Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 16

Була дванадцята година опівночі, як в Cafe de Theatre довговолосий, чорний, як смола, циган з виразистим типовим своїй расі обличчям прихилив скрипку над вухом якогось чорнявого панка і грав дику степову арію. Ціла каварня театральних гостей звернула очі в ту сторону й обдивляла того незвичайного чоловіка.

Був це 30-літній мужчина. На його голові волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолія. Уста вузькі, кругло витяті, жіночі, грались демонічною усмішкою, тільки щоки відбивались на білому, холодному обличчі… Він затиснув щоки і рвав малою, майже жіночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грає циган.

– Хто це? Хто це?! – питалися гості.

– Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вівтарі, – говорила синьоока блондина в елеґантній сукні, прихиляючись до безвусих товаришів свого стола.

– А-а, то він? Видно, що незвичайний чоловік, коли зміг сотворити такий твір, – сказав один з акторів.

Небавом його ім’я було на устах усіх. Він не чув на собі зору людей, тільки слухав, як грає циган, і дивився вгору непорушними, як шкло, чорними очима. Циган грав дику степову арію.

У диких тонах музики причувався артистові якийсь шалений шум вітру, клекіт, свист, рев, боротьба могутніх стихій. Піднялися думи в його душі, як хмара, росли, як вітер, розкуйовдались, як завірюха, блискали громами, шуміли гураґаном, трясли небесами, звіздами стріляли в безмеж… І виринув перед ним образ давно колись бачений на Всесвітній виставі. Блиснув перед очима та став як живий мінитись під такт шаленої музики:

Широкий степ без краю, тільки на одному краю гори синіють. Вітер гуляє та свище. От, несе два орли попід небесами… Два орли впали – один чорний, другий білий, упали та й б’ються, аж летить пір’я – котрий буде переможець?!

Чорний орел білого з ніг валяє, топче ногами, груди розбиває, рине кров чорна.

Ой той чорний орел переможець!

А орел чорний та червону кров має і дуже кривавий, хоч він переможець!

Циган вірвав – артист стрепенувся.

– Грай ще! Маєш п’ятизолотник, грай! – крикнув він, кинувши золотом на мозаїковий стіл.

Циган заграв знов, та вже сумовитої пісні, не тої понурої, як шум нетрів, а тихої, як вода у степовій ріці.

Іванові пригадалась пісня десь між людом перечута:

Ой на степу дві зозулі пали та й сіли, то дві дівчини, чорна та й біла, залебеділи, самі собі смерть завдавали, та за того, за того козака молодого…

Йому здавалось, що перед ним станула, гей жива, його красуня з портрету і його жінка, обі криваві – Боже, що це?!

– Досить! – крикнув він, кинув п’ятизолотник кельнерові, вхопив капелюх і вибіг з каварні.

– Не побореш, ні, не побореш її, вона безсмертна, а ти що?! Тіло бездушне! – викликував, йдучи вулицею.

Була перша година, як Іван гримав до свого помешкання. Наймичка відсунула засуву.

– Пані сплять!

Побіг до своєї робітні, блиснуло світло – образу не було на стіні – насередині лежала перевернена шталюґа. Задзвонив на наймичку. Прибігла бліда старенька.

– Де образ? – гримнув суворо.

– Я не знаю, – прогомоніла Оксана.

– Брешеш, ти знаєш, зараз говори, де образ? Що зробила пані з образом, – скрикнув він несамовито.

– Та пані спалили!

– Що? Спалили?

– Порубали на кусні і спалили!..

– Геть!

Упав без сили і закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камінну опоку. Побіг як скажений до спальні. З робітні крізь відчинені двері упало світло на бліде обличчя Ганни. Кинувся до неї:

– Вставай, котику скажений, досить нагріла тіло, вставай!

Жінка з острахом прокинулась.

– Чого хочеш від мене?

– Чого я хочу? Не твого тіла! Де образ?!

– Який образ?! Я не знаю, дай мені спокій, п’янюго!

Кинувся на неї, як звір шалений.

– Я – п’янюга? Але ти, бісова тварюко, де образ?! Спалила?! Яким правом?! Будь собі остання… але до святої речі тобі зась!

Стягнув її з постелі на землю. На біле тіло сипалось довгим стовпом блідаве світло з ательє і цілувало лоно точене з мармуру.

Ганна трималась цілою силою прибічки ліжка і стогнала. Він відірвав її і жбурнув на червону ковдру. З огненними очима припав до неї і придавив коліном білі груди…