Читать книгу Середземноморське перехрестя - Андрій Харук - Страница 6

Завершення Першої світової війни стало для Франції справжнім святом. Країна-переможець могла визначати умови миру, ставши господарем мирної конференції у Версалі. Однак стан французького флоту у той же час викликав серйозне занепокоєння. Ще напередодні Першої світової війни Франція не була в стані конкурувати на морі з Великобританією, Німеччиною чи Сполученими Штатами. Війна тільки поглибила цю проблему. Оскільки для Франції вирішальним був саме сухопутний фронт, туди й скеровувались основні матеріальні ресурси, а будівництво флоту фінансувалось за залишковим принципом.

Величезні людські втрати, яких зазнала Франція у війні, зробили для французької громадської думки неприйнятною ідею участі у будь-якому наступному великому збройному конфлікті. Пацифістські настрої були дуже серйозним чинником, який впливав на формування військової та військово-морської політики Франції у міжвоєнний період. Слабкість Франції проявилась на Вашингтонській конференції з військово-морських озброєнь, коли країна змушена була погодитись на встановлення паритету свого флоту з флотом Італії. Але остання поки що не поширювала сферу своїх інтересів поза Середземне море. Франція ж мусила дбати і про Атлантику, і про безпеку своїх розлогих колоніальних володінь.

Перша повоєнна програма розвитку французького флоту була ухвалена у квітні 1922 р. Вона передбачала перебудову лінкора «Беарн» у авіаносець, а також будівництво трьох легких крейсерів (Франція зовсім не мала сучасних кораблів цього класу), 12 есмінців та 11 підводних човнів. У наступні роки програма оновлення флоту постійно розширювалась. За період з 1922 по 1930 рр. у Франції було розпочато (або заплановано) будівництво 168 нових бойових кораблів, з яких близько 70 увійшло до складу флоту. Результат цілком непоганий – якщо врахувати фінансові проблеми країни, її величезні борги та пацифістський настрій громадськості. Посилення складу флоту було настільки значним, що довелось виділити додаткові інвестиції для розбудови військово-морських баз та складів палива.

Легкий крейсер «Дюге Труен»

Першими французькими крейсерами, побудованими у міжвоєнний період, стали три кораблі типу «Дюге Труен» (увійшли до складу флоту у 1926 р.). Вони стали першими у світі крейсерами з лінійно-підвищеним розташуванням артилерії головного калібру (вісім 155-мм гармат у чотирьох баштах). Саме ця схема швидко стала стандартом для усіх інших крейсерів. Досить швидкохідні (33 вузли), ці крейсери були практично позбавлені бронювання.

Перші французькі важкі крейсери – «Дюкень» (1927 р.) і «Турвіль» (1928 р.) – фактично були збільшеним варіантом «Дюге Труена» (10 000 т замість 7250 т) із заміною 155-мм гармат на 203-мм. Так само, як і попередники, вони мали дуже слабкий броньовий захист. Відзначаючись високою швидкістю (33 вузли) і досконалими морехідними якостями, «Дюкень» і «Турвіль» мали надто малу дальність плавання.

Наступні чотири важкі крейсери типу «Сюффрен» (1930—1932 рр.) отримали броньовий пояс. Швидкість зменшилась до 32 вузлів, що вважалось цілком адекватною ціною за посилення захищеності, а склад головного озброєння лишився попереднім. Вершиною розвитку французьких «вашингтонських» крейсерів став «Альжері» (1934 р.). Проєктуючи цей корабель, конструктори пішли на подальше зниження швидкості (до 31 вузла), натомість товщину броньового пояса збільшили з 60 до 110 мм. Головне озброєння лишалось попереднім (вісім 203-мм гармат), але зенітне значно посилилось. Якщо попередні важкі крейсери мали вісім 75-мм або 90-мм зеніток, то «Альжері» ніс 12 100-мм гармат, не рахуючи дрібнокаліберної зенітної артилерії. Цей корабель міг успішно протистояти будь-якому італійському важкому крейсерові. «Альжері» мав стати початком серії однотипних кораблів, однак угоди з обмеження озброєнь стали цьому на заваді, і він так і залишився одинаком.

У підкласі легких крейсерів французи спочатку на перший план поставили швидкість. Так з’явився «Еміль Бертен» (1934 р.) – невеликий (5900 т) корабель, здатний розігнатись до 34 вузлів. Крейсер ніс потужне озброєння (дев’ять нових 152-мм гармат у трьох баштах), але зовсім не мав броньового захисту. Хибність такої концепції була очевидною, і наступна серія з шести легких крейсерів типу «Ла Галіссоньєр» (1936—1937 рр.) отримала броньовий пояс завтовшки 105 мм за рахунок збільшення водотоннажності до 7600 т і зниження швидкості до 31 вуз.

У 1926—1931 рр. ВМС Франції поповнили есмінці типів «Бурраск» (12) і «Л’Адруа» (14 одиниць). Ці кораблі мали стандартну водотоннажність 1320—1380 т. Озброєння їх складалось з чотирьох 130-мм гармат, двох 37-мм зеніток і двох тритрубних 550-мм торпедних апаратів. Есмінці розвивали швидкість 33 вузли. Дальність плавання була порівняно невеликою – 2150 миль.

Лінкор «Дюнкерк»

Поряд з будівництвом загалом посередніх есмінців «Бурраск» та «Л’Адруа» (незважаючи на більший калібр артилерії, вони вважались гіршими від британських есмінців «абеткових» серій), Франція розвивала підклас «супересмінців» – швидкісних і з потужним озброєнням. У 1926—1927 рр. були збудовані шість кораблів типу «Шакал» (2150 т). Озброєні п’ятьма 130-мм гарматами, двома 75-мм зенітками і двома тритрубними торпедними апаратами, ці кораблі розвивали швидкість понад 35 вузлів і могли успішно протистояти будь-якому іншому кораблеві свого класу у світі. Наступні серії французьких «супересмінців» були ще потужнішими – вони озброювались п’ятьма 138-мм гарматами. Шість кораблів типу «Гепард» увійшли до складу флоту у 1929—1931 рр., шість «Егль» – у 1931—1934 рр., шість «Вокелен» – у 1933—1934 рр., шість «Ле Фантаск» – у 1935—1936 рр.. Вершиною розвитку цієї лінії стали «Могадор» і «Вольта», які поповнили флот навесні 1939 р. Ці «супересмінці» мали стандартну водотоннажність 2885 т, розвивали швидкість 39 вузлів і були озброєні вісьмома 138-мм гарматами (у чотирьох баштах).

Есмінець типу «Бурраск»

У 1932 р. французи знову повернулись до ідеї будівництва відносно невеликих есмінців, призначених для супроводу нових лінкорів «Дюнкерк» та «Страсбург». 12 кораблів типу «Ле Арді» були закладені у 1936—1939 рр. Шість з них були введені до бойового складу флоту буквально в останні дні перед капітуляцією Франції, решту так і не вдалось добудувати. Есмінці «Ле Арді» мали стандартну водотоннажність 1770 т, а головне озброєння складалось з шести 130-мм гармат у трьох спарених установках.

Якщо легкі сили французького флоту у перше повоєнне десятиліття розвивались досить динамічно, то лінійні перебували в стагнації. До початку 1930-х років у строю залишалось три лінкори типу «Курбе», озброєні 12 305-мм гарматами, і три типу «Бретань» (з десятьма 340-мм гарматами). Усі вони увійшли до складу флоту напередодні та на початку Першої світової війни. Будівництво в Німеччині «кишенькових панцирників» типу «Дойчланд» було використане французьким урядом як привід для оновлення лінійного флоту. У 1932 і 1934 рр. були закладені лінійні кораблі «Дюнкерк» і «Страсбург» (увійшли до складу флоту у 1937 і 1938 рр.). Вони стали першими у світі швидкохідними лінкорами, поєднуючи потужне бронювання, властиве класичним дредноутам, з високою швидкістю (31 вузол), притаманною лінійним крейсерам. Озброєння кораблів складалось з восьми 330-мм гармат (у двох баштах), 16 130-мм універсальних гармат та дрібнокаліберних зеніток.

Будівництво «Дюнкерка» і «Страсбурга» стало поштовхом до нової гонки військово-морських озброєнь в Середземному морі: Італія розпочала спорудження лінкорів типу «Літторіо», а Франція відповіла закладкою «Рішельє» (1935 р.), «Жан Бар» (1936 р.) та «Клемансо» (1939 р.). Нові французькі кораблі за бронюванням поступались лише японському «Ямато» та німецькому «Бісмаркові», переважаючи італійські та британські «однокласники». Артилерія головного калібру складалася з восьми 380-мм гармат у двох баштах. Їх доповнювали дев’ять 152-мм гармат (у трьох баштах), 12 100-мм і вісім 37-мм зеніток. Однак до капітуляції Франції «Рішельє» ввести до бойового складу не встигли, на «Жан Бар» не були завершені будівельні роботи, а «Клемансо» взагалі знаходився на стапелі (зрештою, його так і не добудували). Таким чином, на початок Другої світової війни ВМС Франції мали два сучасних лінкори («Дюнкерк» і «Страсбург») та п’ять старих: «Курбе», «Парі» (третій корабель цього типу – «Жан Бар» – виключили з бойового складу флоту у 1937 р.), «Бретань», «Лоррен» і «Прованс».

На момент початку Другої світової війни французький флот перебував у процесі перебудови й оновлення. Готовність його до війни була назагал гірша, ніж флоту італійського. До того ж, з огляду на воєнно-політичний союз з Великобританією, Франція мусила рахуватись з пріоритетністю Атлантичного ТВД порівняно з Середземноморським. А оскільки Італія у вересні 1939 р. оголосила про свій нейтралітет, підготовка французького флоту до можливих бойових дій на Середземному морі була досить поверховою.