Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 36

На твою думку найбільшою штукою життя є уміти годити суперечності. Чи досягну я того? Не знаю. Взагалі той принцип для мене чужий. А однак бунт, про котрий знаєш з останнього листа, перестав мучити мою душу. Якось дивно я зрівноважилася і заспокоїлася. А що більше, те приносить мені нові несподіванки. Самота, котрої я донедавна так боялася, тепер вже не лякає мене.

Припізнилась з відповіддю, бо жила в стадії безвпинного ферменту.

Немало треба було на те часу, щоб перетворитись і сказати за Ібсеном: «Сильно стоїть, хто сам стоїть».

Довго шаліла буря, падали громи, довго мій човен хитався на филях непевності, болю і зневіри, аж опинився в тихій пристані. І немовби осягнула невідому досі свідомість чогось скінченого.

Чим тихше стає навкруги, тим краще кристалізується моє внутрішнє я.

І якби з найбільших глибин щось підносилось і визволялось з тяжких оков.

Розгоріла мріями, перетоплена мукою життя, душа заблисла, мов свічка на широкім світа просторі.

Очищена тим вогнем, горю блисками палаючого золота на престолі великих жертв і муки душі.

Горю, як свічка на божім престолі.

Одна-одинока…

Не скінчила.

Сіла на фотель в куті кімнати, опустила голову на груди.

В печі горів вогонь, в сумраку вечора ажурні дверці кидали фантастичні цвіти.

Тихо. Немов ангели перелітають хатою. На їх крилах літали колись її діточі сни, понад чисті, білі лелії у батьківськім садку, понад гарні рожі над берегом блискучої ріки.

Полумінь щораз сильніше палахкотіла у печі, а тепле світло пересувалося великими п’ятнами по її сукні, руках і лиці, втискалося в кров і кружляло в жилах.

Все затрачувало границі виду і буття і розливалося в просторах безконечності.

Святочний спокій царював з необмеженою властю.

Понад ясним полум’ям підносились і гойдались тихі тужливі филі супокою і падали на дно душі омутом терпінь і крику кервавого болю. Теплі світляні рамена обіймали і тулили бурю і вир життя.

А дрібні блиски, розсіяні через ажурні дверці, тягнулись золотими нитками і вишивали на темнім тлі містерні гафти.

Знов потемніло!

Раптом блиснула ясна стріла, продерла темряву і загасла. Блиснула знов, скрутилася перстенем, скорчилась і мов причаїлась.

У печі загуло, ажурні дверці цокали тихо, звучно, ритмічно.

Щось ніби видиралось з її пам’яті, прибирало означений вид і знайомі звуки.

Звідки знає вона той звук?

Так!

То той тихий голос, той спокійний лагідний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звідки знає його.

І щораз більше входила сама в себе, дивилась і вслухувалась в якусь далеку таємничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душі,

Так сиділа непорушно, не числячи довгих хвиль часу.

Аж нараз здригнулась, піднесла над головою руки, а уста розхилились і порушились шопотом одного з найбільших геніїв світа.

Die bist die Ruh

In aller Welt bist du!