Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 23

З кождим днем побільшалася хороба молодої жінки. Кликано ріжних лікарів, кождий записував щось інше, а хора блідла чимраз гірше.

Лікарі хотіли дійти разом того, чого кождий із них осібно не міг дійти. Скликали конзіліюм, при якім кождий твердив щось іншого. Вкінці розійшлися, остався ще лиш один молодий лікар. В нього були інші наміри; його часті візити не відносилися лиш до самої хорої.

Родичі хорої ходили в другій кімнаті і ламали руки. Її муж сидів із сумним лицем біля ліжка. Недалеко нього стояла при вікні молода дівчина з уперто затисненими устами.

– Боже, – говорив опечалений батько, – моя донька ще така молода і мусить умирати! Чи не ліпше було б, щоб я старий, немічний, віддав своїх пару днів за неї?

– О, моя бідна, дорога жінко! – застогнав муж і вибіг плачучи з кімнати.

Дівчина змірила родичів співчутливим, а шваґра погірдливим поглядом і приступила до хорої.

– Скажіть, – шептала до лікаря, – скажіть, що буде з нею?

Не знати, де ділась із її лиця та упертість, що так відтручувала його, а все-таки притягала, тримала при собі. А тепер той тремтячий її голос, що мав у собі так мало добродушності, а так багато доброти.

Вона погладила хору по лиці.

– Яка бліда, – сказала ніжно, – відколи її дитинка прийшла на світ, відтоді не стало в неї здоровля.

Свічка, що стояла на столику, освітила ясно лице дівчини. Лікареві здавалося, що він не бачив кращих очей, як у неї.

– Ну, пане доктор, – обернулася знов до нього, – кажіть, що буде з сього?

Він мовчав.

– Ні, ні, – кинулася вона. – Се не може бути; ви мусите вирятувати її. Боріться з нею, з тою страшною смертю.

Лікар склонив сумно голову. Ще ніколи не зворушила його жодна сцена при ліжку хороби так, як ся. А не раз видів він більшу розпуку, гірше горе.

– Я буду сидіти коло хорої, – сказав тихо, а по хвилі додав острим лікарським голосом: – Але прошу, аби всі віддалилися звідси, і ви, пані. Як хорій ще що може помогти, то хіба спокій.

Він був лихий сам на себе, що лишився тут. Се ж не правдивий лікар, що не помагає там, де помочі вже не потрібко. А що він робив тут? Тратив час за дармо. Але слова дівчини: «Боріться з тою страшною смертю» прикувала його до місця. Він почув у собі силу боротися з тим найтяжчим ворогом людського життя. Обережно почав оглядати хору, чи не знайде якого знаку, який віщував би побіду.

Хора перевернулася на бік і обернула до нього лице, на яке налягли похмурі тіні, що відповідали йому на його заходи. Дихнула тяжко кілька разів і скінчила.

Він хотів бігти по родину, та в тім отворилися двері, і влетіла молода дівчина.

– Скінчилось! – стогнала розпучливо, – скінчилось!

Лікар покивав головою.

Вона приступила до мертвої і дивилася на неї з сумним усміхом. Нараз пірвала її злість.

– Дивіть, дивіть, – сказала, показуючи на трупа, – як вона тепер виглядає! О яка смерть гидка, яка брутальна!

Лікар видивився на неї так, як би хто дивився на свою душу, коли б тій пройшло на думку в людській постаті стати перед ним. Так, вона говорила так само, як його душа, й його душу обхоплювало на вид смерті те саме чуття. Не зворушення, не жаль, а злість, обурення проти брутальності природи.

– Ольго, – сказав лікар, – Ольго!

Вона не завважила, що він називав її по імені.

– Вмирати, – говорила вона, – бути положеним у бруд, у болото, яких так стережемося ціле життя! Нащо покриваємо гарними матеріями те, що колись так має виглядати? Чому не соромимося дивитись одні другим у лице, яке має бути колись зігниле. Не дивіться так на мене, бо й я колись так буду виглядати.

– Ольго, – сказав лікар, беручи її за руки. – Загадка нашого буття страшна. Ми рівні злочинцям, яких жде страшна кара. Ми маємо лиш трохи часу, щоб собі з любов’ю подивитися в очі. Та не всі пізнають те, не всі видять, що під рожами схована гадина, яка мусить укусити кождого. І один другого ображує, тручає, пхає в зуби тій гадині. Замість скупитись у любові, роздвоюються в ненависті. Я слідив бачно все, я відчуваю все і тому блуджу світом самітний… і Ольго, я люблю вас, Ольго…

Дівчина, що слухала, мов зачарована, його слів, вирвала тепер свої руки з його.

– Фе, – крикнула, – і се кажете ви мені перед сим трупом!

Лікареві видався сей крик якимось патетичним, і дівчина, що займала його гак досі, видалася йому такою звичайною.

– Простіть, пані, – сказав, – я не мав наміру відограти тут мельодраматичної сцени.

Вона глянула остро на нього.

– Ви гадаєте, що я думала про величність смертельної постелі, – сказала придавленим голосом. – О ні, я думала про щось страшніше. – Вона замовкла, мовби не мала відваги говорити дальше. А потім шептала поволі, мов признаючись до чогось злого, поганого: – Я думала про страшнішу смерть, про смерть за життя. – Вона показала на умерлу. – Видите, – сказала, – се здається мені комедією, яку виводять на сцену, щоб заховати форму. Серце моєї сестри було вже мертве, коли билося ще, а той мужчина, якого ви бачили тут, носить також уже спорохнявілі чуття в своїх грудях. Я знаю ще страшнішу смерть, а се – смерть за життя.

– Любов, – сказав лікар, – найвище або найнижче слово. У вас сильна душа, Ольго, ви не заведетесь у життю. Чи хочете поділити його зі мною?

– Ні, ні, – сказала дівчина, – в сім не поможе ні сила душі, ні благородність чуття, ні характер. Ся умерла й її муж не були тому винні, що прийшло само від себе. Вони не були низькими, підлими, вони не розв’язували зв’язь своїх сердець. Се прийшло без них, се прийшло проти їх волі. Се приходило з дня на день, із години на годину. Се було велике вмирання душі, за яким слідує мале вмирання тіла. Та я не хочу сього видіти, як мені хтось стає з дня на день байдужішим, як я стаю йому щогодини менше вартною. Нехай не цвіте в мені ніщо таке, чого зів’яле, опале листя тиснуло б, давило б потім мою душу. Я ненавиджу смерть у кождій постаті. І маю ж бачити те повільне вмирання в чимраз зимнішім погляді мого мужа, в слабшім стисненню його руки? Маю добачати, як вперед мої слова для нього стають нічим… потім моє лице… потім – я буду завше самітною, до кінця свого життя самою.

– Ольго, – почав лікар, – дорога Ольго…

– Йдіть, – сказала вона, – се мусить бути щось гарне, дорого могутнє, що ви чуєте тепер. Се гарне, нехай не вмирає поволі, через спільне життя, через призвичаєння, через – ні… йдіть, ідіть! Я не хочу смерті за життя!

Він пішов. Замикаючи двері, бачив, як Ольга гладила ніжно лице померлої сестри, але та ніжність не зігнала твердого упертого виразу з її лиця, не засвітила тепла в її гордім погляді…