Читать книгу Українська модерна проза - Антология, Питер Хёг - Страница 41

Молодий полковник повертався з шанців. По той бік гори була його халупа.

Ішов полониною понад лісами, обходив звичною стежкою, що сам протоптав за довгий час.

Ясно світило ранішнє сонце, скрізь було зелено, тихо.

Ішов, занурившись у свої думи, не оглядаючись на розкоші весняного ранку.

Минає другий рік, як він покинув свою Ольгу.

Образ дівчини за цей час затьмарився в його уяві.

Напружувався, щоб пригадати її лице, очі, усміх…

Ніби от-от уловить, ніби все так добре пам’ятає, – вона ж така дорога й близька душі його…

Мов із туману виринає їхнє прощання: блакитна сукня, біло-мармурове лице, на чолі матово-золотиста биндочка, що обрамовує кучеряве волосся…

І раптом замість цього неясного образу, як живе, встає перед ним обличчя матері й дивиться на нього ласкавими очима.

Наблизився до халупи. На косогорі два великі дерева стоять самотою, мов сироти. Між ними полковник поставив собі халупу з грубих смерек, що густо вкривають Карпати.

Уподобав се місце, бо з нього відкривається чарівний краєвид. Став біля свого ґанку і дивився в далечінь.

На всьому необмеженому просторі, куди тільки сягало око, розтаборилися гори, освітлені сонцем. Гора виступала з-за гори, з-за тої третя, десята, без ліку, без краю…

Як хвилі-велетні на безбережному морі.

Як зачаровані міста Зеленого Царства.

Тихо й порожньо скрізь. І тільки ген високо над головою цар-орел, великий, як літак…

Кружляє все над одним місцем то вище, то нижче…

І поза цим – нема руху.

Та полковник знав, що по низинах ховаються гуцульські села.

Там нидіє нужденне життя під постійною загрозою смерті, або повної руїни.

Там самі вівці без пастухів, сіра маса, бо проводирі – декотрі пішли в заложники, декотрі повтікали, поховалися.

І думав полковник:

«Величні Карпати прекрасні, але ж і грізні! Надто для нас. Хто з нас повернеться, той до смерті їх не забуде. І чую над собою цілий рій праведних душ, що поклали тут своє життя. За що, за кого? Нам кажуть: вороги… Я ж бачу: усе то наші люди, один корінь… І вороги нам, бо забрала їх ворожа держава, до себе в опіку, як малолітніх сиріт. Та й вони прийдуть до зросту, то закон… Ох, коли б кінець цьому! Та вже швидко край. Не хочуть воювати, дезертирують. І що робиться тепер у нас? Якісь заколоти…»

Хотів увійти до халупи, та почув, що над головою гуде наче дощова злива. Глянув на дерева-велетні, а над ними й на них ціла хмара хрущів. Здавалося, дерева диміли й ворушились.

Струсив грубу гілку – і зашумів, і впав живий дощ. Жовто-чорний килим постелився перед ним.

– Яка ж їх сила! Правдива казнь єгипетська для моїх дерев.

Він відійшов, а гудіння обридливих хмар погрозою плило за ним.

Знадвору халупа була непоказна, а всередині чиста й привітна.

Полковник писав лист до Ольги.

Так захопився, що й не чув, як хтось легенько застукав у двері.

Трохи перегодом двері відчинилися, й він почув тиху ходу. Підвів очі й остовпів.

Перед ним стояла панна.

Як би се був янгол із неба, то не так би був полковник здивувався.

«Звідки? Хто вона? – подумав, оглядаючи панну: – Та се ж Ольга! Ні, не вона… Якийсь привид».

Протер очі, вглядався.

Панна стояла нерухомо, держачи в руках квіти і дивилася на нього.

Свіжа й молода, як світлий весняний ранок, в легкій елегантній блакитній сукні. Біло-мармурове чоло її перетягала матово-золотиста стрічка, що придержувала по боках кучеряве волосся.

– Панно Ольго?! – скрикнув полковник, ніби запитуючи.

– Так, я Ольга.

– Вибачте… Я гадав…

Панна стояла і посміхалася. Ступила ближче й сіла біля столу насупроти його. Лице її було усміхнене, а на колінах держала ясно-рожеві квіти.

Полковник здивовано приглядався до неї.

Він думав:

«Ну, зовсім Ольга! Навіть сукня блакитна… Тільки делікатніша якась, свіжіша, краща… І очі веселі… Звідки в неї стільки радощів в очах? Хто вона? Справді моя Ольга?»

І зворушено дивився на ясний образ, не вірячи, що то – дійсність…

Душа наливалася якимсь приємним почуттям. Чи то були просто радощі, чи, може, щось більш? Хотілося сказати дівчині щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.

З вікна плило гудіння хрущів і теплий запах землі.

Підійшов до неї.

– Так ви, панно, називаєтесь Ольгою?

– Так, я Ольга.

Дивиться довірливо, всміхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очі.

Полковник отямився, зрозумів нарешті, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалітися на жовнірів.

– Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго… – Останні ласкаві слова самі вискочили з душі: – Я радий зробити для вас усе, що тільки зможу. Я так щасливий, що вас бачу… що з вами познайомився… Чи ви де близько живете? Чому я вас досі ніде не зустрічав?

– А я вас бачу… як проходите з шанців.

– Ви в якійсь справі? Про щось хочете прохати?

Ольга замість відповіді поклала на стіл свіжі, рожеві квіти.

Весело й приємно посміхалася.

Не смів далі допитуватися. Тай помітив, що вона зовсім не має вигляду проси-тельки.

Одійшов у куток і звідти оглядав її.

Очі світлі, веселі. Лиця свіжі. Уся радісна, усміхнена, прекрасна, як і ті ніжно-рожеві квіти, що лежать на столі.

Поглядав то на неї, то на квіти, і йому здавалося, що ці рожеві й біло-рожеві квіти складають ніби живу частку самої Ольги: вони ніжні, свіжі, запашні і так пасують до цілої її пишної молодості.

«Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Ні, ця краща, але я вона схожа на ту!»

– Вибачте… Я гадав, що… Ви так подібні до одної моєї знайомої. Тільки вона далеко звідси… – з сумом промовив полковник.

На обличчя панни набігла хмарка. Сиділа спокійна, вже поважна…

Потім несподівано промовила:

– Я вже піду.

В халупі потемніло. Згодом додала:

– Мряки напливають.

Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.

Ольга сиділа поважно.

Не рухалась.

Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.

Так стояла мовчанка.

Знову Ольга промовила тихо:

– Я вже піду.

Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.

– Ви так подібні…

– До побачення! – сказала Ольга.

Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.

Стояв нерухомо, як сновида.

Схопився й побіг слідом.

І дивився…

Побачив скрізь лиш білу мряку…

Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.

Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило сонце, а поблизу лиш одноманітна сіра мряка.

І весь краєвид обернувся в безбережне сіре море, з якого виринали нечисленні острови.

Пливуть, пливуть мряки, лізуть уже на верховини, що не доросли до неба… Сірі полчища прибувають і от закрили ввесь простір і вгорі і внизу… Сам полковник ховається в туманах, його починає заволікувати дрібний дощик.

Стає вогко й холодно…

Вертався до халупи.

З дерев-велетнів падають великі краплі. Хрущі затихли, поховалися в листях.

«Сон… чари… Привид… – гадав полковник: – Та ж, далебі, се була Ольга! Моя Ольга… Моя єдина кохана… »

На столі лежали ніжно-рожеві квіти…

А серед ночі полковник дістав наказ готуватися до наступу на ворога.

Тяжко гупали у мряці відгомони гарматних стрілів.

Було душно.

Він одяг білу сорочку.

Не надаремно.

Тої ж ночі під час бою полковника вбито!