Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 20

У саду вхопив клітку і несе – станув на стежці.

Хтось ішов за ним! – ні, тихо скрізь, ніхто і не шершне. Ступив два-три кроки – ні, хтось іде! «Га, то мої кроки», – подумав. «Іде, щось, тріснуло в саду». Тихо всюди – яблуко впало з дерева. Підійшов до дверей, ступив на східці, станув – скрізь тихо. Щось свіркнуло – цвіркун збудився в траві. Тихо, аж тиша б’є в вуха…

Відчиняє двері – скрипнули і його серце застигло на місці.

«Чого я? То двері!» – отямився він. Увійшов у кімнату, як кіт, і станув, як злочинець. Гадюка збудилась і кидалась до світла, Ганна застогнала, зітхнувши глибоко.

Не чув нічого, одна думка вразила його: «А наймичка?»…

Поклав клітку й обшарив навшпиньках їдальню, слухає – Оксана спить у кухні. Вернувся і зачинив двері.

Підійшов до Ганни і похилився над нею, – слухає, як спить; приник до її лона, а серце гомонить, б’ється в грудях! А його серце затріпотіло і застигло, ані чичирк!..

Тільки її серце б’ється і кров’ю шумить…

Як блискавка, кинувся до клітки, тремтячими руками відчинив дверці і безпри-томний приложив її до відхиленої ковдри.

Гадюка кинулась потягнена темнотою до ямки і шмургонула під ковдру.

Іван побіг до відчинених дверей, з веранди скочив у сад і кинув клітку між кущі…

Вернувся без пам’яті, глянув у дзеркало, втікав через покій, не озираючись, до свого ательє і впав на канапу…

Тремтів на цілім тілі, як лист осиковий. Думки, як клубина гадин, били його в серце, одні одних побивали: «Піти відкинути звірюку, чи ні?!..»

Приступив до дверей, приложив вухо і слухав – холонуло серце, – тихо, хоч маком сій.

– А-ах! – рознісся страшний крик з іншої кімнати.

Іван не знав, що робити, прожогом кинувся до вікна.

Вернувся, припав до канапи, закрив очі, немов би спав.

В ательє вбігла налякана Оксана:

– Ой пане, вставайте, пані страшно захоріли! Скрикнули з просоння, здавалось їм, наче щось вкусило…

Іван насилу подався в кімнату. Ганна лежала в судорогах страху. Очі її горіли вогнем, дивилась на нього довго і глибоко, наче цілу душу пронизувала, не міг видержати її зору. Опустив повіки, звісив голову на груди.

– Що вам, пані? Успокійтесь! – зацитькувала Оксана.

– Я мала страшний сон, такий страшний, – говорила Ганна тихим болючим голосом, – не тямлю вже, якась вода, гей море, била мене в груди, а потім лягло на мене щось таке тяжке і мучило, якийсь дужий красень. Тільки я не могла йому дивитись у вічі, така ясність била йому з лиця… І він кинув щось на мене, щось таке зимне та слизьке ховзнуло мені попід груди і вкололо мене в саме серце, так вкололо, що я насилу відірвала його.

– Як болить! – лебеділа Ганна, стискаючи рукою закриті груди. Лице її викривилось болісно і видалось йому дивно гарним. В очах засвітилися сльози і тремтіли на довгих чорних віях, по чолі пересунулась зморшка і надихала лице виразом глибокої задуми, білі личка спалахнули блідим рум’янцем і спали з овалю. Іван увесь прикований дивився на неї і слідив кожний її подих.

Здається йому: та гадюка втекла під його серце, обвинула його, стиснула і смокче його кров. Не видержав – припав до ніг своєї дружини, ляг серед постелі і закричав розпучливо, тремтячи на цілому тілі:

– Ганнусю моя, Ганнусю, серце! Я злочинець, я тебе зі світа згладив, Ганнусю!

Жінка аж на біль забула, видивилась на нього остовпілими очима та й прошептала:

– Та чого ти, Ваня, чого?..

– Вибач мені!

– Я тебе не виную, Ваня, вона всьому винна – гадюка!

– Гадюка, гадюка! – залебедів трохи не божевільно Іван, обгортаючи її ноги. Ганна гладила його по чорній кучерявій голові білою, як сніг рукою, і мовила глибоко розніженим голосом:

– Я провинилась, я не щирувала, через неї тебе дрочила доктором, та я невинна, Ваня!

– Ти невинна, ти янгол проти мене, а я душогуб, я злочинець, я убийник! Доктора! Скажу все!

– Не хочу, Ваня, – молила Ганна, ціла мінячись, щораз сильнішим голосом, – не хочу його видіти на очі, не говори мені того слова «доктор», не кажи, він мене зі світа збавив, щастя наше забрав, – не хочу, не хочу!

– Другого, іншого, якого-небудь!

– Не хочу, Ваня, хочеш мене вбити, клич – не хочу ніякого, згину тут, а не хочу, – ціла позеленіла і стала бити ногами.

– Мій Боже, мій Боже! Але ти не знаєш!..

– Знаю, Ваня, знаю, не хочу його, хочеш мене вбити – клич, та я не хочу, не муч мене, не край, не ріж мого серця! – стала кричати божевільним криком і вибухнула нагальним плачем.

Іван став ходити по кімнаті, як божевільний, ломив руки, гнувся до землі, лементував, рвав собі волосся на голові, а далі став головою бити об мур…

Ганна страшно стогнала. Оксана схилилась над нею зацитькуючи її, та слова її падали, як шум листя під рев бурі.