Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 19

Була північ. Небо чисте – іскрилось золотими очима над сонним містом. Лампи у місті погасли. Де-не-де світила лампа на розі вулиці. В садах тихо, сюрчали коники та й ті притихли. В маляревій хаті блимало світло і ясною смугою падало в садок.

Крізь кущі від садів кралася понура постать Івана. Щохвилини приставав та дивився в освітлені вікна. Підійшов під саме вікно і глядів блідим лицем всередину спальні.

Над ліжком сиділа наймичка Оксана і дивилась у бліде обличчя Ганни. Ганна лежала з розкиненим волоссям, бліденька та спокійна, наче сонна, мабуть, засипляла. Її бліде обличчя викривилось край уст рисою великого терпіння, але було лагідне, безмежно добре та невинне.

Легко застукав до вікна. Наймичка встала і відчинила двері від веранди.

– Що там пані? – прошептав тихо.

Наймичка глянула на нього блідого, аж у долоні сплеснула.

– А панові що? Так змарніли, аж пожовкли!

– Пусте, що коло пані?

– Та захоріли дуже, цілий час стогнали, вчора і нині, я прикладала зимні обклади – трошки легше вже стало, цілу ніч не спали та й заснули недавно, тільки все марять крізь сон… гарячка така!

– А кликали доктора?

– Та де, пані не хотіли.

– Чому?

– Та вибачать пан, дуже синці та й стидно.

«Гм, жіноча причина!» – подумав він, усміхаючись гірко.

– А куди ж пан ходили? Та скиньте-бо сурдут та й от води дам, промийтеся, бо так чогось аж страшно!

– Не треба!

– Та як? От якби пані збудилися та й не спізнали би, згризлися би… Цілий час за паном питали, чи не прийшли. Чи не пан нині були, хтось був у вітальні і лишив двері навстіж. Пані казали, що то пан та й дуже їх узяв жаль. Обід розпорядили щонайліпший та й вчора також, що пан люблять казали зварити. Та й вечерю так само, от, може, ще тепла, може, пан будуть їсти?.. Чому би ні? Голодні! От я принесу… принести, прошу пана?!

– Ні, маєте чорну каву або чай?

– Є, чому ж би ні, є одно і друге! – говорила стара і почимчикувала до кухні.

Іван присів край ліжка, сперся обома руками на прибічки ліжка і похилився над дружиною. Слідив кожний її рух, кожний віддих, кожну жилку на алабастровім тілі. Узяв за руку, слухав ударів живчика, потримав долоню на білім чолі…

«Гарячку має, – подумав, – янгол мій, чого ж я тебе так знівечив, скарбе мій найдорожчий?»

За хвилину внесла наймичка чай і чорну каву.

– Де поставити панові, тут чи там? – показала головою на робітню.

– Поставте там під дзеркало і можете йти спати!

– А нехай пан мене збудять, якби що… – сказала відходячи.

Іван не слухав її слів, задивлений в обличчя хворої дружини.

Жаль великий прокинувся в його душі. Вона ж така добра для нього, так любить його, така ясна, як з піни морської зроджена!.. Вона ж його любка, Гануся, красуня… Кого ж, як не його так брала за душу її краса?.. Красунею виглядала його з дороги ще дівчиною, на доріжку виходила назустріч йому, як русалка серед левад зелених, припадала до землі і слухала, чи не іде, вітром пересилала любощі свої до нього…

Молив її душею, прохав вибачення в неї поглядом:

«О, люба моя, я вже вернуся до тебе і назад стану той давній. Зорієш ти красою між моїми гадками, пишна голубко моя, зоре моя єдина!..»

Оттак летять в його душі думки та скиглять, як чайки голодні під вітер. Зігнувся з розжалля до її ніг і заридав тихо…

Гасли зорі, світиніло небо, займалось на зазір, а він сидів коло неї, хоч був утомлений до упаду. Пив безупину, спрага пекла його горло – випив чай з ромом, каву, вино, далі став пити сам ром…

Ганна лежала бліда, аж жовта, час до часу зітхала глибоко, марила крізь сон та стогнала:

– Відірвала від серця, його відірвала, чого хочеш, чортице, ти мертва, ти згоріла, пекло тобі?! Він мій, мій, я його вже не пущу, він мій, тут коло мене малювати буде, не відбереш мені його, ти сновидо, омано! Іди, чого хочеш?!

Анна кидалась на ліжку, скинула зі себе ковдру, біле її тіло, як з мармуру, так і кинулось артистові в очі своєю незвичайною ясністю і класичними лініями. Скільки не мав він перед очима чудових модельок та класичних фіґур, ніяка не була такою красунею, як вона, ніколи ще не видів він такої чудової будови жіночого тіла.

«А все ж в цьому тілі нема духа, нема високої душі, що збагнула би його тугу: досягнути, вирвати незглибну тайну мистецтва, закувати її в форму. Як її навчити, як підняти її вверх, як вдихнути душу в те тіло!»

Для цього тіла він покинув знання, покинув боротьбу з формою, покинув змагання до ідеалу і малює образи до церков на замовлення! Ха, ха, ха!

Засміявся боляче, а на цю думку серце в його круто повернулось і загорілось ненавистю до жінки. Перед очима станула чорна пропасть забуття – вічного, безіменного…

«Страшно, як страшно так умерти! І він не блисне навіть, як метеор, він, що міг бути творцем, відкривцем духових тайн!

Чому вона так живе, як вона може так жити? Вона не має свого «я», вона сліпа, не видить ясних зір, щойно по смерті, може, побачить, натхнеться духом вічності, щойно по смерті!»

Думки його бігли, як хмари в бурю, гомоніли, грали, блискали. Нараз блиснула одна – аж струснувся, голова пішла ходором, вдивився в одно місце, як заклятий…

– Геть звідси, геть! чого мене давиш? – застогнала жінка на вид якоїсь сонної прияви. – Іди, іди, не можу стерпіти твоїх очей, чого мене мучиш, чого його тягнеш кудись, відриваєш від мене!.. Гріх, гріх!

Іван слухав з великим напруженням її слів, аж його обняв страх.

– Невже вона щось бачить? Невже вона чує, що я задумав?!

У хаті стало душно, мов стеля опустилася вниз та пригнітила йому голову…

Дивився в порожню, як навіжений, чув щось страшне, велике, серце, як молотом, гупало у грудях.

З долівки виприснув стовп світла, перед ним станула вогнем обсипана біла тінь, з його власним обличчям, ясним, як сонце, і сяяла, аметистовим то рубіновим світлом мінючись.

Іван закрив очі і припав до долівки, а над ним говорив глухий пророчий голос:

– Чому покинув єси храм свій і перейшов у домовину духа? Початі і ненароджені діти твої плачуть за тобою і кличуть тебе!

– Чи на те виніс я тебе з самого дна на крилах своїх, аби забув ти на храм свій, дійшовши до стоку гір?!

– В раба часу і матерії змінився ти і п’єш отруту, що знищить духа твого! Що найкраще перебув ти з жінкою, якій служиш, – лиши її і вертайся за мною в гори, не надійся від неї нічого кращого вже!..

Голос занімів, тільки шум пішов по кімнаті. Іван підняв очі – з яснояви ні сліду…

– Ох! – стогнала Ганна. Він глянув, чи не збудилась – та вона спала камінним сном, як сон-трава по бурі, ясніла, як мармурова статуя, вабила красою свого тіла, як Єва яблуком розкоші.

– Лиши її і вертайся в гори! – повторяв слова артист.

«Не пущу його, не пущу, він мій!» – шибнули йому в голові слова, вирвані крізь сон з глибини душі Ганни.

– Не пустить, га-га! – зареготався він демонічним сміхом. – Не пустить, доки буде жити!

– А якби… – прошептав зміненим суворим тоном. На бліде його обличчя висунулась понура тінь – знов заблиснула та сама думка і в кінці заграла з незвичайною рішучістю.

– Так, мушу!.. Для неї ліпше і для мене…

Зимний піт облив його чоло. Зірвався і глянув мимовільно до дзеркала.

– Роби скоро! – гей шепнуло йому щось. Вхопив пляшку з ромом, перехилив до уст і вибіг з кімнати в сад. На небі на світ займалося, меркотіли зорі, прижмурюючи свої бліді очі. Одна заблимала, заясніла, пірнула в безмежну глибінь сизої блакиті – і згасла в очах артиста.