Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 14

Маляр сидів у своєму ательє і відмальовував ідеальну жіночу постать.

Як учитель малярської академії він пізнав її як свою ученицю. Вона була така ніжна в усій своїй духовій красі, що захопила його від першої стрічі. Відтоді, як тільки входив до своєї робітні, вона ставала перед його очима, як з’ява, та всміхалася до нього.

Була це молода дівчина, ясна, як рожевий цвіт. Овальний її вид окружало золото-кучеряве волосся, розсипане за точені білі рамена. Над глибокими очними ямами спускалися на шнурочку чорні брови до зморшки, що сумною задумою затінювала ясність чистого чола. Хоч личко біле та рум’яне пашіло, як рожа вранці під росою, синіми глибокими очима виглядала незбагнута туга. На малинових вузеньких устах грала гірка усмішка розчарування. Шия, груди і ціла постать як виточена з мармуру. Прозирала з-під прозорої обслони і дихала якимсь притаєним життям, душу брала на себе…

Малював, добираючи фарб, знов замазував і нищив наложені відтінки… Досада брала його на свою несправність, на фарби, на пензлі, на муху, що бриніла над вухом, на солов’я, що щебетав у клітці, на шум дерев, що лився пахощами крізь відчинені вікна… Все йому було на заваді! Що не гляне на образ, а дівчина так і сміється до нього, так і дише, пестить його очі, цілує, душу бере на себе – а його, його твір дерев’яний, сухий, без життя!..

Знов малював і серед праці не чув, як до робітні ввійшла жінка і станула йому за плечима. Висока, струнка, як тополя, з волоссям чорним, як циганка, а білим, як сніг, обличчям. Великі чорні очі грали блиском, як зорі на світанку. Чорні, як вугіль, брови стелилися дугами по високім чолі, на скронях жевріли матові рум’янці, вузько викроєні вуста аж сміялися кармазином. Шия, гей лебідь, визирала з-під білої сукні і відкривала за прозірчастою тканиною високі груди, наче різьблені з піни та алебастру. Круглість рамен доповнювала гармонію постави ідеально збудованої жінки.

Стояла за плечима і дивилась, слідила усміх і запал очей свого чоловіка.

– Ваню, ходи на чай! – сіпнувши за рукав, промовила вона.

– Дай мені спокій, пий сама! – відповів нехотя артист.

– А що я сама? Ходи, подивитися, як мені добре в тій сукні!

– Добре, ага! – бубонів неласкаво, мішаючи фарбу.

– Е, ти не дивишся, подивись, ходи на чай!

– Не піду, пий сама, не маю часу!

– Самій нудно мені та й сумно!

– Я не забавовий сміхун, – відрізав різко, – не маю часу, іди!

– Все не маю часу, так уже з тобою ні поговорити, ні з’їсти через ту якусь… – дорікала жінка.

– Краща мені з нею розмова, – відповів уїдливо Іван, – в неї душа! Видиш, кілько душі в тих очах…

– Така мавпа, – з досадою крикнула жінка.

– Мавпа ти сама, іди геть звідси! – І в нестямі скочив, мов ужалений.

– То мені життя, сиди, як у тюрмі, сама та й сама, а він сів та й смарує! Коби хоч що з того! Хто тобі що за те дасть?! От, краще малюй той образ до церкви, вже так довго ждуть… А він смарує ту зводницю якусь!

– Ідеш мені звідси! – крикнув люто Іван, відчинивши двері.

Жінка вийшла плачучи з кімнати. Він сів схвильований перед полотном і хвилину бубонів під носом:

– То гадь, плазун, ідіотка!

Небавом успокоївся, черкнув кистю об палітру і дивився на портрет… Дівчина так і сміється до нього, дише, пестить його, цілу душу вбирає у себе…

Непримітно минають години, а він дивиться на неї.

Дивиться і туга проймає його, якісь дивні радісні промені сипляться з очей, – вона така гарна, така гарна!

– Я чую тебе, чую, – говорить він до неї, – та як тебе змалювати? Що мені не дає вловити ту твою глибоку тугу за утраченим щастям?! Що є між нами, що ділить нас, що, дівчино кохана, зоре моя!

Дівчина наче оживає, далі уста її розхиляються і він чує виразно:

– Твоя жінка! Твоя жінка!

Вжахнувся і подався взад. Дивиться – вона сміється до нього, але не жива і не мертва – твір мистецтва.

Встав з крісла, став ходити по кімнаті, в душі прокидається жаль до жінки, серце окриває туга за самотою, туга за давньою волею, розростається, цілу душу туманом сповила…

– Що вона робить? – блиснуло йому в голові.

Станув, відхилив двері і тихо підійшов через спальню в іншу кімнату, якої два вікна виходили на вулицю.

Були відчинені, в однім хильцем оперта стояла його дружина. Навшпиньки підійшов ближче – не плакала! Глянув у друге вікно, дивиться – йде високий, рослий мужчина, славний лікар, багатий на ціле місто. Високе його чоло, здоровий вус, бистрі очі і ставна постава були приманою для жінок цілого міста, тим паче, що парубочив іще, та й багатир був.

Саме переходив попри друге вікно і вклонився його жінці.

– Добрий вечір! – промовив.

Відклонилась мовчки з вимушеною усмішкою. Лікар перейшов раз і другий раз повернув і знов…

«Чого він шукає під моїми вікнами?» – подумав Іван.

Страшна думка скребла за серце. Саме як переходив коло вікна, здавалось йому, що повернув очі на його жінку. Слідкував за ним – дійсно: лікар відвернувся лицем до неї і усміхнувся.

Серце Івана гей жаром обсипало.

– Ганно! – відозвався глухо.

Не ворухнулась, мов не чула, ждала, аж підійде до неї та й обійме, припрошувати стане.

– Ганно, геть від вікна! – крикнув суворо.

– Що, Ваня, що тобі? Такий голос! – заговорила з острахом.

– Відступись! кажу тобі, ти мене зі світа зженеш! – очі загоріли в нього, як дві свічки.

– Ваня, Ванечко, – защебетала солодко, – хіба ж я що? Я тобі неба рада прихилити!

– Не солодись, знаюся на тих солодощах, бісова тварюко!.. – кричав несамовито Іван, падучи на отоману.

Припала до нього, як ясочка.

– Геть! – відтрунув її, понурившись, як ніч; встав і відійшов у іншу кімнату. Жінка припала до отомани, як збита лелія, і захлипала гірко.

Три дні не заглядав до свого ательє, а хоч і зайшов, думки його були далеко не при образі – забрала думки червона зависть та краплями гарячого олова скапувала на серце. Ходив, як хмара, а зазирці слідив, куди жінка не повернеться; не говорив до неї ні слова, а очі його падали на кожний її рух, падали на її чудово різьблену постать і цілували її високе лоно, стан її гнучкий і високий.

Він любив її, ах! як він любив її тепер, яким палким коханням голубив її! Вона така красна, чудова, зоря його єдина, – вона його любка, його!.. А прецінь вона…

Три дні були з собою нарізно. Третього дня не видержав, упав біля неї і ревно заридав, як дитина.

– Ти плачеш?! Ваня, Ванечку, голубе мій! Чого тобі? – залебеділа вона, припавши йому на груди. Обняв її, приголубив до себе, так ніжно, так щиро, так дуже…

– Моя, моя Ганнуся, на віки моя!

– Твоя, твоя, голубе мій! Ти мене любиш? Любиш, правда?! – щебетала, променіючи радістю.

– Люблю, дуже люблю, дуже!

– А чого так гнівався на мене, чого так?..

– Я думав… – увірвав, зітхнувши глибоко.

– Що думав, скажи? Чому зітхаєш?

– Що ти мене покидаєш, той… той доктор… – процідив він тяжко, мов би його щось за горло душило, і захлипав.

– Що ти, Ваня? Я ж так тебе люблю, я нуджу світом без тебе. Коби ти знав, як мені тяжко, коли ти хмуришся, я люблю тебе на віки!

Притиснув її до себе, як мати дитину, і вона його палко поцілувала.

Над ними стелилася оксамитна тиха, тепла, солодка ніч…

Тої ночі зачалось життя в лоні Ганни, а вічні зорі дивились холодно і мерехтіли сміхом холодної іронії над артистом, ..

Та він не видів, він жив тоді, як звичайна людина. Три тижні не заглядав до свого ательє, а все сидів біля своєї дружини. Встане рано, одягає її, наряджає, ходить за нею, очей з неї не зводить… Після обіду сяде та й гомонять обоє, як голуби, а під вечір іде він з нею в парк, грається м’ячиком та смішками розвеселяє.