Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 10

Такий тихий погідний світ буває раз на рік, а може, – ні разу в житті. Зелені береги, розлогі долини, гаї, ліси, живий веселий рай в дуговім морі ранку.

З чарівних тіней гаю на горі виринає будівля і приманює до себе усю поезію сего раю.

Я прискорював ходу і помічав, що в міру того, як багатство старого замку прибувало, гора зливалася з краєвидом, який я залишав за собою. Мене очарувала далечінь долини за мною, я не видів в ній великого спаду, ні великої висоти вгорі, на якій стояв і любувався тим достроєм.

Іду поволі, плентаюся між корчами, гублю дійсність, минувшину і стаю легким, вільним, а херувими осіняють мою душу такою поезією, що плачу з утіхи.

Замчище мохом поросло, замість молодят в обіймах, рісні пової пригортають старі тесані камені. Зілля і цвіти заховують пам’ятку молодості, любові.

Тінню входив я з фасаду в мармурову глибінь сіней, у спіралі тихих коридорів й оглядав у тінистій величі саль світла, що вийшли з безсмертної волі геройських душ і вернули так загадково, що годі вислідити, звідки тут взялися. Блудять по зчорнілих портретах, цілують фосфоричними устами хмарні чола, яряться на порохнавих ложах, снуються в поблеклих нарядах по звітрілих мозаїках і хлипають, то витягаються під різьблені склепіння віконних каблуків і майстерних касет стелі, мерехтять на камінних китицях цвіту-винограду, а я все чую, що у тих світлах тліє сила, яка постала з могучих душ, і з глибини тишини сну снує правди смутку й вічності.

Виходжу поволі у такім забутті, у такім духовнім скупленні, що не чую ні свого руху, ні віддиху.

Ступені підо мною виджу, як крізь сон, зілля найшло своє тепло у студенім камені.

Я опинився коло крайної колюмни, кучеряві корчики розсипані коло неї, очі перебігли по широкій підставі колюмни, і я заки розглянувся – застив на місці, як від грому.

На краю підстави і я – і не я.

Струмені морозу прошибли мене й обняли залізними обручами, я подався вбік і полетів стрілою від замчища.

На бережку за корчами охолов страх, але те, що я видів, опанувало мене.

Я приліг до румовища й сліджу.

Таємничої появи не видко, але в мені дрижить непохитна, глумлива певність, що вона не лиш не ворухнулася з місця, але навіть не завважала мене.

Стежу пильно, довкола погода і така тишина, що ні листок не здригне. Пригадую собі, що нині не видів я ще ні одного чоловіка, ні звіряти навіть. Гейби увесь світ вимер. Я дивився пильно д’крайній колюмні і не міг збагнути того, що зайшло. В ту мить, як схоплював я попередню хвилю, в ту мить пересилення між душевним скупленням, а зовнішним забуттям вчув я, що дух мені займає, і виджу на камінній підставі ту саму постать.

Чоловік закутаний в чорне, як вугіль, простирадло, сидить і глядить уперто перед себе, а його очі світять з підлоб’я так, що не видко зіниць, лиш блискучі білки.

В мені усталювалося пересвідчення, що ся поява не знана на люднім місці, що її виключне царство – се зачаровані урочища і самота старинних замчищ.

Чи се поет, чи демон – мені байдуже, мене цікавила чимраз більше математична точність сего улицетворення заклятих старинних загадок так, що вкінці відчитав я в сій появі цілу необмежену містерію незнаних синтез, майстерну аналогію, живе доповнене старого замчища.

Нудьга налітала на мене, я глянув знов туди, куди смотріла уперто постать, і мене придавила знов грізна тишина, приковала так, що я не міг утекти, ні рушитися, лиш вгріб пальці в землю і тремтів усім тілом.

У хвилі, як тишина дотулилася вічної мертвеччини і, як здавалося, настає кінець світу – зірвався громом такий гураґан, що я вдарив лицем до землі.

До мене долетів регіт, я підняв очі й узрів крізь шалену метушню піску і галуззя появу в бісноватім танці, чорна плахта розвівалася і мигала на голих кістках, я замкнув знов очі і котився вдолину.

Як довго се тривало, не знаю.

Мене збудила знов звичайна свіжа погода.

Я встав і вздрів перед собою широку лаву чорної спустошеної землі, видертої великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.

І, не оглядаючись, пішов я тією чорною лавою.