та легкі (зі 152-мм артилерією). У складі флоту знаходилось сім важких крейсерів, побудованих на рубежі 1920—1930-х років. Вони належали до трьох типів. Перший становили крейсери «Тренто» і «Трієсте», другий – «Зара», «Фіуме», «Горіція» та «Пола» і третій – «Больцано». Відрізняючись певними деталями, кораблі усіх трьох типів мали однакове головне озброєння (вісім 203-мм гармат у чотирьох баштах) і могли розвивати досить високу швидкість (35—36 вузлів)[1].

Легких крейсерів італійський флот мав 14. Два з них – це колишні німецькі кораблі, отримані після Першої світової війни. У 1930-х роках вони вже були безнадійно застарілими. Інші 12 кораблів належали до типу «Кондотьєрі». Усі вони вступили до складу флоту упродовж 1931—1937 рр. Тип «Кондотьєрі» поділяється на п’ять груп. До першої належали «Альберіко да Барбіано», «Альберто ді Джуссано», «Бартоломео Коллеоні» і «Джованні делле Банде Нере», до другої – «Луїджі Кадорна» й «Армандо Діаз», третьої – «Раймондо Монтекукколі» і «Муціо Аттендоло Сфорца», четвертої – «Еммануеле Філіберто Дука д’Аоста» й «Еугеніо ді Савойя», п’ятої – «Луїджі ді Савойя Дука дельї Абруцці» і «Джузеппе Гарібальді». Проєктуючи кожну наступну групу, італійські інженери намагались посилити захищеність кораблів та підвищити їх морехідні якості, зберігаючи склад основного озброєння (вісім 152-мм гармат у чотирьох баштах) і високу швидкість (34—37 вузлів). Цілком закономірно це вело до збільшення розмірів кораблів: якщо стандартна водотоннажність крейсерів першої серії трохи більше 6,5 тис. тонн, то для п’ятої цей показник перевищував 9,5 тис. тонн.

Наприкінці 1930-х років в Італії спроєктували новий тип легкого крейсера, названий «Капітані Романі». Ці кораблі розглядались як противага для французьких «супересмінців» типів «Террібль» і «Могадор». Маючи стандарту водотоннажність близько 3,4 тис., «Капітані Романі» розвивали швидкість 41 вузлів, а їхнє основне озброєння складалось з восьми 135-мм гармат. Будівництво серії з 12 кораблів почалось у 1939 р., але до вересня 1943 р. (капітуляції Італії) флот отримав лише три крейсери цього типу, які майже не брали участі в бойових діях.

Міноносець «Дженерале Марчелло Престінарі». 1923 р.

Першими італійськими ескадреними міноносцями, побудованими після завершення Першої світової війни, стали три кораблі типу «Леоне» (увійшли до бойового складу у 1924 р.). Вони мали потужне озброєння (вісім 120-мм гармат) і значні розміри (стандартна водотоннажність 1550 т), а відповідно – були досить дорогими. Тому наступна серія – чотири кораблі типу «Селла», які були готові у 1926—1927 рр. – була значно меншою (970 т) і мала слабше озброєння (чотири 120-мм гармати). До початку Другої світової війни у складі флоту лишилось тільки два кораблі цього типу, ще два навесні 1940 р. продали Швеції. Однак практично одночасно з кораблями типу «Селла» італійський флот поповнився ще двома серіями дуже подібних невеликих есмінців – «Сауро» (чотири одиниці) і «Турбіне» (вісім).

У 1925 р., паралельно з будівництвом есмінців типу «Селла», італійці повернулись до проєктування великих ескадрених міноносців, реагуючи таким чином на розвиток кораблів цього класу у Франції і намагаючись дотриматись паритету з цією країною у галузі військово-морських озброєнь. Нові кораблі, поряд із класичними для есмінців завданнями, мали також виконувати функції розвідників при з’єднаннях флоту (ця функція раніше традиційно покладалась на легкі крейсери), а також лідерів флотилій менших есмінців. Так з’явились кораблі типу «Навігаторі» – одні з найвідоміших італійських есмінців, які взяли участь у Другій світовій війні. 12 кораблів цього типу поповнили склад флоту у 1929—1931 рр. Стандартна водотоннажність цих кораблів становила близько 1920 т. Основне озброєння складалось з шести 120-мм гармат у трьох спарених установках. Їх доповнювали чотири 37-мм зенітки та шість 13,2-мм кулеметів. Крім того, кораблі несли по два спарених 533-мм торпедних апарати. Максимальна швидкість кораблів типу «Навігаторі» становила 36 вузлів – на думку італійських конструкторів, цього було цілком достатньо, оскільки кораблі, з якими мали взаємодіяти ці есмінці, не розвивали вищої швидкості. Головними достоїнствами «Навігаторі» мали стати потужне озброєння і добра маневреність. Конструкторам вдалось реалізувати ці якості, однак корпуси нових есмінців виявились надто легкими і неміцними, що негативно позначилось на їхніх морехідних характеристиках та стійкості до бойових ушкоджень.

Усі вади і достоїнства «Навігаторі» були притаманні і для наступної серії есмінців – восьми кораблів типу «Дардо/Фольгоре» (1931—1932 рр.). Вони були дещо меншими (1200 т), розвивали більшу швидкість (38 вузлів) мали слабше артилерійське озброєння (чотири 120-мм гармати), але сильніше торпедне (тритрубні торпедні апарати замість двотрубних).

Зростання уваги до швидкісних характеристик есмінців проявилось у кораблях типів «Маестрале» (1615 т; чотири одиниці, 1934 р.) та «Оріані» (1685 т; теж чотири, 1937 р.). Вони могли розвивати максимальну швидкість 41—41,5 вузлів, а до того ж мали кращі морехідні властивості ніж попередники.

Останнім типом есмінців, спроєктованим до початку війни, був «Солдаті», який багатьма фахівцями вважається найбільш вдалим з усіх італійських кораблів цього класу. У первинній конфігурації корабель мав стандартну водотоннажність 1650 т і міг розвивати швидкість до 39 вузлів. Однак через встановлення додаткового зенітного озброєння водотоннажність зросла, а швидкість зменшилась до 36—37 вузлів. Головне озброєння, як і на кораблях попередніх типів, складалось з чотирьох 120-мм гармат у двох спарених установках. А от зенітне озброєння було нетиповим: хоч зростаюча роль авіації у бойових діях на морі не була таємницею для італійських конструкторів, вони вирішили відмовитись від 37-мм автоматичних гармат. На есмінцях типу «Солдаті» встановили лише 12 13,2-мм зенітних кулеметів. Досвід війни показав, що цього недостатньо, і на кораблях почали встановлювати 37-мм гармати. Есмінці типу «Солдаті» відзначались гармонійним зовнішнім виглядом, добрими морехідними якостями, але, як і есмінці попередніх типів, були вразливими до бойових ушкоджень. 12 кораблів «Солдаті» першої серії увійшли до складу флоту у 1937—1939 рр., п’ять другої – у 1942 р. (ще два не були добудовані).

У роки Першої світової війни Італія у значній кількості будувала міноносці – відносно невеликі і недорогі кораблі, які добре підходили на роль «витратного матеріалу». Після завершення війни італійські конструктори продовжували розвивати цей клас кораблів. У 1919—1920 рр. флот поповнили чотири кораблі типу «Палестро» – відносно великі (925 т), але слабко озброєні (дві 76-мм гармати і два двотрубних 450-мм торпедних апарати). Серія міноносців типу «Дженералі» (шість одиниць, 1921—1922 рр.) була меншою (635 т), але сильніше озброєною (три 102-мм гармати, чотири 20-мм зенітки, два двотрубних 450-мм торпедних апарати). У 1923—1924 рр. були збудовані чотири кораблі типу «Куртаноне», які мали ще більші розміри (890 т) і потужніше озброєння (чотири 102-мм гармати у двох спарених установках, дві 76-мм зенітки, два тритрубних 450-мм торпедних апарати).

Після перерви тривалістю понад десять років італійський флот у 1935—1938 рр. поповнився одразу 32 кораблями типу «Спіка» (щоправда, два з них у 1940 р. продали Швеції). Стандартна водотоннажність їх становила 780 т, максимальна швидкість сягала 34 вузлів, а озброєння складалось з трьох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметів і чотирьох однотрубних 450-мм торпедних апаратів.

Розвитком проєкту «Спіка» став «Арієте». Ці кораблі відрізнялись слабшою артилерією головного калібру (дві 100-мм гармати), але посиленим зенітним (десять 20-мм автоматичних гармат) і торпедним (два тритрубних 450-мм апарати) озброєнням. Із запланованих 42-х кораблів італійські корабельні встигли розпочати будівництво 16-ти, але до капітуляції тільки один увійшов до бойового складу. Ще 13 міноносців добудували німці для свого флоту.

Поряд з, так би мовити, «наступальними» міноносцями типу «Спіка», італійці розвивали підклас ескортних міноносців, призначених для оборони конвоїв. Кораблі типу «Орса» (чотири одиниці, 1936—1937 рр.) мали трохи більші розміри, збільшену автономність, але меншу швидкість (28 вузлів). Озброєння їх складалось з двох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметів та двох двотрубних 450-мм торпедних апаратів. Вже під час війни (у 1942—1943 рр.) флот поповнили 16 міноносців «Анімозо», які відрізнялись від типу «Орса» дещо збільшеними розмірами і посиленим зенітним озброєнням (8—12 20-мм зенітних автоматів).

На початку Другої світової війни Італія могла похвалитись другим у світі за чисельністю підводним флотом (за цим показником її випереджав тільки СРСР). Процес оновлення підводного флоту, що залишився після Першої світової війни і складався виключно з невеликих субмарин, розпочався у 1925 р., коли було замовлено три прототипові серії підводних човнів (по чотири одиниці в кожній). Дві з цих серій – типи «Гоффредо Мамелі» (за проєктом Вірджініо Кавалліні) і «Веттор Пізані» (автор проєкту Куріо Бернардіс) – належали до підкласу середніх човнів. Вони характеризувались водотоннажністю 830/1100 т (тут і далі для підводних човнів у чисельнику наведена надводна водотоннажність, а в знаменнику – підводна), відносно невеликою дальністю плавання (4300 миль), надводною швидкістю 15—17 вузлів (підводна становила 7,5—9 вузлів). Озброєння складалось з шести 533-мм торпедних апаратів, однієї 100-мм гармати і двох 13,2-мм зенітних кулеметів. Третій же тип – «Балілла» – став взірцем для океанських підводних човнів далекої дії. За озброєнням субмарини типу «Балілла» майже не відрізнялись від двох інших серій (лише 100-мм гармата була замінена на 120-мм), але дальність плавання сягала 12 000 миль. Зрозуміло, що й розміри їх були більшими – водотоннажність становила 1450/1900 т.

У 1926 р. почалось будівництво першого італійського підводного крейсера «Етторе Фієрамоска». За проєктом передбачалось озброїти корабель шістьма торпедними апаратами, шахтами для 24-х мін, 203-мм гарматою і навіть невеликим гідролітаком для розвідки. Однак надалі проєкт відкоригували задля здешевлення. Зрештою, флот Італії отримав у 1931 р. човен, який за озброєнням та іншими параметрами не перевищував тип «Балілла», однак мав суттєві вади, зокрема, надто довгий час занурення.

Перші спроби створити італійцями власний тип океанського човна слід визнати не надто вдалими. Але на допомогу прийшов випадок: завдяки ціновому демпінгу італійська корабельня у 1931 р. виграла конкурс португальського флоту на два таких човни. Коли ж Португалія через фінансові клопоти відмовилась від їх придбання, субмарини у 1935 р. увійшли до італійського флоту під назвами «Глауко» й «Отаріа». Ці відносно невеликі човни (водотоннажність 1070/1320 т), відзначались великою дальністю плавання (майже 10 тис. миль) і доброю маневреністю, особливо підводною. Озброєння складалось з двох 100-мм гармат і восьми 533-мм торпедних апаратів. Португалії запропонували дещо менший (і дешевший) проєкт підводного човна, але й цього разу замовник не зміг оплатити замовлення, і у 1937 р. італійський флот поповнився ще двома «португальцями» – «Арго» та «Велелья».

У 1931 р. італійський флот замовив ще одну «варіацію на тему» океанського підводного човна, проєкт якого розробив В. Кавалліні. «П’єтро Мікка», який увійшов до складу флоту, став найбільшим італійським підводним човном, збудованим до війни (1567/1967 т). Він ніс досить різноманітне озброєння (шість 533-мм торпедних апаратів, дві 120-мм гармати, два 13,2-мм кулемети, 40 мін), але загалом не виправдав надій, що покладались на нього і, до того ж, виявився надто дорогим.

У 1930—1931 рр. флот поповнився двома серіями (по чотири одиниці) середніх підводних човнів – типи «Бандієра» і «Сквало». Подібні за габаритами й озброєнням до типів «Мамелі» й «Пізані», вони були визнані надто дорогими для масового будівництва – а італійський флот потребував саме масових субмарин, оскільки Франція розгорнула велику програму будівництва підводних човнів. У такій ситуації штаб італійських ВМС поставив перед К. Бернардісом завдання спроєктувати підводний човен, який не поступався б за бойовими можливостями середнім субмаринам, але мав водотоннажність не більшу за 600 т. Результатом стала поява типу «600», розтиражованого у 49 екземплярах. Зокрема, у 1931—1934 рр. до складу флоту увійшли сім кораблів типу «Аргонаута» і 12 «Сирена», в 1936 р. – десять підводних човнів типу «Перла», а у 1936—1938 рр. – 20 субмарин типу «Адуа» (три з них були невдовзі перепродані Бразилії).

Субмарини «типу 600» виявились загалом вдалими бойовими одиницями, оптимізованими для дій у Середземному морі. Незважаючи на скромні розміри, вони несли досить потужне озброєння – 6—8 533-мм торпедних апаратів, одну 100-мм гармату і два 13,2-мм кулемети. Човни мали міцну конструкцію корпусу, добрі маневрені характеристики (як у надводному, так і у підводному положенні), а також достатню швидкість занурення.

Напередодні Другої світової війни італійський флот знову звернувся до ідеї будівництва великих підводних човнів. У 1938—1939 рр. його склад поповнили п’ять субмарин типа «Бендетто Брін» (1016/1205 т), у 1939—1940 рр. – чотири типу «Люцці» (1166/1484 т). У 1939 р. почалось будівництво серії з чотирьох човнів типу «Амміральї» – великих (1653/2136 т) океанських крейсерів з великою дальністю плавання (13 500 миль) і потужним озброєнням (14 450-мм торпедних апаратів, дві 100-мм гармати, чотири 13,2-мм кулемети). Однак до бойового складу їх ввели вже у 1941 р.

Загалом (із врахуванням тих типів, які ми не згадали у нашому огляді) в італійському флоті на момент вступу країни у війну знаходилось 115 підводних човнів.

Командувачем військово-морських сил Італії (як і кожного іншого виду збройних сил) формально був Беніто Муссоліні. Однак у безпосереднє керівництво діями флоту дуче не втручався. Фактичне керівництво здійснював державний секретар ВМС (у 1940 р. – адмірал Доменіко Каваньярі). Йому підпорядковувалось верховне командування ВМС (Супермарина), очолюване адміралом Одоардо Сомільї. Треба зазначити, що система управління збройними силами Італії в цілому і флотом зокрема була дуже складною й заплутаною. Лише в червні 1941 р., коли Італія вже рік воювала, Генеральний штаб отримав право координації дій усіх видів збройних сил. До цього кожен з цих видів ніби вів свою власну війну.

На початку Другої світової війни італійський флот був поділений на два з’єднання – 1-ше (командувач віце-адмірал Ініго Кампіоні; базувалось в Таранто) і 2-ге (віце-адмірал Ріккардо Паладіні; базувалось у Спеції). 1-ше з’єднання включало усі п’ять лінкорів, шість важких і шість легких крейсерів і 24 есмінці, 2-ге – один важкий та шість легких крейсерів, а також 16 есмінців. Значна частина невеликих кораблів підпорядковувалась командуючим військово-морських районів, які відповідали за оборону узбережжя та прибережних морських шляхів. Своє окреме командування, очолюване адміралом Маріо Фаланголе, мав підводний флот.

З точки зору оснащення італійський флот загалом не поступався своїм супротивникам – ВМС Великобританії та Франції. Італійські кораблі були достатньо сучасні та чисельні. Загальною їх вадою вважалась недостатня захищеність порівняно з британськими кораблями аналогічних класів (особливо це стосувалось легких крейсерів). Корабельні гармати найбільших калібрів відзначались високою дальністю стрільби і непоганою точністю, хоча частина італійських лінкорів мали головну артилерію меншого калібру, ніж їх британські візаві. До того ж, італійські гармати мали тенденцію до швидкого зносу стволів. Артилерія менших калібрів, хоч і не усі її взірці були найсучаснішими, вважалась достатньо надійною. 120-мм гармати, які встановлювались на есмінцях, та 37-мм зенітки фірми «Бреда» належали до найкращих світових взірців у своїх класах. Торпеди італійського виробництва мали високу точність і надійність.

Якщо спробувати визначити якийсь чинник, що серйозно обмежував дії італійського флоту, то ми повинні в першу чергу відзначити проблему нафти, нестача якої відчувалась упродовж усієї війни. Можливості ж поповнення її запасів були дуже обмежені. Дефіцит інших видів сировини не справляв значущого впливу на поповнення флоту – корабельні працювали упродовж усієї війни, будуючи нові кораблі та ремонтуючи ушкоджені.

Упродовж міжвоєнних десятиліть Італія фінансувала будівництво бойових кораблів загальним тоннажем майже 600 тис. тонн. Це коштувало величезних зусиль як для бюджету держави, так і для суднобудівної промисловості. Однак ці заходи були необхідними для утримання італійським флотом паритету з флотом французьким.