Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 24

І

…А тоді – ще сегодня наповняєсь моє серце болючим горем, єсли згадаю той день – тоді, як ти від мене вийшов, проклинаючи мене і світ цілий, як двері за тобою назавше зачинились – назавше! – тоді здавалось мені, що біля мене грім ударив. Все пропало, все минуло! Я тремтіла, я тряслась з горя і упала немічна на крісло. Я була мов оголомшена. Перед моїми очима крутилось все, мов дим в полуміні. Потім не чула я і не бачила вже нічого. Як довго се тривало? – не знаю. Може, година перейшла. Тоді пробудилась в моїй душі якась невсипуща туга, мороз перебіг по моїм тілі, студений, страшний. Я випрямилась д’горі, думаючи, що так стрясу, віджену від себе сю муку! Дарма! Я не находила в собі відваги, не находили сили, щоби прийти до себе, щоби зрозуміти те, що сталось. Отже все скінчилось, навіки скінчилось! Я приступила до вікна і притулила палаюче чоло до зимних шиб. Мені трохи полегшало. Я дивилась на улицю. Там падав дощ, десь далеко неслася мряка вгору, був поганий, вогкий день. Поволі повертало до мене чуття. Я могла ясніше думати, спокійніше відчувати. Того, що сталось, не міг ніхто змінити, се пізнала я аж тепер. Удар, завданий власною рукою, трафив у саме серце, а рана, яку він зробив, була глибока, болюча! Від того дня я вже не та сама. Моє щастя пропало, а з останків моєї любові не вирятувала я нічого, навіть надії ні! Все пропало, минуло!..

І знов було се того нещасного дня, як хтось тихо до моїх дверей запукав і легкою ходою до моєї кімнати увійшов. Тай стала передо мною висока стать жіноча в довгій, предовгій опоні, змучена, горем прибита, з невимовно сумним виразом лиця. Вона дивилась своїми гарними, заплаканими очима довго на мене, потім отворила уста і сказала:

– Отже вже все минуло! І він пішов, а ти знов сама осталась! Не журися, я прийшла тебе потішити. Дай мені руку, се ж я! Чого дивишся на мене з сумнівом, допитливо, дивно? Ти мене чей знаєш уже? А може, ти мене вже цілком забула? Ти бідна, люба, нещаслива дівчино, як мені тебе жаль!..

Тут приступила до мене, погладила своєю м’якою рукою моє волосся і поцілувала мене в чоло. Потім сказала тихим, ніжним, повним співчуття голосом:

– Успокійся, дитино, і не плач! Ти не могла інакше поступити, не хотячи погубити себе. А коли ти єго від себе відопхнула, то забудь за него, забудь за все, не думай об тім. Ти не будеш без потіхи, я лишусь з тобою, я буду всі дні твого життя коло тебе. Я твоя стара, одинока, тілько разів сварена, відпихана приятелька – самота.

Вже так пізно? Вже північ минула, а я сего й не помітила? Але чи ж се давно? Єсли ми зазнали радості, то пливуть нам години непомітно, але бо й горе не дає нам деколи зважати на час, а найбільше тоді, як силує нас вилляти всю свою тугу на папір в милозвучних римах. Тому-то перейшли мені сегодня години непомітно, хоть горе колисало серцем. Та тепер трохи спічну, годі вже мучитися тим сердечним горем, годі через него світ забувати. Ну ж подивімся трохи наокруг себе.

Здоров, мій любий місяцю! Й ти ще так пізно завітав до мого вікна? Я думала, що ти вже Бог знає за котрими горами. Але скажи, любий, де се ти був послідніми днями? Що я, не хотячи в своїм горю нікого видіти, заслонила своє вікно, се отже було причиною твоєї неприсутності? Але скажи, чого ти сегодня такий нахмарений? На такий вираз твого лиця я не привикла, ти, мій старий приятелю.

Що значить та зморшка на твоїм чолі? Чого стягаєш брови докупи? Фе, як тобі се не до лиця.

Що ти хочеш казати? Ходи трохи ближче і говори голосніше, бо я не розумію твоїх слів; так, тепер чую! Ти гніваєшся на мене? Гніваєшся за те, що я тебе через так довгий чає занедбувала? Через цілих три неділі не запитала й раз про твоє поводження? Чи се справді так?

Коди так, то се правда непростимий гріх з моєї сторони, але ти, мій малий, любий, сердечний місяцю, ти був завше таким розумний, такий поблажливий, а тепер гніваєшся!.. Знаєш в ті веселі дні, повні щастя, повні радості… ах, я не хочу про них думати, власне сегодня ні! Отже, любий приятелю, ти повинен рад бути мому горю, бо я тепер назад до тебе вернулась. Чого ж ти ще гніваєшся?.. Коби ти знав, яка я тоді була зайнята; як моя голова, моя душа, моє серце було переповнене чуттям, то би-сь мав згляд на мій тодішній стан, і не гнівався б… Сей твій гнів мене гризе… Та ж ви-диш, що тепер вже все перейшло, і я стою з тобою на тій самій точці, що давно. Пропало, минуло, не верне. Не правда, мій старий товаришу, мій давній повірниче?…

…Ти гніваєшся через те, що я його не затримала… Хіба була би я цілу свою індивідуальність, і своє власне я запропастила… Що ж ти кажеш?… Знов вимівки? Знов щось на тему жіночої самостійності?.. Знов те, що я через впертість не можу бути щасливою. Ти нагадуєш мені ті вже давно минулі дні з їх ще лютішим горем. Добре. Пригадуєш мені, як я тоді лише тобі одному відкривала моє серце, тобі вповідала мою потайну серцеву, як я тоді одинока, сама не цуралась проводити цілі ночі в твоїм товаристві, що… що… ну, далі, мій любий, що я читала тобі вірші, котрі я писала до когось іншого…

Тихо місяцю, не пригадуй мені всего, я ж се й без тебе добре тямлю… Ти вже стаєшся недискретним… Сего мені вже забагато! Місяцю, я дуже шаную твою особу, дуже ціню твій талан, твоє знання, але сего мені вже забагато, ти блідий критику! Ні, я не гніваюсь, борони Боже… Але ти вже давно знаєш мою думку про се, то повинен бути трохи обережніший. Правда, що ти не раз мусів слухати злих віршів, тому ти проти них упереджений… Одним словом, місяцю, коли хочеш жити зі мною в згоді, то не згадуй мені ніколи про мої вірші!..

От маєш, тепер вже ти обидився? Що тобі сталось, місяцю! Я не хотіла тебе сварити, ні, де би мені се до голови прийшло. Але вважай, ти знов запізнишся, стоячи коло мого вікна, а ти повинен бути вже далеко звідси. Прости, що я тебе так довго задержала; завтра поговоримо більше, бувай здоров!

Що? Ти ще тут, любий приятелю? І ти дививсь цілком спокійно на моє писання, зазирав, як я пишу? Який же ти цікавий! Але стривай лише, я заховаю сю писанину, бо ти станеш про ню вповідати цілому світові… Чи згадувала я в сій писанині про тебе? Чому ні, та ж ти тепер мій одинокий приятель… Але тепер пора нам вже розпрощатись… Боже, мені вже страшно від тебе місяцю, не дивись все в одно місце, не муч мене, прошу тебе, йди. Йди вже, йди, кажу, чи може тобі ще замало мого горя, моєї гризоти?.. Чи хочеш, щоби я за те, що сталась тобі на якийсь час невірною, не мала вже ніколи спокою? Аж се було би гарно! Тоді прийшлось би мені жалувати ще єго… Знаєш?… Але йди собі вже, йди. Бувай здоров, а завтра почуєш новий вірш на – твою чемність. Але дивись, не критикуй дуже!

ІІ

День змучився, єму дрімаєсь, ще раз підоймає він сонце, свою горючу свічку, тремтячою рукою вгору; ще раз наповняє те світло пурпуровим блиском небо, потім опадає рука, а свічка гаситься! Послідній маленький промінь заблукався до моєї кімнати; він скаче через моє перо на долівку, освічує лежачий на ній коверець і губиться десь в кутику за грубою. Тихо надходить сумерк, немов потайний злодій закрадавсь він з-за стіни. Я дивлюсь на него і виджу, як він помалу бере в своє посідання цілу кімнату, як все в ній покриваєсь сивою опоною.

Тепер прийшов він через вікно до мого столика і хоче білий папір повити темнотою; я виджу докладно, як зручно, як поволеньки береся він до діла. Мені здаєсь, що я те сиве крила, яке він розстелив на чистий папір, могла б так відложити набік. Але я сего не хочу. Я згубила вже давно охоту до дальшої праці, отже клоню голову на поруччя крісла і замикаю очі. Так хочу трохи думати, мріти.

Як же то в кімнаті стає все тихше, все спокійніше. Так мило, так таємничо, а се все зділав сумерк. А спокій стаєся чимраз глибший та глибший. Тепер вже й старий годинник перервав своє монотонне тикання. Чи пукла в нім яка пружинка, чи змучивсь він, може, вічним балаканням, та тому замовк? Яка святочна тишина, навіть той таємничий шум, шепіт, спів, що через цілий день наповняв воздух, замовк. Навіть мій власний віддих ставсь чимраз тихший та тихший, ба, устає цілком, а з ним разом стає биття серця чимраз все слабше.

Те неспокійне, пристрасне, палке серце, б’єсь воно ще?.. Тепер паде на мене щось наче мряка і обгортає мене зимном. На мої повіки налягає воно м’яко, мило, немов би яка ніжна тепла рука хотіла мені затулити очі до послідного сну, коло мого лиця чую легкий, приємний вітрець, мені здаєсь, що дорогі уста цілюють мене впо-слідне… Сплю я?… Чи сниться се мені? Я не виджу, не чую нічого! Мої думки якісь невиразні, замотані, поплутані; лиш один образ стоїть ясно перед моєю душею, одна думка, одно поняття, що сей стан є переходом в… сон – чи смерть?… Один рух – і я проснулась. Я ще жию, але те чуття, якого я тепер дізнала, дивлячись в очі смерті, потребує довгого часу, щоби уступитись з моєї уяви, з моїх нервів.