Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 27

Жалієшся, що доперва з часописей дізнався про мою втрату. Кажеш, що тебе, близького свояка і товариша молодих літ болючо діткнула байдужність, на яку нічим собі не заслужив. Вибачай. Але біль мого серця на те не дозволяв. Велика неправда, що співчуття приносить пільгу. Навпаки. Коли людина знає, що його втрата його найближче дотикає, коли знає, що глибини його болю ніхто не годен відчути, тоді кожда заява співчуття видасться гіркою іронією.

Може мої слова вразять тебе. Хочу, щоби повна одвертість була доказом давньої щирості. Впрочім віддалення має свої права.

Воно є таким самим морем для душі, як те дійсне море, що нас ділить.

Довго зволікала з відповіддю на твоє добре, сердечне письмо. І от доперва тепер знаходжу на стільки сили, що можу відповісти на твої допити про моє життя тепер, якщо те все, що тепер відчуваю, можна називати життям, а не якоюсь пекольною мукою. Здається мені, що двигаю якийсь страшний тягар, а люті гадюки жеруть моє серце і висисають кров. Безкровна, вичерпуюча втома знесилює мене і зовсім паралізує волю. Сиджу часом годинами на тім самім місці і дивлюся на кинене пальто, котре треба мені взяти на себе, щоб йти на вулицю. Сиджу і дивлюсь, а скілько часу минуло – не знаю, де мої думки блукали – не знаю. А пальто лежить на тім самім місці, значить, я не брала його на себе, нікуди не виходила.

Часом говорю з людьми і пустий сміх мене пориває. Їм здається, що вони зі мною говорять, а мене нема, є лиш дві горіхові стулені лушпинки без зерна.

Від часу до часу хочеться сміятись до розпуки. Чи то симптом умового збочення? Трафлялось се звичайно тоді, коли бачила здорового молодого чоловіка, як йшов дорогою. Кождий рух, кождий мускул зраджував фізичну силу.

Чи є така сила життя, щоби могла опертися своїй суперниці смерті?

І дивний сміх викривляв мені уста. Мусіла з усіх сил затиснути зуби, щоби голосно не розсміятись.

Але нащо я тобі про те пишу. Про що інше питаєшся, що інше відповідаю. Біль душі так притлумив мене, що про ніщо інше, крім того болю, не можу ні думати, ні говорити. Звичайно нічо до нікого не говорю. Присилувана – говорю, лиш про мій біль. Ти своїм листом також присилував мене до сього. Сам собі будеш винен, коли мій лист не дасть тобі того, на що надіявся.