Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 32

Під час довгої перерви нашого листування зайшов не один факт і не одно нове почуття зродилося.

Передусім мушу заявити, що я стала далеко тверезіша. Праця для загалу, здається, уздоровила мою душу. Давні галюцинації, викликані смутком, вже не вертають. Дивлюся на світ більше реально і не гублюся в районах недовідомого.

Праця для ширшого загалу дає людині і більше значіння. Признання загалу для одиниці має якусь оп’яняючу силу, що часто бачимо в амбіціях – переважно мужчин. Але з тим, відай, змалку треба зростатися, а воно довго плекане сильно вкорінюється в душу людини.

Для мене, що виросла в домашнім затишку, признання людей на ширшій арені має в собі щось соромливе.

Призвичаєна до поклонів мужчин, вечіркових і бальових компліментів, і так тим зіпсована, що коли який мужчина не підлягав моїй сугестії, просто для мене не існував. І от тепер, чи можеш повірити, не можу часом піднести очей, коли подибує мене признання за працю для загалу.

Тому була я дуже засоромлена, коли з-закордону двоє молодих людей невисказа-но чемно заявили, що вступивши на нашу територію, хотіли пізнати всіх визначніших людей, між ними і мене.

Знаєш мої домашні відносини і працю, яка на мене все спадає. Гість в дома ще більше ту працю побільшає. Аж з полудня могла я присвятити час гостям. З нагоди їх приїзду уряджено прогульку, в якій брали участь жінки і чоловіки. Ціллю прогульки був звісний тобі лісок і розлога царинка, котру ти так любив. Товариство поділилося на кільки гуртків, я йшла з одним з наших гостей.

Днина була чудова, сонце, що хилилося на захід, розсипало скрізь рожеві блиски. Легкий вітрець, як се часто в наших сторонах перед заходом сонця трапляється, дув милим холодом. Вид довкола був гарний, прогульковці уважали за відповідне подивляти природу, а подивляли таким банальним способом, що зривалось пере-сердя. Я сама люблю природу, і нічо так не заспокоює моєї зболілої душі, як її чаруючий вид. Скілька високих грубих пнів, обвисла галузка хмелю, цвітка, що визирає з трави, нераз сильніше промовляє до мене, ніж найкращі слова. Але любування природою в більшім товаристві виглядає завжди так офіціально, що відражає прикро. Рада була тому, що мій товариш не звертав на се ніякої уваги, і не переставав говорити.

Була се енергійна і буйна натура. На загальні справи дивився критично. І, як тодішні закордонні українці, був тої думки, що ми тут не уміємо використати наших прав. Мої запевнення, що легше не раз боротись з одвертим, як з потайним ворогом, не переконували його. Взагалі виявляв він таке ознайомлення з нашими справами, і вражав такою незвичайною вимовою, що я слухала його не лиш з приємністю, але з певного роду напруженням цілої моєї уваги. Так була зайнята його прелекцією, що гнівало мене, як хто переривав нашу бесіду. Тому з великим невдоволенням зауважила, що другий гість покинув своє товариство і прилучився до нас. Однак скоро показалось, що се цілком не псувало нашого настрою.

Принципово вони не ріжнилися між собою. Вражаючою лиш була ріжниця темпераменту і зовнішнього вигляду.

Перший високий, широкий у плечах, з бистрим зором, говорив скоро і голосно. Товариш його менший на зріст, утлої будови, з синіми очима, якби мрякою застеленими, говорив тихим, рівним, м’яким голосом. Ріжниця була надто велика, щоби її не помітити. І се так мене вражало, що часто гарні слова вимовного бесідника лиш перелітали коло мого вуха, і хоч не без внутрішнього протесту, другий товариш зачав мене щораз більше займати, а головно вражав його тихий рівний голос і суворий спокійний погляд його темно-синіх очей.

Що більше дослухалася я до того голосу і слідкувала за поглядом його очей, то дужче опановувало мене вражіння, начебто я не вперше чую той голос, не вперше бачу тихий погляд тих очей, що вже когось такого знала я в життю, а лиш не можу пригадати, коли, де і кого!?

Коли велике і майже неждане товариство спадає на хату, мусить захопити цілу увагу ґаздині. Гощення, потайна боротьба зі слугами в таких случаях не надається до аналізи тонших почувань.

По вечері сіла я на мій улюблений фотелик, покриваючи фізичну втому банальним усміхом вдоволення, він присів до мене на табуретик. Ми розпочали звичайну товариську розмову без глибшого значіння.

По хвилі зачав мене знов суґестіонувати його тихий, рівний голос і такий самий погляд очей, і знов зачав мені пригадуватися хтось наче знайомий, але хто? І звідки могла я його знати? Даремно лиш напружувала мою пам’ять.

Се неясне якесь почування лишилось мені надовго і по виїзді гостей, і не переставало мучити, що я знаю його, тільки що не можу нагадати звідки і відколи?